Рішення № 64462236, 02.02.2017, Фастівський міськрайонний суд Київської області

ФАСТІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

08500, м. Фастів, вул. Івана Ступака, 25, тел. (265) 6-17-89, факс (265) 6-16-76, inbox@fs.ko.court.gov.ua

______________

2/381/105/17

381/3848/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2017 року Фастівський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Чернишової Є.Ю., за участі секретаря Соловей Ж.В., представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним правочину,

ВСТАНОВИВ:

27 вересня 2016 року позивач звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним правочину, мотивуючи вимоги тим, що між ним та відповідачем 29.10.2012 року був укладений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_3 бере на себе зобовязання повернути в строк до 15.07.2013 року ОСОБА_4 96000 євро та сплатити тверду грошову суму винагороди, яку сторони визначили шляхом математичного додавання до основної суми 12% цієї суми та розбили загальну суму на вісім платежів. Загальна сума боргу за розпискою складає 107500 євро. Позивач вважає, що визначення у розписці сталої фіксованої величини винагороди суперечить положенням законодавства, оскільки плата за користування чужими коштами встановлюється й нараховується лише у вигляді процентів на основну суму боргу. Таким чином, на думку позивача, борговий документ в частині визначення розміру винагороди в твердій сумі в графіку повернення є недійсним з моменту його вчинення.

На підставі зазначеного просив визнати частково недійсним складений 29.10.2012 року ОСОБА_3 борговий документ (розписку), а саме його частину, в якій визначено сталу величину винагороди у розмірі 12% від суми основного боргу .

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги, посилаючись на вищевказані обставини.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала, посилаючись на те, що договір позики між сторонами укладений відповідно до досягнутої між ними домовленості, умов, які визначені у розписці, що відповідає положенням законодавства. На підставі зазначеного просила позовні вимоги залишити без задоволення.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи та дослідивши надані докази у межах заявлених позовних вимог (стаття 11 ЦПК України) встановив наступне.

Зі змісту статті 626 Цивільного кодексу України (далі за текстом ЦК України) відомо, що договором є домовленість сторін, що виражає узгоджену волю сторін, яка спрямована на досягнення конкретної мети, тобто договір це юридичний факт, на підставі якого виникають цивільні права та обов'язки.

Перш за все, необхідно зазначити, що свобода договору, закріплена у статті 627 Цивільного кодексу України, означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб'єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору.

Частиною 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

З матеріалів справи встановлено, що згідно з розпискою від 29.10.2012 року ОСОБА_3 взяв на себе зобовязання повернути ОСОБА_4 суму 96000 євро + 12% річних виходячи з суми використаних грошей.

Також, зазначеною розпискою встановлений графік повернення грошових коштів: 10 грудня 2012 року 7500 євро, 15 січня 2013 року 10000 євро, 15 лютого 2013 року 15000 євро, 15 березня 2013 року 15000 євро, 15 квітня 2013 року 15000 євро, 15 травня 2013 року 15000 євро, 15 червня 2013 року 15000 євро, 15 липня 2013 року 15000 євро (а.с. 5).

Суд, оцінюючи таку розписку в розумінні положень ЦК України, виходить з наступного.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознакам, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається в письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа , - незалежно від суми (ч.1 ст. 1047 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч.2 ст.1047 ЦК України).

Крім того, суд звертає увагу на правові висновки Верховного Суду України у спорі про стягнення боргу за договором позики від 18 вересня 2013 року, де вказано, що «…за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладання, та і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору…».

З огляду на зазначене суд дійшов висновку про наявність правових підстав вважати заміну боргу позивача перед відповідачем позиковим зобовязанням за договором позики.

Звертаючись до суду із позовом позивач посилався на те, що вказаний договір позики є недійсним в частині визначення розміру винагороди в твердій сумі в графіку повернення, оскільки визначення у розписці сталої фіксованої величини винагороди суперечить положенням законодавства.

Так, положення розписки містять встановлений та погоджений сторонами графік повернення грошових коштів, щомісячні платежі за яким розраховані шляхом математичного додавання до суми основного боргу (його частки) 12% від цієї суми, як винагорода за користування грошовими коштами, при цьому розбивши загальну суму на вісім платежів.

Таким чином, виходячи з встановленого розпискою графіку погашення, позичальник повинен сплачувати щомісячно тверду грошову суму (основний борг та відсотки від суми позики) в іноземній валюті євро.

Згідно ст. 536 ЦК України проценти за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

За положеннями статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Крім того, згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. За статтею 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

З аналізу вказаних статей видно, що плата за користування чужими грошима встановлюється й нараховується лише у вигляді процентів на основну суму боргу, а не в твердій грошовій сумі.

Зазначене в розписці зобов'язання позивача сплачувати щомісячно тверду грошову суму в іноземній валюті суперечить наведеним положенням статей 536, 1048 ЦК України, оскільки ця сума з урахуванням змінного курсу гривні до іноземних валют, зокрема євро, не є платою за користування чужими грошима яка встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу, не є долею (відсотком) по відношенню до цілого (основного боргу).

За таких обставин передбачене в статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, у тому числі й установлення оплати в твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-79цс14 від 02 липня 2014 року, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обовязковою для усіх судів України.

Частина 1 статті 203 ЦК України передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі виконання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Статтею 217 ЦК України передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

З урахуванням встановленого та положень вказаних вище норм, суд визнає вимоги позивача про визнання недійснимдоговору позики в частині визначення розміру винагороди в твердій сумі.

Частиною 1 ст. 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Разом з тим, відповідачем заявлено клопотання про застосування строків позовної давності.

Позовна давність за статтею 256 ЦК України - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Стаття 261 ЦК України визначає, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатись про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. Такого висновку дійшов і Верховний Суд України в постанові від 29 жовтня 2014 року по справі № 6-152цс14.

Договір позики між сторонами укладено 29.10.2012 року, кінцевим строком його виконання визначена дата 15.07.2013 року. З зазначеним позовом позивач звернувся до суду лише у вересня 2016 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Крім того, судом приймаються до уваги положення п. 11 постанови Пленуму Верхового Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», згідно з яким, - встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Своїм правом на подання заяви про визнання поважними причин пропущення позовної давності позивач не скористався, доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду також не надав.

Враховуючи, що строк позовної давності за вимогами про визнання частково недійсним правочину сплинув, а тому внаслідок того, що стороною заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності, суд дійшов висновку, що у задоволені позову слід відмовити з цієї підстави.

На підставі вищевикладеного, керуючись, статтями 11, 60, 62, 81, 88, 130, 174,214, 215, 224, 367 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

У задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним правочину - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Київської області через Фастівський міськрайонний суд Київської області, протягом десяти днів з дня його проголошення, а для осіб, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час його проголошення, протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Є.Ю.Чернишова