Рішення № 64380487, 31.01.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/2119/15-ц

Провадження № 22-ц/779/84/2017

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р. Р.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Василишин Л.В.

суддів: Беркій О.Ю., Пнівчук О.В.

секретаря Турів О.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Тисменицького районного суду від 03 жовтня 2016 року,-

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3

Посилаючись на укладений між ними договір позики, про який свідчить розписка від 23.04.2010 року та уточнивши позовні вимоги (а.с.42-44) позивач просив суд розірвати договір позики від 23.04.2010року, стягнути з відповідача борг за договором позики у розмірі 3000 доларів США, що у гривневому еквіваленті на день подання позову становило 77 610 грн. та відсотки за користування грошовими коштами за період з 01.01.2013 року по 31.05.2013 року у розмірі 4950 долатрів США, що у гривневому еквіваленті на день подання позову становило 128 056 грн. 50 коп., стягнути з відповідача судові витрати.

Рішенням Тисменицького районного суду від 17 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено, у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Додатковим рішенням Тисменицького районного суду від 03 жовтня 2016 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині розірвання договору позики та стягнення відсотків за договором позики, у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2016 року рішення Тисменицького районного суду від 17 серпня 2016 року залишено без змін (а.с.130-132).

Водночас 21.11.2016 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на додаткове рішення Тисменицького районного суду від 03 жовтня 2016 року, посилаючись на порушення судом першої інстанції вимог матеріального та процесуального права, неповне встановлення суттєвих обставин справи.

Апелянт зазначив, що оскаржуване додаткове рішення не містить жодних обгрунтувань позиції суду з приводу застосування строку позовної давності. Так, умовами розписки від 23.04.2010року сторони передбачили, що у випадку неповернення позичальником коштів вчасно, тобто 23.05.2010 року, останній зобовязується сплачувати щомісячно 33% від позиченої суми. Тобто в даному впадку має місце вказівка на певну подію, яка має настати, відтак з огляду на положення ст.ст.251,252 ЦК України не можна вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності.

Також апелянт вказав, що не оплачуючи проценти за договором позики, відповідач порушив істотні умови договору, що згідно ст.651 ЦК України, що є підставою для розірвання договору. Однак, суд першої інстанції невмотивовано застосував строк позовної давності і до цієї позовної вимоги.

З наведених підстав ОСОБА_2 просив суд скасувати додаткове рішення Тисменицького районного суду від 03 жовтня 2016 року та ухвалити нове, яким його позов задовольнити.

У судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача вимоги скарги не визнав, просив її відхилити.

Апелянт в судове засідання не з»явився.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, що 23.04.2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, про що складено розписку, з якої вбачається, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_2 позику в розмірі 3000 доларів США. ОСОБА_3 зобовязався повернути 4000 доларів США протягом одного календарного місяця. Також сторони передбачили, що у випадку просторочення (продовження терміну) виплати боргу ОСОБА_3 зобовязується виплатити за кожен календарний місяць прострочення додатково 33% від отриманої суми 1000 доларів США (а.с.4).

Ухвалюючи додаткове рішення та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 в частині позовних вимог про розірвання договору позики та стягнення відсотків, суд першої інстанції зіслався на пропуск позивачем строку позовної давності.

Відповідно до ч.1 ст.303, ч.ч.2,3 ст.213 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеним вимогам оскаржуване додаткове рішення суду не відповідає.

Відповідно до ст.651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

З цього приводу судовими палатами у цивільних та у господарських справах Верховного Суду України висловлено правову позицію від 18 вересня 2013 р у справі N 6-75цс13 наступного змісту.

Однією з підстав розірвання договору за рішенням суду є істотне порушення стороною цього договору. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абз. 2 ч. 2 ст. 651 ЦК України).

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.

Частиною 2 статті 22 ЦК України визначено, що збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ст.ст.10,59,60 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Звертаючись до суду із позовною вимогою про розірвання договору позики, ОСОБА_2 як на підставу її задоволення посилався на те, що ОСОБА_3 не повернув вчасно позичених коштів та не виплачує відсотків, обумовлених у розписці.

Однак, наведені позивачем обставини, не є підставою для розірвання договору в розумінні ст.651 ЦК України, оскільки факт неповернення вчасно відповідачем позичених коштів не можна трактувати як спричинення реальних збитків чи зумовлення цим упущеної вигоди.

Крім того, як вбачається із змісту розписки (на що вказує апелянт), сторони передбачили наслідки порушення боржником термінів повернення коштів, а саме зобов'язання боржника сплачувати кожного місяця додатково 33% від отриманої суми.

Інших підстав для розірвання договору позики від 23.04.2010 року позивачем не зазначено та не доведено належними доказами. Відтак позовна вимога ОСОБА_2 не підлягає до задоволення, у зв'язку з недоведеністю.

Як розяснив Пленум Верховного Суду України у п.11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення в цій частині не звернув уваги на вищевказані обставини справи, положення законодавства та ухвалив рішення з порушенням вимог матеріального права, що є підствою для скасування рішення в цій частині з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги про розірвання договору позики з мотивів, наведених вище.

Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами за період з 01.01.2013 року по 31.05.2013 року у розмірі 4950 доларів США, що у гривневому еквіваленті на день подання позову становило 128 056 грн. 50 коп., колегія суддів зазначає наступне.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2016 року залишено без змін рішення Тисменицького районного суду від 17 серпня 2016 року, яким ОСОБА_2 відмовлено у стягненні з ОСОБА_3 3000 доларів США основної заборгованості за договором позики від 23.04.2010 року, у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги.

З матеріалів справи вбачається, що з позовом до відповідача ОСОБА_2 звернувся 27.10.2015 року., тоді як строк повернення коштів в розписці було вказано протягом одного календарного місяця. Будь-яких інших доказів в цій частині матеріали справи не містять.

Відповідач ОСОБА_3 просив суд застосувати до спірних правовідносин строк позовної давності, що відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України є підставою для відмови, тому висновок суду першої інстанції в цій частині правильний.

Враховуючи наведені обставини, додаткове рішення в частині вирішення позовної вимоги про розірвання договору позики від 23.04.2010 року слід скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги з вищевказаних мотивів.

В решті додаткове рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 307, 309, 313,314,316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити частково.

Додаткове рішення Тисменицького районного суду від 03 жовтня 2016 року скасувати в частині вирішення позовної вимоги про розірвання договору позики укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у зв»язку з істотним порушенням умов договору та ухвалити в цій частині нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_2 в частині позовної вимоги про розірвання договору позики укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у зв»язку з істотним порушенням умов договору відмовити.

В решті додаткове рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з часу набрання законної сили.

Головуюча: Василишин Л.В.

Судді: Беркій О.Ю. Пнівчук О.В.