Постанова № 64330203, 26.01.2017, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2017 р.м.ОдесаСправа № 814/970/16

Категорія: 12.2 Головуючий в 1 інстанції: Біоносенко В. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

судді - доповідача Косцової І.П.суддів Стас Л.В. Турецької І.О.розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Господарського суду Миколаївської області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_4 до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Миколаївської області про визнання дій неправомірними, та зобов'язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_4 звернулась до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просила визнати дії Державної судової адміністрації України та Господарського суду Миколаївської області в частині не нарахування та невиплати заробітної плати за період з 26.10.2014 року по 27.03.2015 року відповідно до ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», та за період з 28.03.2015 року по 08.09.2015 року відповідно до ст. 147 цього ж Закону неправомірними, зобов'язати Господарський суд Миколаївської області здійснити перерахунок заробітної плати за вказаний період та виплати її в повному обсязі з урахуванням усіх надбавок та інших виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу.

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що у період з 26.10.2014 року по 28.03.2015 року та з 29 березня 2015 року по 08 вересня 2015 року посадові оклади працівників апарату суду повинні були виплачуватися у розмірах, визначених абз.2 ч.1 ст.144, абз.2 ч.1 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», однак відповідачами протиправно нараховувалась та виплачувалась заробітна плата з розрахунку посадового окладу, визначеного постановами Кабінету Міністрів України, що стало підставою її звернення до суду з відповідним адміністративним позовом.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Судом визнано неправомірними дії господарського суду Миколаївської області щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_4 заробітної плати за період з 26.10.2014 року по 28.03.2015 року відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції з 26.10.14 за ЗУ «Про прокуратуру»), та за період з 29.03.2015 року по 08.09.2015 року відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції з 29.03.15 року за ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд») та зобов'язано Господарський суд Миколаївської області здійснити перерахунок та виплату заробітної плати ОСОБА_4 з урахуванням всіх обов'язкових відповідно до чинного законодавства надбавок та виплат, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу. В решті позовних вимог суд відмовив.

В апеляційній скарзі Господарський суд Миколаївської області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що він не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості здійснювати перерахунок заробітної плати працівників апарату суду. Заробітна плата виплачувалась позивачу в межах затвердженого фонду оплати праці у відповідності до Законів України «Про державну службу», «Про судоустрій і статус суддів» та постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» №268 від 09.03.2006 року.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_4 з 2003 року працює в Господарському суді Миколаївської області, де з 01 грудня 2005 року по теперішній час займає посаду помічника судді.

У період з 26.10.2014 року по 08.09.2015 року Господарський суд Миколаївської області при нарахуванні позивачу заробітної плати керувався постановами Кабінету Міністрів України №268 від 09.03.2006 року «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» та №482 від 20.05.2009 року «Деякі питання оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів, що фінансуються з бюджету» на рівні відповідного розміру мінімальної заробітної плати - 1218 грн.

З 09 вересня 2015 року при нарахуванні позивачу заробітної плати відповідач керувався постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України» №644 від 02.09.2015 року, згідно якої посадовий оклад помічника судді складав 2756 грн.

Позивач не погоджується з розміром отриманої у вказаному періоді заробітної плати, оскільки вважає, що остання мала розраховуватися з урахуванням приписів абз.2 ч.1 ст.144, абз.2 ч.1 ст.147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Вирішуючи спір по суті та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що встановлення розміру посадового окладу працівника апарату суду безпосередньо Законом, є вимогою, соціальною гарантією, а не рекомендацією до виконавчої влади. Та обставина, що законодавець визначив розмір посадового окладу саме в Законі, вказує на те, що жодним іншим державним органом зазначений розмір посадового окладу зменшений бути не може.

Однак, колегія суддів не погоджується з вищевикладеними висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII), яким внесено зміни до статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №2453-VІ), зокрема, передбачено, що розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Абзацом другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII Закону №1697-VII Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом №2453-VІ.

З 28 березня 2015 року Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон №192-VІІІ) затверджено нову редакцію Закону №2453-VІ, статтею 147 якого встановлено, що розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому, розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.

Підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону №192-VІІІ Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

Наведене узгоджується з положеннями частин сьомої, восьмої статті 33 Закону України від 16 грудня 1993 року «Про державну службу» та частиною другою статті 8 Закону України «Про оплату праці».

За правилами ст.ст. 142, 143 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції до 28.03.2015р.) фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема, ДСА України. Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Аналогічні правила закріплені і у статтях 145, 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, яка діяла з 28.03.2015 року

З 1 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» визначено, що норми і положення, зокрема, частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року установлено, що норми і положення Закону України «Про судоустрій та статус суддів» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Разом з тим, відповідно до частини першої та другої статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Частиною першою статті 51 Бюджетного кодексу України передбачено, що керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що на час виникнення спірних правовідносин, схема посадових окладів працівників апарату суду була закріплена постановою Кабінету Міністрів України від 09.03.2006р. №268 «Про впорядкування умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та її виконавчих органів, органів прокуратури, судів та інших органів», яка залишилась незмінною до 09.09.2015р. - дати набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2015р. №644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України». При цьому, розмір заробітної плати, зазначеній в цих постановах, був іншим, ніж визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд».

Наведене свідчить про невиконання з боку Кабінету Міністрів України покладених на нього обов'язків щодо приведення у тримісячний строк його нормативно-правових актів у відповідність із вищевказаними законами.

Зважаючи на те, що з 26.10.2014 року по 09.09.2015 року Кабінетом Міністрів України не були внесені зміни щодо умов оплати праці до діючих постанов, якими встановлювався розмір посадових окладів працівників апарату суду, а Законами України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» та «Про Державний бюджет України на 2015 рік» видатки на реалізацію положень абз.2 ч.1 ст.144 Закону №2453-VІ та ч.1 ст.147 цього ж Закону у редакції з 28.03.2015 року не передбачено, апеляційний суд вважає обґрунтованими доводи апелянта, що відповідач не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

Наведений висновок апеляційного суду відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема, у постановах від 12.07.2016 року у справі №21-1726а16, від 13.07.2016 року у справах №21-1488а16 та №21-1888а16.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розв'язанні спірних правовідносин судовою колегією враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі «Великода проти України» від 03.06.2014 року, в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства, зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист. Суд наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Також, колегія суддів враховує рішення Конституційного Суду України №3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України, згідно з яким однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави. При цьому, вказаним рішенням Конституційного Суду України вирішено, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України. Принцип законності передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Згідно рішення Конституційного Суду України №20-рп/2011 у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік», передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Статтею 22 Загальної декларації прав людини встановлено, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Враховуючи встановлені обставини справи, а також приймаючи до уваги висновки Верховного Суду України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансової можливості, здійснювати перерахунок посадового окладу позивачу та виплачувати заробітну плату поза межами видатків державного бюджету.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Оскільки, задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції порушив норми матеріального права, колегія суддів на підставі п.4 ч.1 ст.202 КАС України, дійшла висновку про необхідність скасування постанови Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст.195, 197, п.3 ч.1 ст. 198, ст.ст. 200, 206, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Господарського суду Миколаївської області задовольнити.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року скасувати.

Прийняти по справі нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_4 до Державної судової адміністрації України, Господарського суду Миколаївської області про визнання дій неправомірними, та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів.

Суддя-доповідач І.П.Косцова

Суддя І.О.Турецька

Суддя Л.В. Стас