Ухвала суду № 64476825, 01.02.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1215/17

Головуючий у першій інстанції Семенюк Л. А.

Доповідач Журавльов О. Г.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.02.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - Журавльова О.Г.,

суддів: Заїкіна А.П., Кравця Ю.І.,

при секретарі Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання договору іпотеки недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_4, представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 14 листопада 2016 року,

встановила:

У травні 2015 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулись до суду з вказаним позовом, просили визнати недійсним договір іпотеки від 27.05.2008 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк» в забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором № ODTOGA00000035 від 23.04.2008 року, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 23 квітня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір за № ODTOGA00000035.

В забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним договором, 27.05.2008 року позивач ОСОБА_2 з відповідачем уклали договір іпотеки дому за адресою: АДРЕСА_1 посвідчений державним нотаріусом Татарбунарської державної нотаріальної контори Одеської області, реєстраційний номер 2603, належного останній на праві приватної власності згідно договору купівлі-продажу від 21.09.1993 року, та зареєстрованого в комунальному підприємстві «Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» в електронному реєстрі від 08.05.2008 року, у реєстраційний книзі 3-134.

Вказаний будинок був придбаний ОСОБА_4 та ОСОБА_2 за спільні кошти під час шлюбу, тобто є їх спільною сумісною власністю, однак оформлений на позивача ОСОБА_2

Під час шлюбу у позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_4 народилося двоє дітей: донька - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 та донька - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка на дату укладення договору іпотеки дому (27.05.2008 року), являлась неповнолітньої особою у віці 13 років.

Посилаючись на норми ч. 3 ст. 29 ЦК України, яка передбачає, що місцем проживання фізичної особи у віці до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків, а також ст.18 Закону України «Про охорону дитинства», яка визначає, що діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем, неприпустимість зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень, при відсутності попередньої згоди органу опіки та піклування щодо здійснення батьками правочинів, стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким, мають діти, вважають, що укладення договору іпотеки житлового будинку, в якому на той період проживала неповнолітня позивачка ОСОБА_3, впливає на її майнові права (право користування житлом), а тому потребувало обов'язкової згоди органу опіки та піклування. Крім того, вважають, що підставою визнання договору іпотеки недійсним є також відсутність нотаріально завіреної згоди позивача ОСОБА_4 на укладення оспорюваного договору іпотеки.

Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 14 листопада 2016 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 було відмовлено.

Зазначене рішення суду оскаржує в апеляційному порядку ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 через представникаОСОБА_5 В скарзі з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Сторони судове засідання не з'явилися. Про час та місце розгляду справи в апеляційному суді повідомлялися належним чином.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи не перешкоджає розглядові справи.

Справа розглянута апеляційним судом на підставі ч. 2 ст. 197 та ч. 2 ст. 305 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Судом встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 23 квітня 2008 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ «ПриватБанк» був укладений кредитний договір за № ODTOGA00000035.

На час укладення договору позивач ОСОБА_4 перебував у шлюбі з позивачкою ОСОБА_2 Під час шлюбу у них народилась донька ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстровані та проживають в АДРЕСА_1, про що міститься відмітка в копіях їх паспортів (а.с. 8,9). Разом з ними, як зазначили позивачі, у вказаному будинку зареєстрована їх донька ОСОБА_8

В забезпечення виконання зобов'язання за вищезазначеним договором кредиту, 27.05.2008 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачем був укладений договір іпотеки дому за адресою: АДРЕСА_1 посвідчений державним нотаріусом Татарбунарської державної нотаріальної контори Одеської області, реєстраційний номер 2603 (а.с. 13-15).

Відповідно до умов вказаного договору іпотеки, позивач передала банку в іпотеку нерухоме майно - житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, належний їй на праві приватної власності, що підтверджується договором купівлі-продажу, зареєстрованим 08.05.2008 року в комунальному підприємстві «Татарбунарське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» в електронному реєстрі від 08.05.2008 року, у реєстраційний книзі 3-134 (а.с. 16-17).

Листом Татарбунарської районної державної адміністрації від 15.05.2015 року повідомляється, що згідно даних комп'ютерної бази реєстрації звернень громадян «Дєло 12.0.0», ОСОБА_2 протягом 2008 року не зверталась до голови Татарбунарської райдержадміністрації з питання отримання дозволу органу опіки та піклування для укладення іпотечного договору (а.с. 12).

Судом також встановлено, що в провадженні Татарбунарського районного суду Одеської області знаходиться цивільна справа за позовною заявою ПАТ КБ «ПриватБанк», третьої особи яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про звернення стягнення, в зв'язку з чим останні звернулись до суду з вказаним позовом про визнання договору іпотеки недійсним (а.с. 18-20).

Згідно з ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 цього кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно житлових приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі ст. 177 СК України та ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену ст. 177 СК України заборону.

Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо житлового приміщення.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування житловим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 10.02.2016 у справі № 6-3005цс15, яка є обов'язковою для застосуванню судами, при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Частиною 1 ст. 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За змістом цієї статті право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Відповідно до ч. 2-4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Передбачене ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним позивачі зазначили факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, проте не посилались на факти порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, не надали суду жодного доказу в підтвердження місця постійного фактичного проживання дитини на момент укладення оспорюваного правочину та жодного доказу про обмеження в праві користування предметом іпотеки на час дії договору.

При цьому, при укладенні договору іпотеки, іпотекодавець надала нотаріусу довідку про відсутність зареєстрованих малолітніх дітей в будинку, що надавало право нотаріусу для посвідчення та реєстрації вказаного договору в реєстрі (п. 14.9 договору).

Твердження ОСОБА_4, що він не приймав участі при укладенні договору іпотеки та не надавав нотаріально завірену письмову згоду, спростовуються п. 35.11 договору іпотеки (а.с.15), в якому зазначено, що цей договір вчинено за письмовою згодою чоловіка іпотекодавця викладеною окремою заявою, яка зберігається в справах нотаріальної контори.

Оскільки укладання спірного договору іпотеки не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права користування житлом, малолітньої на час укладання договору, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює, а доводи апеляційної скарги про порушення прав апелянта є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Докази та обставини, на які посилаються апелянти в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам ст. 213-214 ЦПК України, підстави для його скасування відсутні.

Суди розглядають цивільні справи відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України, тобто в межах заявлених вимог та на підставі наданих сторонами доказів.

Згідно ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно ч. 1 п. 1 ст. 307 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням вимог закону.

Керуючись ст. ст. 209, 303, 307 ч.1 п.1, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, судова колегія,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_4, представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 14 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів безпосередньо до суду касаційної інстанції з дня набрання нею законної сили.

Головуючий О.Г.Журавльов

Судді

А.П.Заїкін

Ю.І.Кравець