Ухвала суду № 64592970, 06.02.2017, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2017 р. Справа № 876/10353/16

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

головуючого-судді Довгої О.І.,

судді Каралюса В.М.,

судді Запотічного І.І.,

секретар судового засідання Гнатик А.З.

за участю:

позивач ОСОБА_1

представник відповідача Данілін С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 27.10.2016р. про залишення адміністративного позову без розгляду у справі № 449/586/16-а за позовом ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Бібрської міської ради, Бібрського міського голови Гринуса Р.Я., Бібрської міської ради про визнання неправомірною та протиправною бездіяльність,

В С Т А Н О В И В:

07.06.2016р. ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до Виконавчого комітету Бібрської міської ради, Бібрського міського голови Гринуса Р.Я., Бібрської міської ради, в якому з врахуванням уточнень просив: визнати неправомірною та протиправною бездіяльність Бібрського міського голови Гринуса Р.Я. щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку на період працевлаштування з 28.11.2015р. по 30.03.2016р. на підставі Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», який позивач одержував на посаді Бібрського міського голови; зобов'язати виконавчий комітет Бібрської міської ради нарахувати та виплатити середній заробіток на період працевлаштування з 28.11.2015р. по 30.03.2016р. на підставі ст.3 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», який позивач одержував на виборній посаді Бібрського міського голови; зобов'язати виконавчий комітет Бібрської міської ради, Бібрську міську раду нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за затримку видачі трудової книжки за весь час вимушеного прогулу з 30.11.2015р. по 21.03.2016р. включно.

Ухвалою Перемишлянського районного суду Львівської області від 27.10.2016р. позов ОСОБА_3 залишено без розгляду з причини пропуску позивачем строку на звернення до суду з адміністративним позовом.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, вважаючи її неправомірною та прийнятою з порушенням норм процесуального права, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просить оскаржену ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду в суд першої інстанції.

В обгрунтування вимог апеляційної скарги ОСОБА_3 зазначає, що судом першої інстанції невірно встановлено обставини справи, відтак помилково прийнято рішення про залишеня адміністративного позову без розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та ознайомившись із доводами апеляційної скарги, колегія суддів Львівського апеляційного адміністративного суду дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а оскаржену ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду, враховуючи викладені нижче мотиви та міркування.

07.06.2016р. ОСОБА_3 звернувся в суд з позовом до виконавчого комітету Бібрської міської ради, Бібрського міського голови Гринуса Р.Я., Бібрської міської ради, в якому просив: визнати неправомірною та протиправною бездіяльність Бібрського міського голови Гринуса Р.Я. щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку на період працевлаштування з 28.11.2015р. по 30.03.2016р. на підставі Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», який позивач одержував на посаді Бібрського міського голови.; зобов'язати виконавчий комітет Бібрської міської ради нарахувати та виплатити середній заробіток на період працевлаштування з 28.11.2015р. по 30.03.2016р. на підставі ст.3 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», який позивач одержував на виборній посаді Бібрського міського голови; зобов'язати виконавчий комітет Бібрської міської ради, Бібрську міську раду нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за затримку видачі трудової книжки за весь час вимушеного прогулу з 30.11.2015р. по 21.03.2016р. включно.

Залишаючи адміністративний позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строки на звернення до суду з адміністративним позовом визначені ст.99 КАС України та ст.233 КЗпП України. При цьому, позивач питання про поновлення строку для звернення до суду з адміністративним позовом не порушував.

Колегія суддів апеляційного адміністративного суду не погоджується з такими висновками та зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Як встановлено ч.1-2 ст. 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Як слідує з висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 15.10.2003р. аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 Кодексу питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1 Закону, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Таким чином, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Реалізація права на судовий захист невід'ємно пов'язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Основним нормативним актом, що регулює строки звернення до суду про вирішення спорів у порядку цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), який установлює інститут позовної давності і містить положення щодо часових меж, упродовж яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу.

Норми ЦК України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257), а також спеціальну позовну давність (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність. Крім того, частина перша статті 268 ЦК України містить перелік позовних вимог, на які позовна давність взагалі не поширюється, а в частині другій цієї статті зазначено, що законом можуть бути встановлені додатково інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

У частині першій статті 233 Кодексу законів про працю України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів. Однак відповідно до частини другої статті 233 Кодексу Кодексу законів про працю України "у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком".

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Відтак, виходячи з викладеного вище, апеляційний адміністративний суд приходить до висновку, що законодавцем не передбачено обмеження строку на звернення позивача до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи викладене, апеляційний адміністративний суд прийшов до висновку про необґрунтованість висновків суду першої інстанції, відтак помилкове постановлення ухвали про залишення адміністративного позову без розгляду.

Відповідно до п.3 ч.1 ст 199. КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати ухвалу суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду.

Керуючись ст. 160, 195, 196, 199, 202, 205, 206, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити, а ухвалу Перемишлянського районного суду Львівської області від 27.10.2016р. про залишення адміністративного позову без розгляду у справі № 449/586/16-а скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О.І. Довга

Судді І.І.Запотічний

В.М. Каралюс

Повний текст ухвали складено та підписано 07.02.2017р.