Ухвала суду № 64458590, 31.01.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

31 січня 2017 року м. Київ К/800/32734/16

Суддя Вищого адміністративного суду України Мойсюк М.І., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області, начальника Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_2, начальника відділу по роботі з персоналом Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування наказу, визнання дій протиправними, -

в с т а н о в и в:

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області (далі - ДПІ), начальника Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_2, начальника відділу по роботі з персоналом Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_3 в якому просив: визнати протиправним та скасувати з моменту прийняття наказ ДПІ «Про попередження працівників про наступне вивільнення» від 27 квітня 2016 року № 417 в частині щодо попередження позивача про наступне вивільнення із займаної посади начальника юридичного відділу (далі - спірний наказ); визнати протиправними дії начальника ДПІ та начальника відділу по роботі з персоналом ДПІ щодо попередження позивача про наступне вивільнення із займаної посади відповідно до спірного наказу (далі - спірні дії).

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що спірні дії та наказ відповідачів не ґрунтуються на вимогах закону, порушують його права, а тому просив про задоволення позову.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

Ухвалою судді Вищого адміністративного суду України від 29 листопада 2016 року зазначену касаційну скаргу залишено без руху у зв'язку з її невідповідністю вимогам статті 213 Кодексу адміністративного судочинства України.

Скаржникові у строк до 16 грудня 2016 року запропоновано усунути зазначені недоліки скарги та роз'яснено, що у випадку їх невиконання касаційну скаргу буде повернуто.

На виконання вимог вищезазначеної ухвали до Вищого адміністративного суду України надійшла заява скаржника, зареєстрована в канцелярії суду 19 грудня 2016 року, якою недоліки касаційної скарги усунуто.

Разом з тим, у відкритті касаційного провадження у цій справі необхідно відмовити враховуючи наступне.

За правилами частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При цьому, згідно з положеннями частини 3 статті 211 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, на підставі наявних у справі даних встановив і правильно виходив з того, що відповідачі, вчиняючи спірні дії та видаючи спірний наказ діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, при цьому прав позивача не порушили.

Як встановлено судами, постановою Кабінету Міністрів України від 4 листопада 2015 р. № 892 «Деякі питання територіальних органів Державної фіскальної служби» (далі - постанова КМУ № 892) визначено реорганізувати деякі територіальні органи Державної фіскальної служби (далі - ДФС) шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів ДФС за переліком згідно з додатком 2, в тому числі відповідача у цій справі - ДПІ шляхом приєднання до Державної податкової інспекції у м. Сумах Головного управління ДФС у Сумській області.

На виконання вказаної постанови, Державною фіскальною службою України прийнято наказ від 24 лютого 2016 року № 172 «Про реорганізацію деяких територіальних органів ДФС у Сумській області» (далі - наказ № 172), згідно пунктом 2 якого наказано реорганізувати Сумську ОДПІ шляхом приєднання до ДПІ у м. Сумах

Підпунктом 5.2 пункту 5 вищезазначеного наказу зобов'язано голів комісії з реорганізації забезпечити вжиття комплексу заходів щодо попередження та звільнення працівників відповідно до чинного законодавства.

Наказом Державної фіскальної служби України від 18 березня 2016 року № 229 «Про внесення змін до наказу ДФС від 25 грудня 2015 року № 996 «Про затвердження чисельності працівників податкових органів ДФС» (далі - наказ № 229) чисельність працівників ДПІ збільшено з 185 до 210 одиниць.

В подальшому, на виконання вимог наказу № 229 наказом ДПІ від 23 березня 2016 року № 287 «Про введення в дію Організаційної Структури ДПІ у м. Сумах» (далі - наказ № 287) штатна чисельність працівників ДПІ у м. Сумах була збільшена до 210 одиниць, а наказом відповідача від 26 квітня 2016 року № 415 було введено в дію штатний розпис на 2016 рік.

На підставі вищенаведених постанови КМУ № 892 та відповідних наказів ДФС і ДПІ прийнято спірний наказ, з яким 28 квітня 2016 року ознайомлено і позивача, як такого, що був попереджений про наступне вивільнення з займаної посади та запропоновано наявну вакантну посаду головного державного інспектора юридичного відділу ДПІ, від якої ОСОБА_1 відмовився.

Так, відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною 1

статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини 3 статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту <...>.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певний акт суб'єкта владних повноважень впливає на його правове становище.

При цьому, у відповідності до пункту 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.

Другу групу актів за критерієм юридичної природи складають індивідуальні акти. Останні стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

У даному випадку позивач оскаржує наказ ДПІ, яким його попереджено про наступне вивільнення.

Разом з тим, спірний наказ хоч і має певні ознаки індивідуального акта (правового акту індивідуальної дії), однак не породжує виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, не спричиняє виникнення будь-яких прав і обов'язків для позивача і вичерпав свою дію одночасно з повідомленням ОСОБА_1 про його наступне вивільнення.

Більше того, загаданий вище наказ не припиняє трудових правовідносин, жодним чином не змінює їх, а виданий на виконання вимог статті 49-2 Кодексу Законів про працю України і відповідних відомчих постанов Уряду, наказів ДФС.

Під час розгляду даної справи позивач не довів, а суди не встановили фактів порушення його трудових прав і гарантій, ОСОБА_1 не навів обґрунтування щодо існування реального негативного впливу на його конкретні права чи інтереси від видання спірного наказу і вчиненням спірних дій відповідачами.

Таким чином, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, описаних вище, зважаючи на їхній зміст та юридичну природу, суди дійшли слушного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у сфері публічно-правових відносин, а позивач не довів обставин, які б вказували на порушення його прав, свобод або інтересів.

Такий висновок судів узгоджуються з вимогами законодавства, яким врегульовано спірні правовідносини, відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновку не спростовують, такі ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм, а тому касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

За змістом цієї норми касаційна скарга повинна містити посилання на неправильне застосування судами норм матеріального права при вирішенні справи або порушення норм процесуального права.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не наводить підстав, які б дозволили вважати, що суди неправильно застосували норми матеріального або порушили норми процесуального права.

Керуючись пунктом 5 частини 5 статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и в :

У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області, начальника Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_2, начальника відділу по роботі з персоналом Державної податкової інспекції у місті Сумах Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування наказу, визнання дій протиправними, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 29 липня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 1 листопада 2016 року, відмовити.

Матеріали касаційної скарги повернути особі, яка подавала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Вищого адміністративного

суду України М.І. Мойсюк