Рішення № 64503785, 25.01.2017, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.01.2017Справа №910/19389/16

За позовом Публічного акціонерного товариства Банк "Контракт"

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача

Дочірнє підприємство "ЕЛЬТОН-ДНІПРО" Закритого акціонерного товариства

"ЕЛЬТОН"

про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та

стягнення 253 044, 00 грн.

Суддя Літвінова М.Є.

Представники учасників судового процесу:

від позивачa: Ільїнова І.В. -за довіреністю № 2 від 03.01.2017р.;

від відповідача: ОСОБА_4 - адвокат посв. № 293 від 06.09.2012р.;

від третьої особи: Москалюк Т.В.за довіреністю № 2/5-16-6 від 30.12.2016р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Публічне акціонерне товариство Банк "Контракт" (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач) про:

- застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання відповідача звільнити нежиле приміщення 3-го поверху (в літ. А), загальною площею 468,6 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1;

- стягнення з відповідача вартості користування майном у розмірі 253 044, 00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказував на те, що в порушення умов укладеного з третьою особою Договору іпотеки, остання, без згоди позивача як іпотекодержателя передала в оренду відповідачу нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, у зв'язку з чим укладений між відповідачем та третьою особою Договір оренди є недійсним в силу статті 12 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, позивач вважає, що у відповідача відсутні правові підстави для перебування у спірному нежитловому приміщенні, яке є предметом іпотеки, проте він продовжує незаконно займати це приміщення та відмовляється його звільняти. З огляду на вищевикладене, позивач просить суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину - зобов'язати відповідача звільнити спірне приміщення та стягнути з відповідача вартість користування майном у розмірі 253 044, 00 грн.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.10.2016 р. порушено провадження у справі № 910/19389/16, її розгляд призначено на 09.11.2016 р.

09.11.2016 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.11.2016 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 23.11.2016 р.

22.11.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи, а також відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки він звільнив спірне нерухоме майно і не здійснює в ньому свою підприємницьку діяльність. Також, відповідач зазначає, що у випадку, якщо позивач вважає, що порушені умови Іпотечного договору, який свого часу був укладений ним з третьою особою, то йому слід вирішити це питання безпосередньо з третьою особою. Крім того, відповідач вказує на те, що позивач не має право звертатися до суду з позовом про стягнення боргу, якого не існує, і не має права заявляти будь-яких вимог щодо його стягнення через відсутність укладеного Договору.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.11.2016 р. на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 05.12.2016 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.12.2016 р. на підставі статті 27 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Дочірнє підприємство "ЕЛЬТОН-ДНІПРО" Закритого акціонерного товариства "ЕЛЬТОН", в порядку статті 69 Господарського процесуального кодексу України продовжено строк розгляду спору у справі № 910/19389/16 на п'ятнадцять днів, згідно зі статтею 77 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи відкладено на 03.01.2017 р.

30.12.2016 р. через відділ діловодства господарського суду міста Києва від представників позивача, відповідача та третьої особи надійшли додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

03.01.2017 р. судове засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Літвіновой М.Є. на лікарняному. Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.01.2017 р., після виходу судді Літвіновой М.Є. з лікарняного, розгляд справи призначено на 25.01.2017 р.

В судовому засіданні 25.01.2017 р. представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні 25.01.2017 р. проти задоволення позову заперечив.

Представник третьої особи в судовому засіданні 25.01.2017 р. надав пояснення щодо заявлених позовних вимог.

В судовому засіданні 25.01.2017 р. проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

02.04.2014 р. між позивачем, як Іпотекодержателем, та третьою особою, як Іпотекодавцем, було укладено Іпотечний договір № 15/2014-01, предметом якого є нерухоме майно - нежиле приміщення 3-го поверху (в літ. А), загальною площею 468, 60 кв. м., що знаходиться за адресою: місто Київ, бульвар Лепсе Івана, будинок 16.

Цей Договір забезпечує вимоги Іпотекодержателя частково, що випливають з Договору № 15/2014 про відкриття мультивалютної кредитної лінії від 02.04.2014 р. (а також усіх додаткових угод до нього та додаткових угод, що будуть укладені у майбутньому), укладеного між Іпотекодержателем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Центрумікс трейд» (Боржник) (п. 1.1. Іпотечного договору).

Пунктом 1.6. Договору іпотеки передбачено, що на строк дії цього Договору предмет іпотеки залишається у володінні (користуванні) Іпотекодавця.

Згідно з пунктом 4.1.2. Договору іпотеки Іпотекодавець зобов'язаний не відчужувати предмет іпотеки у будь-якій спосіб та не обтяжувати його зобов'язаннями з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в оренду та не передавати у заставу предмет іпотеки), крім випадків, встановлених законом. При отриманні такої згоди Іпотекодавець зобов'язаний попереджувати набувачів предмету іпотеки та осіб, за вимогами яких предмет іпотеки обтяжується зобов'язаннями, про наявність іпотеки згідно цього Договору і надавати Іпотекодержателю документи (їх копії), що підтверджують здійснення такого попередження.

Відповідно до пункту 5.2.1. Договору іпотеки позасудове врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється шляхом набуття Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання зобов'язань Іпотекодавця за Договором кредиту згідно з цим застереженням про задоволення вимог Іпотекодержателя, що відповідно до ст. 37 Закону України «Про іпотеку» прирівнюється до договору про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Оскільки боржником були порушені умови кредитного договору щодо повернення кредитних коштів та процентів за користування грошовими коштами, позивач звернувся до державного реєстратора з заявою про реєстрацію права власності на предмет іпотеки.

17.05.2016 р. державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 було зареєстровано право власності позивача на нерухоме майно - нежиле приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (3-й поверх), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Разом з тим, під час перебування спірного нерухомого майна в іпотеці, 01.11.2015 р. між третьою особою (Орендодавець) та відповідачем (Орендар) було укладено Договір оренди нежитлового приміщення, відповідно до пункту 1.1. якого Орендодавець зобов'язується надати Орендарю у тимчасове користування на відплатній основі частину нежилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (3-й поверх), разом з майном в ньому, а Орендар зобов'язується використовувати його згідно пункту 3.1. вказаного Договору.

Загальна площа приміщення становить 230, 00 кв.м. (п. 1.2. Договору).

Згідно з пунктом 1.3. Договору приміщення буде використовуватись Орендарем для розміщення офісних, виробничих та складських приміщень, що необхідні для здійснення господарської діяльності Орендаря.

На виконання умов Договору третя особа передала відповідачу в оренду вказане в пункті 1.1. Договору нерухоме майно, про що свідчить акт приймання-передачі від 01.01.2016 р.

01.05.2016 р. третя особа (Орендодавець) та відповідач (Орендар) уклали Додаткову угоду № 1 до Договору оренди, якою пункти 1.1., 1.2. Договору виклали в наступній редакції: «Орендодавець зобов'язується надати Орендарю у тимчасове користування на відплатній основі частину нежитлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, (3-й поверх), разом з майном, що в ньому находиться, а Орендар зобов'язується використовувати його, згідно пункту 1.3. вказаного Договору. Загальна площа зазначеного приміщення становить 468,6 кв.м.

Згідно з актом приймання-передачі від 01.05.2016 р. третя особа передала відповідачу вказане у п.п.1.1., 1.2. Договору в редакції Додаткової угоди № 1 до нього нерухоме майно.

Пунктом 9.2. Договору, в редакції Додаткової угоди № 2 від 03.05.2016 р., передбачено, що даний Договір укладено на термін з 01.01.2016 р. по 31.07.2016 р., за згодою сторін може бути пролонгованим.

Таким чином, третя особа ( Іпотекодавець) передала відповідачу в оренду нерухоме майно, яке є предметом іпотеки під час дії Іпотечного договору, тоді як позивач, як Іпотекодержатель, не надавав згоди на укладення такого договору.

Таким чином, позивач вважає, що укладений між відповідачем та третьою особою Договір оренди є недійсним в силу ст. 12 Закону України «Про іпотеку», у зв'язку з чим у відповідача відсутні будь-які правові підстави для перебування у спірному нежитловому приміщенні.

За таких обставин, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містяться у статті 20 Господарського кодексу України.

Згідно з приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги до чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як на тому наголошено в пункті 2.13. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, господарський суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати належну оцінку відповідним доводам позивача.

Як вбачається з матеріалів справи, 02.04.2014 р. між позивачем, як Іпотекодержателем, та третьою особою, як Іпотекодавцем, було укладено Іпотечний договір № 15/2014-01, предметом якого є нерухоме майно - нежиле приміщення 3-го поверху (в літ. А), загальною площею 468,60 кв. м., що знаходиться за адресою: місто Київ, бульвар Лепсе Івана, будинок16.

Пунктом 1.6. Договору іпотеки передбачено, що на строк дії цього Договору предмет іпотеки залишається у володінні (користуванні) Іпотекодавця.

Згідно з пунктом 4.1.2. Договору іпотеки Іпотекодавець зобов'язаний не відчужувати предмет іпотеки у будь-якій спосіб та не обтяжувати його зобов'язаннями з боку третіх осіб (зокрема, не передавати його в оренду та не передавати у заставу предмет іпотеки), крім випадків, встановлених законом. При отриманні такої згоди Іпотекодавець зобов'язаний попереджувати набувачів предмету іпотеки та осіб, за вимогами яких предмет іпотеки обтяжується зобов'язаннями, про наявність іпотеки згідно цього Договору і надавати Іпотекодержателю документи (їх копії), що підтверджують здійснення такого попередження.

Частиною 3 статті 9 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотеко держателя передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Разом з тим, в порушення вказаної норми Закону України «Про іпотеку» та умов п. 4.1.2. Договору іпотеки третя особа передала в оренду нерухоме майно, яке є предметом іпотеки - частину нежилого приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 уклавши з відповідачем Договір оренди № 1/11-15-1 від 01.11.2015 р.

Частиною 3 статті 12 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.

Як стверджує позивач у позовній заяві, оскільки укладений між відповідачем та третьою особою договір оренди є недійсним, у відповідача відсутні правові підстави для перебування у нежитловому приміщенні, яке є предметом іпотеки, проте він продовжує незаконно займати це приміщення та відмовляється його звільняти.

У зв'язку з цим, позивач просить суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину та зобов'язати відповідача звільнити спірне приміщення.

Проте, під час розгляду справи судом встановлено, що 31.07.2016 р. відповідач повернув третій особі нежитлове приміщення, розташоване за адресою м. Київ, бульвар Лепсе Івана, буд. 16, що підтверджується Актом здачі-приймання (Додаток № 3 до Договору оренди), підписаним представниками сторін без зауважень та заперечень.

Також, відповідач стверджує, що в теперішній час він орендує інше приміщення, площа якого майже однакова в порівнянні з попереднім орендованим приміщенням, в якому він розмістив свій офіс, на підтвердження чого надав укладений з ПАТ «Меридіан-РП» договір оренди майна № 12 від 15.07.2016 р. та Акт приймання-передачі.

Третя особа у письмових поясненнях від 30.12.2016 р. також підтвердила факт повернення відповідачем орендованого майна за вищевказаним Актом приймання-передачі, а також зазначила, що за час дії Договору оренди будь-яких претензій чи зауважень з боку відповідача не надходило, приміщення використовувалось відповідачем належним чином, орендна плата сплачувалась своєчасно.

Жодних належних доказів в підтвердження того, що станом на час розгляду справи відповідач користується спірним нерухомим майном позивачем всупереч вимог статті 33 Господарського процесуального кодексу України не надано.

Надані позивачем в підтвердження своїх доводів лист № 11/07-01 від 11.07.2016 р. відповідача до позивача, в якому відповідач повідомляє про укладення договору оренди з третьою особою та про наміри продовжувати господарську діяльність у спірному приміщенні; лист № 10/8-16 від 10.08.2016 р. відповідача до позивача, в якому відповідач повідомляє про здійснення господарської діяльності в приміщенні з 01.11.2015 р. та про наміри продовжувати господарську діяльність в спірному приміщенні; лист № 01/07-1737 від 11.08.2016 р. позивача до ТОВ «Комсервім-безпека» щодо недопущення до нежилого приміщення, що знаходиться за адресою: м. Київ, бульвар Лепсе Івана, 16; лист № 493 від 16.08.2016 р. ТОВ «Комсервіс-безпека» щодо договірних правовідносин з відповідачем; лист № 730 від 25.11.2016 р. ТОВ «Комсервім-безпека» щодо дати розірвання договірних відносин з відповідачем та дати зняття об'єкту з-під охорони жодним чином не підтверджують факт користування відповідачем спірним майном станом на час розгляду справи.

При цьому, суд зазначає, в згідно з приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За таких обставин, оскільки під час розгляду справи судом було встановлено, що відповідач за актом-приймання-передачі від 31.07.2016 р. повернув спірне нерухоме майно третій особі і не користується ним, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання відповідача звільнити нежиле приміщення 3-го поверху (в літ. А), загальною площею 468,6 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна НОМЕР_1.

Крім того, суд зазначає, що у позовній заяві та письмових поясненнях від 30.12.2016 р. позивач навів обґрунтування позовних вимог в частині стягнення з відповідача грошових коштів в сумі 253 044, 00 грн., зазначивши, що згідно зі ст. 770 ЦК України у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця за Договором оренди, проте враховуючи приписи статті 12 Закону України «Про іпотеку», укладений з відповідачем Договір оренди є недійсним (нікчемним). Таким чином, посилаючись на приписи частини 2 статті 216 Цивільного кодексу України та статті 208 Господарського кодексу України, позивач вимагає відшкодування вартості користування орендованим приміщенням за недійсним Договором оренди.

Заявлену до стягнення суму позивач обраховує на підставі Додаткової угоди № 1 від 01.05.2016 р. до Договору оренди нежитлового приміщення № 1/11-15-1 від 01.11.2015 р., відповідно до якої між відповідачем та третьою особою була досягнута домовленість про встановлення розміру орендної плати за користування нежилим приміщенням у розмірі 72 633, 00 грн. на місяць, з включенням до даної суми комунальних та інших витрат. Позивач вважає, що вказана сума є звичайною ціною за користування нерухомим майном та підлягає відшкодуванню на його користь.

Разом з тим, суд зазначає, що заявлені позивачем до стягнення грошові кошти у розмірі 253 044, 00 грн. як вартість користування майном за недійсним правочином, не можуть бути стягнути з відповідача із застосуванням правового механізму, встановленого ст. 216 Цивільного кодексу України та ст. 208 Господарського кодексу України.

Так, частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Аналогічні положення містяться у статті 208 Господарського кодексу України.

Слово «реституція» походить від латинського «restituere», що в перекладі означає - «відновлювати, відшкодовувати, впорядковувати».

Стаття 216 Цивільного кодексу України формує загальне правило, відповідно до якого недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків для сторін, чи то будь-яких інших осіб, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, тобто, застосування реституції, яка полягає в тому, що кожна сторона недійсного правочину має повернути іншій стороні все, що вона одержала на виконання такого правочину. Таким чином, наведена стаття встановлює, що основним наслідком недійсності правочину за ЦК України, є двостороння реституція.

Тобто, за змістом статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано (частина 1), відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди (частина 2).

Одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція - у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за умовами, дійсними на момент відшкодування.

Отже, застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан.

Разом з тим, в даному випадку судом не встановлено, що позивачем сплачені, а відповідачем одержані від позивача грошові кошти у розмірі 253 044, 00 грн. за недійсним Договором оренди, а тому відсутні будь-які правові підстави для їх стягнення в порядку статті 216 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що фактичне користування нерухомим майном на підставі договору оренди унеможливлює проведення між сторонами двосторонньої реституції, оскільки неможливо повернути вже здійснене за таким договором.

Проаналізувавши вищевикладені обставини та подані докази, враховуючи, що станом на час розгляду справи відповідач спірним нерухомим майном не користується і передав його по акту-приймання-передачі третій особі, будь-які правові підстави для стягнення з відповідача в порядку ст. 216 ЦК України та ст. 208 ГК України грошових коштів за користування майном у розмірі 253 044, 00 грн. відсутні, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є необґрунтованими та відмовляє у їх задоволенні.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 30.01.2017 р.

Суддя М.Є. Літвінова