Ухвала суду № 64302026, 24.01.2017, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/1258/17

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Сегеда С. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.01.2017 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Заїкіна А.П.,

ОСОБА_2,

за участю секретаря Цихиселі Л.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Болградського районного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс» до ОСОБА_3 про стягнення коштів,

встановила:

25.04.2016 року позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрфінанс» (далі - ТОВ «Укрфінанс») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, в якому просило суд стягнути з останньої заборгованість за договором позики в розмірі 131 386,00 грн. та судові витрати по справі в розмірі 1970,79 грн.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 26.07.2015 року між позивачем та ОСОБА_4 було укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримала позику в розмірі 5000 грн. зі сплатою відсотків за користування в розмірі 2% за кожен день користування позикою, але належним чином відповідач не виконав своїх обовязків щодо погашення зазначеної позики, в результаті чого утворилася зазначена заборгованість, яку в добровільному порядку позивач на сплачує.

Відповідач до суду не зявилася, в попередніх судових засіданнях позов не визнала, з посиланням на те, що через тяжке матеріальне становище не може сплачувати такі великі відсотки за позикою, у звязку з чим просила у позові відмовити.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, посилаючись на те, що позивач не мав права укладати з відповідачем такий договір, оскільки не являється фінансовою установою для здійснення фінансових послуг та не має відповідної ліцензії.

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року позовні вимоги ТОВ «Укрфінанс» були задоволені частково, та було стягнуто з ОСОБА_3 на користь ТОВ «Укрфінанс» заборгованість за договором позики в розмірі 37 350 грн. та судові витрати.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3 ставить питання про скасування даного судового рішення та ухвалення нового, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

До суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь справі, не зявились, будучи належним чином повідомленими про час і місце судового засідання (а.с.51-52), у звязку з чим та на підставі ч. 2 ст. 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису в суді апеляційної інстанції не здійснюється.

При цьому, апелянт ОСОБА_3 і її представник ОСОБА_5 були двічі належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, однак до суду апеляційної інстанції не зявились, в свою чергу надали суду заяву про розгляд справи у їх відсутність, апеляційну скаргу підтримали (а.с.130).

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечень проти неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що 26.07.2015 року між ТОВ «Укрфінанс» та відповідачем ОСОБА_3 був укладений договір позики № 2015-03-00812, на строк до 14.08.2015 року, відповідно до якого позивач надав відповідачу позику в розмірі 5000,00 грн., на умовах 2% за кожен день користування позикою.

Відповідно до п.7.1 зазначеного договору, при простроченні сплати відсотків більш ніж на три дні, позичальник сплачує позикодавцю штраф у розмірі 250 грн., а у разі невиконання позичальником зобовязань по погашенню позики у встановлені в договорі терміни, позичальник сплачує позикодавцю пеню в розрахунку 2% за кожен день від суми заборгованості, що накопичилася.

Оскільки відповідач свої зобовязання за договором позики не виконував належним чином, та станом на 25.04.2016 року заборгованість відповідача перед позивачем склала 131386,00 грн., із яких: 5000,00 грн. основний борг, 27200,00 грн. - відсотки за користування коштами, 99036,00 грн. - пеня за прострочення заборгованості, 150,00 грн. штраф.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із вимог, передбачених статтями 526, 530, 549, 610, 1046, 1049 ЦК України, згідно яких за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Зобовязання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Якщо в зобов'язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, зокрема, сплата неустойки (пені). Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення божником зобовязання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконання зобовязання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобовязання за кожен день прострочення виконання.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що відповідачем ОСОБА_3 порушені умови договору позики, а тому вона має сплатити позивачу борг, відсотки за користування позикою та неустойку у вигляді пені та штрафу.

ОСОБА_1 з тим, ухвалюючи рішення, суд дійшов обрунтованого висновку про необхідність зменшення суми пені що відповідає вимогам ч. 3 ст. 551 ЦК України і з чим погоджується колегія суддів.

Так, у відповідності до ч.3 ст.551 ЦК України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Виходячи з викладеного, а також із засад справедливості та розумності, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру неустойки із 99036,00 грн., до 5000,00 грн.

При цьому слід зазначити, що в даному випадку розмір збитків є значно більшим ніж 5000 грн., як то зазначено в рішенні суду, однак рішення суду в частині зменшення суми пені в апеляційному порядку не оскаржується, а тому не є предметом апеляційного розгляду, у звязку з чим, та у відповідності до ч. 1 ст. 303 ЦПК України колегія суддів позбавлена можливості вирішувати питання про доцільність зменшення суми пені до 5000 грн.

Що стосується доводів апелянта про те, що позивач не мав права на укладення з відповідачем договору позики, оскільки не є фінансовою установою на надання відповідних фінансових послуг, то вони є необрунтованими і колегія суддів повністю погоджується з рішенням суду в цій частині, з огляду на наступне.

Так, Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі Закон) передбачені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг, і він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, повязані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

Згідно з п.5 ст.1 Закону «фінансова послуга» визначається як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок або за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У п.7 ст.1 зазначеного Закону наведено вичерпний перелік субєктів, на яких поширюється дія цього Закону. Це - учасники ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи субєкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на всі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

У відповідності до ч. 4 ст. 5 Закону можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції. Перелік видів фінансових послуг міститься у ст.4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

Відповідно до ст. 4 Закону фінансовою послугою вважається надання коштів у позику, в т.ч. на умовах фінансового кредиту. Фінансовий кредит характеризується в тексті Закону як кошти, що надаються у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під відсоток.

Таким чином, надання відсоткової строкової грошової позики, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок або за рахунок залучених коштів від інших осіб, з метою отримання прибутку є фінансовою послугою в розумінні Закону.

Щодо надання відсоткової грошової позики за рахунок залучених від інших осіб коштів, то можливість здійснення такої операції юридичними особами обмежена безпосередньо ч.3 ст. 5 Закону, згідно з якою це може здійснюватися тільки фінансовою установою зі статусом кредитної установи.

Стосовно надання відсоткової грошової позики за рахунок власних коштів юридичних осіб, то можливість здійснення таких операцій визначає ЦК України, який у параграфі 1 глави 71 визначає можливість надання відсоткових позик без обмеження кола осіб-позикодавців.

Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 1046, ч. 1 ст. 1048 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальнику) грошові кошти або іншіречі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того ж роду і такої якості. Позикодавець має право на одержання від позичальника відсотків від суми позики, якщо інше не встановлено договором або Законом.

Відповідно до ст. 510 ЦК України термін «сторона» в зобов'язанні корелює з терміном «особа». Особами відповідно до ст. 2 ЦК України вважаються будь-які фізичні чи юридичні особи. У звязку з цим, юридичні особи, які не мають статусу фінансової установи, мають право надавати відсоткові позики, за винятком випадків, коли позика надається за рахунок коштів, залучених від інших осіб.

Відповідно до Ліцензійних умов провадження діяльності за надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів кредитними установами, які затверджені розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 18 жовтня 2005 р. № 4802) залучені кошти - це фінансові активи, безпосередньо або опосередковано отримані на зворотній основі від будь-яких осіб.

З огляду на викладене, слід дійти висновку про те, що якщо кошти, що становлять суму позики, залучені не на зворотній основі позикодавцем, він має право нараховувати відсотки на суму позики, навіть не маючи статусу фінансової установи. Тобто, звичайна юридична особа може надавати відсоткову грошову позику за рахунок власних коштів, а також комерційний кредит юридичним особам, які не є фінустановами. З цим погоджується Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва у своєму листі від 17 листопада 2006 р. № 8287.

Таким чином, сфера дії Закону за субєктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, а також на фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п.п. 6, 7 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що поняття «фінансова послуга», відповідно до вказаного Закону, не повязане лише із фінансовими установами. Окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є субєктами підприємницької діяльності.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного і обгрунтованого висновку про те, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних субєктів учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб субєктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами ст.ст. 1046 1048 ЦК України.

При цьому, суд обгрунтовано послався на практику Верховного Суду України, який в своїй постанові від 18 липня 2012 року, у справі № 6-79цс12, висловив правові позиції, згідно яких договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо субєктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч.1 ст.1048 ЦК України).

Що стосується доводів апелянта про те, що оскільки у позивача відсутня ліцензія на надання позики, то він не мав права укладати договори позики, то вони є безпідставними, оскліьки згідно з п.п. 3, 4 ст. 34 Закону ліцензуванню підлягають надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів та/або діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.

Отже, якщо надання відсоткової грошової позики за власний рахунок не супроводжується прямим або опосередкованим залученням коштів чи інших фінансових активів від інших осіб, то така операція не потребує отримання ліцензії.

Згідно ч.ч. 1,2,3 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

У відповідності до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у звязку з чим апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ст.ст. 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3відхилити.

Рішення Болградського районного суду Одеської області від 17 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили безпосередньо до суду касаційної інстанції України.

Судді апеляційного суду Одеської області: С.М. Сегеда

ОСОБА_6

ОСОБА_2