Рішення № 64418882, 24.01.2017, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

24 січня 2017 року м. Мукачево Справа №303/6026/16-ц

2/303/157/17

Номер рядка стат.звіту-45

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого судді Кость В.В.

секретар судового засідання Немеш Г.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Мукачево матеріали

за позовом ОСОБА_1

до відповідача (1) ОСОБА_2

до відповідача (2) ОСОБА_3

до відповідача (3) ОСОБА_4

про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, шляхом виселення та вселення,

За участю:

позивача ОСОБА_1;

представника позивача ОСОБА_5;

відповідача (1) ОСОБА_2;

відповідача (2) ОСОБА_3;

представника відповідача (2) ОСОБА_6;

відповідача (3) ОСОБА_4;

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів, на підставі якого просить усунути перешкоди в користуванні житловими приміщеннями в будинку №218-Б, що знаходяться в с. Червеньово Мукачівського району (надалі - Приміщення), які виділені йому на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 квітня 2016 року (надалі - Рішення) та належать на праві приватної власності, шляхом виселення відповідачів з них, а саме з:

1. приміщення будинку літ. «А», цокольний поверх:

- 1-2 кухня, площею 18,00 кв.м.,

- 1-3 їдальня, площею 17,60 кв.м.

2. приміщення першого поверху :

- 1-8 кухня, площею 18,00 кв.м.,

- 1-9 житлова кімната, площею 17,60 кв.м..

Також за предметом позову, позивач просить вселити відповідачів в житлові приміщення, які були на підставі вказаного Рішення ОСОБА_2, а саме в:

1.приміщення літ. «А», цокольний поверх:

-1-4 підсобне приміщення, площею 17,50 кв.м.,

-1-5 підсобне приміщення, площею 12,20 кв.м.,

-1-6 кухня, площею 12,30 кв.м.

2.перший поверх:

-1-10 гостинна, площею 17,50 кв.м.,

-1-12 гостинна, площею 6,50 кв.м.,

-1-14 комора, площею 3,90 кв.м.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач є власником частини житлових Приміщень, які виділені йому на підставі Рішення. Не зважаючи на це, у спірному житлі, без відповідних на це підстав, проживають відповідачі.

Позивач зазначає, що з огляду на такі обставини він вимушений винаймати квартиру, оскільки користуватися та розпоряджатися своєю власністю не може.

Нормативно правовою підставою для задоволення позовних вимог вказані приписи ст. 386 Цивільного кодексу України.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили їх задоволити.

Відповідачі, прийнявши участь у судовому розгляді справи, позовних вимог не визнали з огляду на те, що вважають несправедливим поділ, проведений на підставі Рішення, оскільки частина з виділених відповідачу (1) приміщень є непридатними для проживання, а у позивача кімнати перебувають у кращому стані.

Представник відповідача (2), у поданому суду письмовому запереченні на позов та в судовому засіданні по справі, позовних вимог не визнав з посиланням на те, що позивач у встановленому законом порядку не оформив право власності на передані йому за Рішенням Приміщення, оскільки не провів їх державної реєстрації, тому їх «де-юре» не існує.

Крім того, позивач не виконав Рішення, оскільки не виплатив відповідачу (1) суму компенсації у розмірі 2116,00 грн., як власнику меншої частини.

Також, за доводами представника відповідача (2), безпідставною є і вимога позивача про примусове вселення відповідачів у приміщення, які були виділені ОСОБА_2, так як позивач фактично розпоряджається чужими правами.

Заслухавши пояснення та заперечення учасників судового розгляду, дослідивши подані по справі доказові матеріали, а також цивільну справу №303/7052/15-ц, суд констатує наступне.

Не оспорюється учасниками судового розгляду справи ті обставини, що на підставі Рішення (а.с. 6-9), яке набрало законної сили 19 квітня 2016 року, ОСОБА_1 були виділені у власність приміщення будинку Літ. «А» цокольний поверх: 1-2 кухня, площею 18,00 кв.м., 1-3 їдальня, площею 17,60 кв.м.; перший поверх 1-8 кухня, площею 18,00 кв.м., 1-9 житлова, площею 17,60 кв.м., а ОСОБА_2 - приміщення будинку Літ. «А» цокольний поверх: 1-4 підсобне приміщення, площею 17,50 кв.м., 1-5 підсобне приміщення, площею 12,20 кв.м., 1-6 кухня, площею 12,30 кв.м.; перший поверх 1-10 гостинна, площею 17,50 кв.м., 1-12 гостинна, площею 6,50 кв.м., 1-14 комора, площею 3,890 кв.м.

Шлюб між позивачем та відповідач (1) розірвано (а.с. 5 зворот).

Приймаючи до уваги вищевказані фактичні обставини суд виходить з того, що згідно зі ст. 1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої ст.20 Цивільного кодексу України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

У ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІV передбачено, що «при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права».

Виходячи з міжнародно-правових зобовязань держави, положень ст. 8 Конституції та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції ратифікована Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», дотримання

принципу верховенства права є однією з підвалин демократичного суспільства.

Так, у частині першій ст. 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист власності» передбачено, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права».

З огляду на вказане, право власності кожної фізичної і юридичної особи, неурядової організації й групи приватних осіб, повинне поважитися.

З положеннями частини першої ст. 1 Першого протоколу до Конвенції в повній мірі кореспондуються і приписи частин першої та другої ст. 321 Цивільного кодексу України, якими, зокрема передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Приписами частини першої ст. 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною першою ст. 318 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 Цивільного кодексу України).

Частиною другою п. 15 пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 №9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Таким чином, гарантуючи захист власності, закон надає власнику законодавчу можливість вимагати усунення будь-яких порушень його прав.

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 Цивільного кодексу України та ст. 150 Житлового кодексу України, та передбачають правомочності щодо використання житла для власного проживання, проживання членів сімї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.

Обставини по справі на предмет їх відповідності вказаним вище фактичним обставинам свідчать про те, що позивач є власником житлових приміщень будинку літ. «А», цокольний поверх: 1-2 кухня, площею 18,00 кв.м., 1-3 їдальня, площею 17,60 кв.м. та першого поверху : 1-8 кухня, площею 18,00 кв.м., 1-9 житлова кімната, площею 17,60 кв.м., однак не може проживати в них, так як відповідачі йому у цьому перешкоджають, внаслідок чого порушується його право на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном, яке є абсолютним, непорушним та гарантованим законом.

Отже, вимоги позивача у повній мірі відповідають законодавчо встановленому способу захисту позивачем свого порушеного права (ст.ст. 15, 16 Цивільного кодексу України), яке не визнається відповідачами.

Стаття 1291 Конституції України та ст. 14 Цивільного процесуального кодексу України містять приписи щодо обовязковості судових рішень, а у частини третій ст. 61 Цивільного процесуального кодексу України зазначено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, з набуттям позивачем по даній справі права власності на Приміщення на підставі Рішення, ОСОБА_1 має право на власний розсуд розпоряджатися своєю власністю згідно з положеннями ст. 318 Цивільного кодексу України.

Волевиявлення власника майна за предметом позовних вимог спрямоване на усунення перешкод у користуванні своєю власністю. Такі вимоги слід вважати правомірними, оскільки вони в повній мірі узгоджується з тими правомочностями, які передбачається цивільно-правовим інститутом права приватної власності (ст.ст. 316, 318 Цивільного кодексу України).

Фактично доводи відповідачів відносно необхідності відмови позивачу у задоволенні позову зводяться до їх незгоди із проведеним поділом, проведеним за результатами судового розгляду справи №303/7052/15-ц, хоча у матеріалах цієї справи містяться відомості про згоду відповідача (2) по даній справі, як на той час представляла ОСОБА_2 із заявленим поділом та висновком відповідної судової будівельно технічної експертизи.

При вирішенні даного спору, суд також враховує позицію Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 16.01.2012 по справі за позовом ОСОБА_38, ОСОБА_39 до ОСОБА_37, відділу громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Комсомольського МВ ГУ МВС України в Полтавській області про усунення перешкод у користуванні власністю. Так в вказаному судовому акті, Верховний Суд України вказав, що аналіз норм ст. 16, 319, 324 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку про те, що у разі будь яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Вказана позиція Верховного Суду України є обовязковою для суду першої інстанції, при розгляді даної справи, оскільки фактичні обставини по ній, у повній мірі відповідають обставинам по справі, яка переглядалася Верховним Судом України в порядку, передбаченому пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

У звязку з наведеним, слід констатувати помилковість доводів представника відповідача (2) відносно необхідності відмови позивачу у задоволенні поданого ним позову з тих підстав, що позивач не є власником оспорюваних за предметом спору житлових приміщень, оскільки такі правомочності випливають із Рішення, яке набрало законної сили.

З урахуванням вищенаведеного та з огляду на наявність у позивача законодавчо визначеної можливості захистити своє право на вільне та безперешкодне використання своєю власністю, суд вважає, що вимога за предметом у частині усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відповідачів (1) і (3) із оспорюваних житлових приміщеннях підлягає задоволенню.

Зазначені представником відповідача (2) обставини відносно того, що позивач не оформив право власності на виділені йому за рішенням суду Приміщення, шляхом проведення відповідної реєстрації, а також відносно того, що ОСОБА_1 не сплатив на користь ОСОБА_2 суму 2116,00 грн. компенсації, як власнику меншої частки, у якості підстави для відмови у задоволенні позову про виселення судом відхиляються, оскільки право на вільне користування своєю власністю є абсолютним та не може ставитися у залежність від другорядних обставин.

Такий висновок суду узгоджується з позицією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка зазначена в ухвалі від 22.01.2013 (справа за позовом Особа 1 до Особа 2 про захист права власності та вселення у будинок).

Поряд з цим, слід констатувати обставини щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог у вищевказаній частині по відношенню до відповідача (2).

Так, позивачем у позовній заяві одним із відповідачів зазначено ОСОБА_3, тоді як у прохальній частині заяви вимога щодо виселення з Приміщення та вселення стосується ОСОБА_7, яка не зазначена відповідачем по справі.

Згідно з даними довідки виконкому Зняцівської сільської ради Мукачівського району від 05 грудня 2016 року (а.с. 56), у будинку під №218 «б», в с. Червеньово Мукачівського району проживають: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, а також зареєстрований позивач, однак в ньому не проживає.

По відношенню до спірної по справі ситуації слід також зазначити, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності та диспозитивності, поняття яких законодавцем розкрито у ст.ст. 10, 11 Цивільного процесуального кодексу України.

Під час судового розгляду справи жодних клопотань та уточнень з цього приводу ні позивачем, ні його представником заявлено не було.

З цього приводу слід також наголосити на тому, що відповідачем є особа, яка повинна відповідати за позовом, і у разі задоволення такого - має здійснити певні дії, або утриматися від таких, з метою поновлення порушеного права позивача, а однією з ознак законності рішення суду є можливість його реального виконання відповідно до закону (ст. 14 ч.ч. 1, 2, ст. 215 ч. 1 п. 4, ст.ст. 217, 368 Цивільного процесуального кодексу України).

Тобто, ОСОБА_1, зазначивши у позовній заяві відповідачем ОСОБА_3, фактично не вказав її у прохальній частині позовної заяви та зазначив конкретну вимогу до цієї особи.

Вищезазначене є підставою для відмови позивачу у задоволенні позовних вимог по відношенню до ОСОБА_3.

Також суд приходить до висновку про безпідставність позовних вимог позивача у частині примусового вселення відповідачів у приміщення, які виділені за Рішенням відповідачу (1), оскільки такі заявлені без урахування права кожного на вільний вибір місця проживання, що гарантовано Конституцією України (ст. 33).

За таких обставин, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 41, 124, 129 Конституції України, статтями. 1, 2, 8, 10, 11, 14, 57-60, 212-215, 223, 294 Цивільного процесуального кодексу України, Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволити частково.

2. Усунути перешкоди у користуванні ОСОБА_1 (04.09.1948 р.н.) житловими приміщеннями в будинку №218-Б, що знаходиться в с. Червеньово Мукачівського району, шляхом виселення ОСОБА_2 (12.10.1953 р.н.) та ОСОБА_4 (31.05.1981 р.н.) із житлових приміщень, які виділені у власність ОСОБА_1 на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 квітня 2016 року, а саме з:

1.1. приміщення будинку літ. «А», цокольний поверх:

- 1-2 кухня, площею 18,00 кв.м.,

- 1-3 їдальня, площею 17,60 кв.м.

1.2. приміщення першого поверху:

- 1-8 кухня, площею 18,00 кв.м.,

- 1-9 житлова кімната, площею 17,60 кв.м.

3. У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали учать у справі але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя В.В. Кость

Повний текст рішення суду виготовлено та підписано 30.01.2017.