Ухвала суду № 64513011, 02.02.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №486/961/16-ц 02.02.2017 02.02.2017 02.02.2017

Провадження №22-ц/784/142/17

Головуючий у першій інстанції-Франчук Ю.Д.

Провадження № 22-ц/784/142/17 Доповідач апеляційної інстанції-Данилова О.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 лютого 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Данилової О.О.,

суддів: Коломієць В.В., Крамаренко Т.В.,

із секретарем Горенко Ю.В.,

за участю представника позивача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Южноукраїнського міського відділу Державної виконавчої служби

Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області

на окрему ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 листопада 2016 року у цивільній справі за позовом

ОСОБА_2

до ОСОБА_3, ОСОБА_4

про виділ частки зі спільного майна

та за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4

до ОСОБА_2

про припинення права на частку у спільному майні

У С Т А Н О В И Л А:

У провадженні Южноукраїнського міського суду Миколаївської області знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виділ його частки у спільному майні - квартирі АДРЕСА_1, а також за позовом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про припинення права ОСОБА_2 на частку у спірній квартирі. Справи об'єднані в одне провадження.

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 подала заяву про забезпечення позову, в якій просила заборонити ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам вчиняти дії щодо реконструкції (перепланування, переобладнання) спірної квартири (а.с. 88).

Ухвалою судді Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 4 листопада 2016 року позов забезпечено. ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам заборонено у будь-який спосіб вчиняти дії щодо реконструкції (перепланування, переобладнання) квартири АДРЕСА_2, до набрання законної сили судовим рішенням. Виконання ухвали покладено на Южноукраїнський міський відділ державної виконавчої служби головного територіального управління юстиції в Миколаївській області (далі - Южноукраїнський МВДВС).

Цього ж дня копія ухвали направлена на виконання Южноукраїнському МВ ДВС (а.с. 103).

Повідомленням державного виконавця від 7 листопада 2016 року ухвала суду, як виконавчий документ, повернута до суду без прийняття до виконання на підставі пунктів 6, 8 частини 4 статті 4 ЗУ «Про виконавче провадження» у зв'язку з неподанням стягувачем заяви про примусове виконання та несплатою авансового внеску.

10 листопада 2016 року Южноукраїнським міським судом Миколаївської області постановлено окрему ухвалу щодо незаконності бездіяльності Южноукраїнського МВ ДВС.

В апеляційній скарзі представник Южноукраїнського МВ ДВС просив окрему ухвалу скасувати. Апелянт посилався на вчинення державним виконавцем процесуальних дій, які повністю відповідають вимогам закону, а тому недоведеність порушення законності державним виконавцем.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення за таких підстав.

За змістом статті 211 ЦПК України окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами такого реагування є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального чи процесуального права, а також встановлення причин та умов, що сприяли такому порушенню. За наявності цих двох підстав суд має право постановити окрему ухвалу та направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення.

Підставою для постановлення окремої ухвали суд першої інстанції зазначив порушення державним виконавцем вимог статей 3, 4, 26 Закону «Про виконавче провадження» (далі - Закон) та безпідставне повернення ухвали суду про забезпечення позову без прийняття до виконання.

Повертаючи ухвалу суду від 4 листопада 2016 року про забезпечення позову без прийняття до виконання, державний виконавець послався на відсутність заяви стягувача про примусове виконання та несплату авансового внеску, що вважав порушенням вимог пунктів 6,8 частини 4 статті 4 Закону.

Правилами цих норм передбачені підстави повернення виконавчого документу стягувачеві, де, поряд з іншими, такими підставами є відсутність заяви стягуваача про примусове виконання відповідно до статті 26 Закону (пункт 6) та ненадання стягувачем підтвердження сплати авансового внеску, якщо авансування є обов'язковим (пункт 8).

Тобто зі змісту статті 4 Закону вбачається, що її правила (повергнення виконавчого документу) застосовуються тоді, коли виконавче провадження розпочинається за заявою стягувача.

Разом з тим, частиною 1 статті 26 Закону передбачено, що виконавець розпочинає примусове виконання на підставі виконавчого документу, зазначеного статтею 3 Закону, як за заявою стягувача (пункт 1), так і у разі, якщо виконавчий документ надійшов від суду у випадках, передбачених законом (пункт 3).

Зміст частини 2 статті 26 Закону також свідчить про те, що подання заяви про примусове виконання та сплата авансового внеску стосуються випадку, коли виконавче провадження розпочинається саме за заявою стягувача (пункт1 частини 1 статті 26 Закону).

Умов про те, що правила частини 4 статті 4 та частини 2 статті 26 Закону застосовуються і в інших випадках, в тому числі у разі направлення виконавчого документу на виконання судом, Закон не передбачає.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що дії державного виконавця не відповідають вимогам статті 4 Закону, а повернення ухвали про забезпечення позову без виконання порушує не тільки права учасників процесу, але й знецінює мету запровадження інституту забезпечення позову - сприяння ефективності судового провадження.

Так, забезпечення позову застосовується судом як органом, що здійснює правосуддя, саме для забезпечення виконання завдання цивільного судочинства, визначеного статтею 1 ЦПК України, - своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Колегія суддів не може погодитись з доводом представника апелянта про те, що діюче законодавство не передбачає право суду направляти ухвали про забезпечення позову на примусове виконання, тобто що даний випадок не підпадає під дію пункту 3 частини 1 статті 26 Закону.

Так, розгляд заяв про забезпечення позову та порядок виконання ухвал суду з цього питання регламентовані статтею 153 ЦПК.

Частиною 5 статті 153 ЦПК передбачено, що про вжиття заходів забезпечення позову суд постановляє ухвалу, в якій зазначає вид забезпечення позову і підстави його обрання, порядок виконання, розмір застави, якщо така призначена.

Копія ухвали надсилається заявнику та заінтересованим особам.

Особливий порядок повідомлення стосується осіб, щодо яких вжито заходів забезпечення позову (частини 7 статті 153 ЦПК).

Заінтересованими особами вважаються особи, які виконуватимуть цю ухвалу. Такими особами, залежно від змісту забезпечення, можуть бути нотаріуси, служби безпеки дорожнього руху та інші, а також державні виконавці, якщо виконання забезпечення покладається на виконавчу службу.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що направлення судом органу державної виконавчої служби ухвали про забезпечення позову є підставою для початку виконавчого провадження за пунктом 3 частини 1 статті 26 Закону та не потребує додаткового надання заяви стягувача про примусове виконання та сплати авансового внеску.

Інші доводи апеляційної скарги ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень Закону, а тому правового значення не мають.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що повернення виконавчого документу (ухвали суду про забезпечення позову) до суду без виконання є неправомірним, дії державого виконавця не відповідають вимогам статті 18 Закону, а тому правильно вважав, що є передбачені частиною 1 статті 211 ЦПК підстави для постановлення окремої ухвали з метою усунення порушень закону, допущених державним виконавцем.

Підстав для скасування окремої ухвали колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 312, 315 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Южнокраїнського міського відділу Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області відхилити.

Ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 10 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий О.О.Данилова

Судді: В.В.Коломієць

Т.В.Крамаренко