Ухвала суду № 64334549, 24.01.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 359/10886/15-ц Головуючий у І інстанції Журавський В. В.Провадження № 22-ц/780/379/17 Доповідач у 2 інстанції Кашперська Т. Ц.Категорія 43 24.01.2017

УХВАЛА

Іменем України

24 січня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагєєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Нагорної Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4, треті особи Служба у справах дітей та сім'ї Бориспільської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Науменко Любов Григорівна про виселення, зустрічним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_6, ОСОБА_3, треті особи Служба у справах дітей та сім'ї Бориспільської районної державної адміністрації, приватний нотаріус Бориспільського міського нотаріального округу Науменко Любов Григорівна про визнання договору іпотеки недійсним,

заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

В листопаді 2015 року позивач ПАТ «КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із позовом про виселення. Заявлені вимоги мотивував тим, що 16 липня 2007 року уклав кредитний договір із ОСОБА_6, за умовами якого відповідачу надано кредитні кошти в розмірі 145203,42 долари США до 16 липня 2017 року, в забезпечення виконання зобов'язань між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира за адресою АДРЕСА_1. Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 листопада 2011 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, що є підставою для виселення всіх мешканців та зняття їх з реєстрації місця проживання. На підставі вищевикладеного просив виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі за адресою АДРЕСА_1.

В березні 2016 року ОСОБА_2 звернулася в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_4 із зустрічним позовом про визнання договору іпотеки недійсним, посилаючись на те, що в договорі іпотеки не зазначено, що за адресою місцезнаходження майна, яке передається в іпотеку, із 04 листопада 2005 року проживає і зареєстрована малолітня онука ОСОБА_3 - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка не має власного житла. Вказує, що оскільки передача нерухомості всупереч вимогам ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» відбувалася без попередньої згоди органів опіки та піклування, вказаний правочин не можна визнати таким, що відповідає вимогам ст. 203 ЦК України. Просила визнати недійсним договір іпотеки від 16 липня 2007 року, укладений між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2016 року позов ПАТ «КБ «ПриватБанк» задоволено, виселено ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення, в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Відповідач ОСОБА_2, не погоджуючись із рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2016 року, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушення та неправильне застосування судом норм матеріального права, просила скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ПАТ «КБ «ПриватБанк» та задовольнити зустрічний позов. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що за змістом вимог закону за умови встановлення місця проживання батьків або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним, а відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові. Щодо інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, з яких вбачається, що ОСОБА_7, батько неповнолітньої, на праві власності має інший житловий будинок, суд не звернув увагу, що право власності і ОСОБА_7 виникло в 2014 році, а договір укладений в 2007 році, та не встановив, чи проживає ОСОБА_7 з неповнолітньою ОСОБА_4 та ОСОБА_2

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, виходячи із наступного.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає даним вимогам закону.

Задовольняючи позов про виселення та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову про визнання договору іпотеки недійсним, суд першої інстанції встановив, що за рішення суду звернуто стягнення на спірну квартиру шляхом продажу її на прилюдних торгах, що є підставою для виселення відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 на підставі Закону України «Про іпотеку». Також суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що на час укладення договору іпотеки неповнолітня ОСОБА_4 не проживала в квартирі, що є предметом іпотеки, відтак під час укладення оспорюваного договору право неповнолітньої дитини на користування житлом порушено не було, відтак відсутні підстави для визнання договору іпотеки недійсним.

Колегія суддів погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, виходячи із наступного.

Із матеріалів справи колегія суддів вбачає, що 16 липня 2007 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_6 укладено кредитний договір № К3НІGA15006379, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти до 16 липня 2017 року у розмірі 132000 доларів США на споживчі цілі зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.

Також 16 липня 2007 року між ПАТ «КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки квартири, за яким забезпечується виконання зобов'язань іпотекодавця за кредитним договором № К3НІGA15006379 від 16 липня 2007 року, укладеного між іпотекодержателем та ОСОБА_6, предметом іпотеки є квартира за адресою АДРЕСА_1.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 листопада 2011 року за позовом ПАТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з квартири позов задоволено частково, звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу її на прилюдних торгах у порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», дане рішення набрало законної сили.

ПАТ «КБ «ПриватБанк» направлено повідомлення на адресу ОСОБА_6, ОСОБА_3 про добровільне звільнення спірної квартири в тридцятиденний строк з дня отримання цієї вимоги, яку ОСОБА_3 одержала 16 жовтня 2015 року.

Згідно довідки ОСББ «Чубинське» від 10 березня 2016 року № 767 та відміток в паспортах відповідачів, ОСОБА_3, ОСОБА_2, її дочка, та неповнолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, її онука, зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 із 04 листопада 2005 року.

Листом приватного нотаріуса Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Науменко Л.Г. від 22 березня 2016 року № 34/01-16 повідомлено, що в зв'язку з відсутністю малолітніх та неповнолітніх осіб, зареєстрованих за адресою АДРЕСА_1, дозвіл органів опіки та піклування Бориспільської райдержадміністрації Київської області, для укладання договору іпотеки квартири не вимагався, та надано копію довідки форми № 3. Згідно довідки виконавчого комітету Олександрівської сільської ради від 06 липня 2007 року № 1575, за адресою АДРЕСА_1 зареєстрована одноособово ОСОБА_3

Як вбачається із пояснень Великоолександірвської сільської ради, у відповідності до погосподарського обліку дочка та онука ОСОБА_3 були приписані до домогосподарства за вказаною адресою до 08 червня 2007 року, а потім вибули до м. Києва. В свою чергу ОСОБА_2 повернулась до означеного домогосподарства 07 серпня 2007 року, а ОСОБА_4 - 08 серпня 2007 року, про що надано копію витягу із погосподарського обліку за формою № 1.

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Оспорюючи договір іпотеки, ОСОБА_2 посилалися на те, що орган опіки і піклування не надав попередньої згоди на укладення договору іпотеки, хоча у спірній квартирі на момент його укладення проживала неповнолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно з ч. 1 ст. 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі ст. 177 СК України та ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену ст. 177 СК України заборону.

Сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», необхідно в кожному конкретному випадку: перевіряти у дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до ч. ч. 2 - 4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, та може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Така правова позиція Верховного Суду України висловлена у постанові від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16.

З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції надав правильної оцінки діям ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які є відповідно бабою та матір'ю неповнолітньої ОСОБА_4, що полягали у тимчасовому умисному вибутті із місця реєстрації на час укладення договору іпотеки, при цьому обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - банку, не встановлено, у зв'язку із чим суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання іпотечного договору недійсним.

Посилання апеляційної скарги на ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», згідно якої реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод або підставою для їх обмеження, висновків суду першої інстанції в цій частині не спростовують.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги про те, що місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем проживання батьків, колегія суддів враховує, що ОСОБА_2 разом із дочкою вибула із спірної квартири на час укладення договору іпотеки, а відтак у нотаріуса не було підстав витребовувати дозвіл на укладення даного правочину у органу опіки та піклування.

Судом першої інстанції також задоволено позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк» про виселення відповідачів, оскільки рішенням суду звернуто стягнення на предмет іпотеки та відповідачам направлено вимогу про добровільне виселення з квартири, яке вони не виконали.

За змістом ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України та ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до ст. 589 ЦК України, частини першої ст. 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку».

Згідно з ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців, за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Ч. 3 ст. 109 ЖК Української PCP регулює порядок виселення громадян.

Як було встановлено в судовому засіданні, рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 листопада 2011 року за позовом ПАТ «КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення з квартири позов задоволено частково та звернуто стягнення на квартиру.

Судом також було встановлено, що на час укладення договору іпотеки в спірній квартирі була зареєстрована іпотекодавець ОСОБА_3, яка погодилась із рішенням суду першої інстанції та апеляційної скарги не подавала, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 були зареєстровані в спірній квартирі після укладення договору іпотеки без згоди іпотекодержателя.

Виходячи із вищевикладеного, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ПАТ «КБ «ПриватБанк» про виселення відповідачів.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції в цій частині.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційних скаргах.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий : Кашперська Т.Ц.

Судді : Фінагєєв В.О.

Яворський М.А.