Постанова № 64394021, 26.01.2017, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2; e-mail: inbox@adm.lv.court.gov.ua; тел.: (032)-261-58-10 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2017 року Справа № 813/3742/16

Львівський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:

головуючого суддіКузана Р.І.,

суддіБратичак У.В.,

суддіХоми О.П.,

секретар судового засіданняПерчак С.В.,

з участю:

позивачаОСОБА_1 ОСОБА_2,

представника позивачаОСОБА_3,

представника відповідачаОСОБА_4,

представника третьої особиОСОБА_5,

перекладачаОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_8 управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення і зобовязання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

Громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_8 управління Державної міграційної служби України у Львівській області в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 № 385-16 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- зобовязати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що рішенням Держаної міграційної служби України від 15.07.2016 № 385-16 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відсутні. Вважає, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є таким, що прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявника та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади. Відповідачем при прийнятті спірного рішення не враховано вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю.

Позивач та представник позивача в судовому засіданні позов підтримали з підстав, викладених у позовній заяві.

Представник відповідача ДМС України щодо задоволення адміністративного позову заперечив з підстав викладених у письмових запереченнях. Зазначив, що позивачем не надано органу міграційної служби документів та матеріалів, що можуть бути доказом його особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними, тобто, позивачем не обґрунтовано наявності умов, визначених у п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Наведені в заяві та протоколах співбесід позивачем відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду. У звязку з цим, відповідач вважає рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 № 385-16 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.

Представник Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області щодо задоволення позовних вимог заперечив. В обґрунтування заперечень надав пояснення аналогічні тим, які було надано представником Державної міграційної служби України.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне:

ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у м. Муктада, мухафаза (провінція) Діяла, ОСОБА_7, є громадянином ОСОБА_7, за національністю араб, віросповідання іслам (суніт). освіта незакінчена вища.

Рідна мова арабська, добре володіє англійською мовою, трохи розуміє українську мову.

Дані про особу встановлено на підставі копії національного паспорта громадянина ОСОБА_7 №А1746719, виданого 09.08.2011, дійсного до 07.08.2019.

Сімейний стан не одружений.

До виїзду із країни походження проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, провінція Діяла, ОСОБА_7.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 покинув Ірак в листопаді 2011 року на підставі студентської візи, яку отримав в українському консульстві в м.Багдад, та поступив на навчання до Тернопільського державного медичної університету ім. І.Я. Горбачевського.

18.09.2012 був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії ИР525/2012.

Наказом №476 (Д1) від 24.12.2012 був відрахований з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, про свідчить копія академічної довідки №74 від 14.01.2013.

20.02.2013 вступив на 2-й курс Львівської національного медичного університету ім. Д. Галицького та був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії ТР023121.

В серпні 2013 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 їздив в Ірак до своїх батьків.

Наказом №700-ст від 10.06.2014 був відрахований за невиконання навчального плану з 3-го курсу ЛНМУ ім. Д.Галицького, що підтверджується копією академічної довідки №228-РІС вії 26.06.2014. Цього ж року він спробував подати документи на 4-й курс навчання до Івано-Франківського національного медичного університету та Тернопільського державної медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (серпень 2015), однак в даний університет не вступив. Після відрахування з ЛНМУ ім. Д.Галицького ОСОБА_1 ОСОБА_2 перебував нелегально на території України. На даний час позивач є студентом Національного фармацевтичного університету (м.Харків), що підтверджується копією студентського квитка та довідкою університету № 3450/14 від 01.12.2015.

Зі слів позивача, судом встановлено, що національний паспорт та інші документи він втратив внаслідок шахрайських дій невстановленої особи, яка пропонувала за винагороду влаштувати його на навчання до Івано-Франківського національної медичного університету

10.09 2015 громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У своїй заяві про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 ОСОБА_2 стверджує, що є небезпека його життю і здоров'ю у разі повернення до Іраку, оскільки в країні походження йому вже погрожували вбивством, захоплювали в полон терористи і вимагали від батьків гроші. Крім того, у разі повернення його можуть забрати в армію. Вважає, що в будь який момент його можуть вбити представники ІДІЛ, шиїтські повстанці або він може загинути від вибуху.

У відповідності до вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон) та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649 (далі Правила №649), спеціалістом відділу у справах біженців ГУ ДМС України у Львівській області було проведено опитування позивача (заявника) та оформлено матеріали особової справи №2015 LV 0017.

01.10.2015 ГУ ДМС України у Львівській області розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, згідно наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 01.10.2015 року №146 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".

Позивач документований довідкою ГУ ДМС України у Львівській області про звернення за захистом в Україні №003626 від 11.09.2015.

За результатами розгляду особової справи заявника, проведених співбесід (протоколи від 16.09.2015, від 13.11.2015), ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що оформлено Висновком про визнання особою, яка потребує додаткового захисту від 24.11.2015.

Водночас, за результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України було складено висновок від 15.07.2016 про відмову у визнанні ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку ДМС України вказала наступні причини, за яких заява позивача про надання відповідного захисту в Україні не підлягає до задоволення:

- аналіз матеріалів особової справи громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 у контексті ситуації, що склалася в країні його громадянської належності, дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі через індивідуальні обґрунтовані побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тому ДМС не погоджується з твердженнями ГУДМС у Львівській області про те, що заявника може бути кваліфіковано особою, яка потребує додаткового захисту;

- враховуючи інформацію по країні громадянської належності заявника, вказаний збройний конфлікт в Іраку є локальний та розповсюджений не на всій території країни. Гуманітарна ситуація в Іраку не погіршилася настільки, щоб це призвело до порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Заявник не відноситься до вразливої категорії осіб, не хворіє на тяжкі хвороби, тому зможе підтримувати себе належними чином. Крім того, оцінюючи актуальну безпекову ситуацію в Іраку, у ДМС є серйозні підстави вважати, що у разі повернення заявника до країни походження, не існує загрози його життю, здоровю та безпеці через наявність внутрішнього збройного конфлікту.

Рішенням ДМС України від 15.07.2016 №385-16 громадянину ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При вирішенні спору суд керувався наступними положеннями законодавства.

Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (далі - Закон №3671-VI) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом пяти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Частиною 2 ст. 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобовязана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Аналізуючи умови, передбачені п. 1 ст. 1 Закону №3671, беручи до уваги розяснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму ВАС України від 26.06.11р. №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути повязане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із субєктивної та обєктивної сторін.

Субєктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї субєктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому зясування субєктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Субєктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Обєктивна сторона повязана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що субєктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються обєктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є субєктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту A статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після відїзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після відїзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його відїзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Разом із цим, п.4 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014) передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статт.

Пунктом 13 ст. 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту, зміст якого наведено у постанові вище.

Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону №3671-VI.

Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Обєднаних Націй;

- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до вимог ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч.3 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч.1 та 5 ст.10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною другою вказаної статті центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надано право вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, з наведених норм слідує, що міграційний орган зобовязаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого, провести з нею співбесіду та, у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.

З висновку про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого винесено спірне рішення, слідує, що підставою для відмови у наданні статусу біженця чи особи яка потребує додаткового захисту стало те, що заявником не підтверджується жодним аргументованим документом існування небезпеки у разі повернення до країн походження .

Водночас слід зауважити, що відповідно до Позиції УВКБ ООН Про обовязки та стандарти доказування у заявах біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обовязок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Крім того, Директива Ради ЄС "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту" від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Такими чином, з урахуваннями специфіки даної категорії справ доказами, щодо наявності загроз для життя чи здоров`я заявника можуть бути усні пояснення особи, які не підтвердженні відповідними документами. Заявник в даному випадку повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень в незалежності від того є в нього на підтвердження вказаних обставин письмові докази чи такі відсутні. З урахуванням викладеного судом критично оцінюються посилання відповідача, щодо того, що заявником не доведено наявність небезпеки оскільки таким не надано письмових доказів.

Варто зауважити, що згідно наданих позивачем в судовому пояснень, судом встановлено, що громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 було затримано в 2011 році в країні походження. Підставою затримання були його релігійні переконання, зокрема, у звязку з його приналежністю до напряму в ісламі сунізм. Тоді як, в основному поліцію на території де він проживає очолюють шиїти.

Крім того, після повернення позивача в країну походження у 2013 році йому був надісланий лист з погрозами від представників «Ісламської держави», про те, що, у разі його відмови воювати на стороні ІДІЛ його вб`ють. В середині листа, як зазначив позивач, був завернутий патрон від пістолета. ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказав, що у нього відсутній вказаний лист.

Додатково зауважив, що нещодавно терористи викрали його молодшого брата, та відпустили його лише після того, як батько заплатив викуп.

Судом враховано, що надані громадянином ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 пояснення в судовому засіданні та в протоколах співбесід складених відповідачем під час розгляду питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є тотожними, судом не встановлено розбіжностей щодо наданих пояснень. Вказане свідчить про правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника.

Судом досліджено інформацію по країні походження позивача.

Зокрема, судом встановлено, що у лютому 2015 року жертвами збройного насильства і терактів в Іраку стали 1 103 людини. Більше двох тисяч людей отримали поранення. Такі ж цифри наводять у Місії ООН зі сприяння Іраку.

Як підкреслюють в ООН, більше половини всіх загиблих в країні людей - це цивільні особи.

У 2014 році на території Іраку було вбито більше 12 000 чоловік. Це найбільше число жертв за останні п'ять років. Про це повідомляє Місія ООН зі сприяння Іраку. У доповіді наголошується, що жертвами насильства в Іраку в 2014 році стали 12 283 людини, більше 23 тисяч отримали поранення. Велика кількість жертв пов'язана частково з тим, що цього року Ірак зіткнувся із зростанням насильства з боку збройного угруповання ІДІЛ та асоційованих з ним рухів.

Згідно з доповіддю, підготовленою Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини та Місією ООН по сприянню Іраку, в червні в цій країні, щонайменше, 1531 осіб з числа цивільних осіб були вбиті і 1763 - отримали поранення. А понад 1,2 мільйона іракців є внутрішньо переміщеними особами. У доповіді повідомляється, що члени угруповання ІДІЛ та пов'язані з ним збройні формування систематично нападають на мирне населення і об'єкти цивільної інфраструктури, у тому числі ринки, ресторани, магазини, дитячі майданчики, церкви і мечеті. У доповіді повідомляється про залучення дітей до участі в бойових діях в Іраку, про позасудові страти затриманих і ув'язнених.

13.05.2015 також у своїй доповіді про становище в галузі людини у світлі порушень, скоєних ІДІЛ і пов'язаними з ним групами УВКБ ООН висловило свою стурбованість з приводу ситуації в Іраку.

МООНСІ/УВКПЛ постійно отримують численні повідомлення про порушення та утиски прав людини та принципів міжнародного гуманітарного права з боку ІДІЛ щодо цивільних осіб, які відбуваються на систематичній основі. У деяких випадках вони можуть бути кваліфіковані як військові злочини, злочини проти людяності і геноцид.

МООНСІ/УВКПЛ зареєстрували випадки обмеження та порушення прав людини, вчинені невстановленими особами. Продовжують надходити числення повідомлення про вибухи саморобних фугасів в громадських місцях, незаконних вбивствах і викраденнях людей, зокрема в Багдаді та інших регіонах країни, не порушених конфліктом безпосередньо.

Стан дотримання прав людини в Іраку, у світлі порушень і зловживань, вчинених ІДІЛ і пов'язаними з ним групами, продовжує викликати стурбованість. Збройний конфлікт неміжнародного характеру і терористичні акти призводять до невимовних страждань цивільних осіб. ІДІЛ продовжує переслідувати членів різних етнічних і релігійних громад, цілеспрямовано здійснюючи проти них різні злочини і порушення міжнародного права, прав людини і гуманітарного права.

З 01.01.2014 по 31.05.2015 МООНСІ/УВКПЛ зареєстрували не менше 15612 випадків загибелі і 30502 випадки поранення цивільних осіб, а також переміщення не менше 3 млн. осіб в результаті збройного конфлікту неміжнародного характеру в Іраку. (Джерело: Технічна допомога в підтримку зусиль із заохочення і захисту прав людини в Іраку. Доповідь Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини).

Крім того, з публікації УВКБ ООН «Життя в страху» від 30.07.2015 слідує, що Ісламська держава вчиняє масштабні та систематичні порушення прав людини, які мають значний характер та можуть бути прирівняні до геноциду, злочинам проти людяності, воєнним злочинам і масштабними нападами на мирне населення. ІДІЛ цілеспрямовано нападає на релігійні та етнічні групи в Іраку і Сірійській Арабській Республіці. В Іраку насиллю піддаються езиди: чоловіки відокремлюються від жінок і дітей, а потім відправляють у рви і жорстоко карають. Заступник Верховного комісара ООН по правам людини ОСОБА_9 зазначила, що «права жертв тероризму, а також їх позбавлення та гідність повинні бути визнані, як і їх право на відшкодування шкоди, встановлення істини і правосуддя та їх право жити вільно від жаху при отриманні необхідної підтримки».

Вказані обставини підтверджуються доповідями Верховного комісара ООН у справах біженців, Позицією УВКБ ООН відносно повернення в Ірак від 27 жовтня 2014 року (доступ за адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/547324136.html); оцінка можливостей внутрішньої втечі або переміщення в Багдад арабів-сунітів з підконтрольних ІДІЛ територій (травень 2016, УВКБ ООН http://www.refworld.org/docid/575537dd4.html).

Окрім того, згідно з інформацією УВКБ ООН за травень-червень 2016 року щодо оцінки внутрішнього переміщення до Багдаду арабів-сунітів, до яких відноситься і позивач, з територій, підконтрольних ІДІЛ, спостерігається сплеск цілеспрямованого насилля відносно арабів-сунітів у Багдаді з 2014 року, які піддаються насильницькому виселенню, викраденню та позасудовому катуванню.

Варто також зауважити, що станом на час розгляду даної адміністративної справи УВКБ ООН висловлено нову позицію щодо поверненя в Ірак (листопад 2016 року), згідно з якою ситуація в Іраку продовжує загострюватись, кількість жертв зростає щодня (www.refworld.org.ru/country, UNHCR, IRQ, 584997684.0.html).

Таким чином, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є наразі загальновідомим фактом.

Суд звертає увагу, що при перевірці правдоподібності тверджень заявника, третя особа за результатами аналізу інформації по країні походження з відкритих джерел (http://www.unian.ua/world/1209703-teroristi-idil-zahopili-blizko-70-teritorji-siriji-inoboroni-rf.html, http://www.refworld.org.ru/docid/562f4ale312.html, http://www.hrw.org/ru/world-report/2015/country-chapters/268202, http://www.refworld.org.ru/docid/561cd6de0.html) визнала, що викладені ОСОБА_1 ОСОБА_2 твердження про ситуацію збройного конфлікту в країні його походження не викликають сумніву і є достовірними та правдоподібними.

При перевірці відповідності заяви вимогам пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту», ГУ ДМС України у Львівській області визнала, що конфлікт в Іраку характеризується високою інтенсивністю загального насилля. У цьому контексті серйозні порушення прав людини є поширеним явищем і існує реальний ризик застосування поводження, забороненого статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тому у разі повернення до Іраку заявнику буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене статтею 2 і З Конвенції.

За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.

Так, ЄСПЛ у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Ураховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданого в пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначення «особи, яка потребує додаткового захисту», суд дійшов переконання, що громадянин ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 є особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини і не може та не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до вимог частини другої статті 71КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем не подано належних доказів правомірності прийняття рішення від 15.07.2016 № 385-16.

Натомість встановлені судом фактичні обставини спростовують висновки про відсутність передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту та свідчать про їх помилковість.

Згідно з пунктом 25 Постанови Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями) відповідно до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобовязати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності зобовязати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З наведених по тексту постанови вище мотивів суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту, що в свою чергу зумовило визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення ДМС України.

За таких обставин не має потреби у повторному розгляді заяви позивача, оскільки це не забезпечить належного захисту його прав.

З урахуванням викладеного та в силу наданих частиною другою статті 162 КАС України повноважень суду по прийняттю іншої постанови, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку субєктів владних повноважень, суд вважає за можливе зобовязати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно з положеннями пункту 14 статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову у порядку, визначеному статтею 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тому підстав для відшкодування судових витрат відповідно до положень статті 94 КАС України немає.

Керуючись статтями 7-14, 69-71, 86, 94, 159, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 № 385-16 про відмову у визнанні громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобовязати Державну міграційну службу України визнати громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_1 ОСОБА_2 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня отримання копії постанови, виготовленої в повному обсязі. Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Головуючий суддяР.І. Кузан

Суддя У.В. Братичак

СуддяО.П. Хома