Ухвала суду № 64300402, 23.01.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/3611/16-ц 23.01.2017 23.01.2017 23.01.2017

Справа №489/3611/16-ц Головуючий першої інстанції Тихонова Н.С.

Провадження №22-ц/784/161/17 Доповідач апеляційного суду ОСОБА_1

Категорія 48

УХВАЛА

Іменем України

23 січня 2017 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Серебрякової Т.В.,

суддів: Лисенка П.П., Самчишиної Н.В.,

із секретарем судового засідання Лептугою С.С.,

за участі: позивача - ОСОБА_2 і його представника - ОСОБА_3,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3 заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 листопада 2016 року, ухвалене у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей Адміністрації Інгульського району Миколаївської міської ради, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та участі у її вихованні, а також визначення способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною,

УСТАНОВИЛА:

У липні 2016 року ОСОБА_2 предявив позов до ОСОБА_4 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та участі у її вихованні, а також визначення способу участі у вихованні та спілкуванні з дитиною.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з вересня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживали однією сімєю без реєстрації шлюбу.

10 липня 2012 року у них народилась дочка - ОСОБА_5.

Відповідач зареєструвала дитину в органах реєстрації актів цивільного стану на прізвище «Циганок», в графі «батько» зазначивши лише імя та по батькові позивача.

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2015 року, яке набрало законної сили 29 травня 2015 року, позивача було визнано батьком ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, та внесені зміни до актового запису про народження №2508, зазначивши дані про батька дитини та прізвище дитини «Онуфрієць».

На тепер, позивач бажає брати участь у вихованні дочки, проте ОСОБА_4 восени 2014 року без його згоди, незаконно та на підставі недостовірних документів вивезла їх дитину за межі України.

Пославшись на те, що такі дії відповідача виключають будь-яку його можливість брати участь у вихованні дочки, спілкуватися з нею, позивач просив суд зобовязати відповідача не чинити перешкоди у його спілкуванні з дочкою ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1; визначити способи його участі у спілкуванні та вихованні дитини наступним чином: систематичні побачення з дочкою у першу та третю суботу кожного місяця, в день її народження з 12.00 год. до 16.00 год., а також два рази на рік тривалістю не менше двох тижнів з правом виїзду за межі України.

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 листопада 2016 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3 посилаючись на порушення районним судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційну скаргу слід відхилити, оскаржене рішення суду першої інстанції залишити без змін, виходячи з наступних підстав.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обовязків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.1,3-4,10-11,303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

Відповідно до положень ст.ст.55,124 Конституції України та ст.3 ЦПК України, а також постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матірю.

Підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обовязків батьків і дітей, інших членів сімї та родичів визначений Сімейним кодексом України (далі - СК України).

Зокрема, особисті немайнові права і обовязки батьків та дітей визначені главою 13 СК України.

Відповідно до ст.ст.141,150 СК України, мати та батько мають рівні права та обовязки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Батьки не тільки мають права, але і зобовязані виховувати дитину і піклуватися про її здоровя, фізичний, духовний та моральний розвиток. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обовязків щодо дитини.

За ст.ст.157-159 СК України, питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобовязаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Законодавством також встановлено правовий механізм визначення способу участі у вихованні дитини того з батьків, який проживає окремо у випадку неможливості досягнення батьками згоди стосовно такого способу, а саме: рішення про визначення способу участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї, приймається органом опіки та піклування на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Слід зазначити, що прийняте рішення органу опіки та піклування є обовязковим для батьків (ст.158 СК України). Особа, яка ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, зобовязана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, то другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

При вирішення питання про участь батьків у виховані дитини, суд визначає способи участі одного із батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування.

В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обовязків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоровя, та інші обставини, що мають істотне значення.

За заявою заінтересованої сторони суд може зупинити виконання рішення органу опіки та піклування.

За змістом ч.4 ст.19 СК України при розгляді судом спорів, в тому числі й щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, участь органу опіки та піклування є обовязковою. Крім того, орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розвязання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд погоджується з висновком органу опіки та піклування, якщо він є достатньо обґрунтованим та не суперечить інтересам дитини.

В будь-якому випадку, головним критерієм способу участі батька, який проживає окремо від дитини, у її виховані та спілкуванні з нею - є інтереси дитини. І орган опіки та піклування, і суд повинні виходити з того, що підставами позбавлення одного з батьків права на виховання дітей можуть бути лише здійснення ними батьківського права в суперечності з інтересами дитини або зловживання батьківськими правами.

При цьому, вирішуючи спори даної категорії, суди повинні беззастережно дотримуватися вимог цивільно-процесуального закону, зокрема, ст.ст.59,60,213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України за №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі».

Згідно них, рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При ухваленні рішення суд оцінює докази відповідно до вимог ст.ст.58 - 59,212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

При цьому, згідно із ст.60 ЦПК України, обовязок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідачдля відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.

Судове рішенні відповідає вище виписаному.

Так, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_6, 10 липня 2012 року, що підтверджується копією заочного рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 травня 2015 року, яке набрало законної сили 29 травня 2015 року, та копією свідоцтва про народження (повторне), серія І-ФП №227004, виданого 03 червня 2015 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції (а.с.7-8,9).

За місцем проживання позивач характеризується позитивно, на обліку в Миколаївській обласній психіатричній лікарі №1 та Миколаївському обласному наркологічному диспансері не перебуває (а.с.12-15).

З листа Головного центру обробки спеціальної інформації слідує, що відповідач ОСОБА_4 разом з дочкою ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, перетнули державний кордон України 13 листопада 2014 року (а.с.16).

Відповідно до листа Заступника Міністра з питань європейської інтеграції від 15 червня 2016 року, згідно з інформацією Укрбюро Інтерполу неповнолітня ОСОБА_6 разом із матірю ОСОБА_4 на теперішній час перебувають у центрі для біженців на території Королівства Нідерландів (а.с.17).

У висновку виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 14 листопада 2016 року, складеного, як органом опіки та піклування, зазначено про неможливість визначення порядку участі ОСОБА_2 у вихованні дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.45-46).

Згідно із ч.8 ст.7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сімї.

Із системного тлумачення ч.1 ст.3 Конвенції про права дитини, ст.ст.7,141,159 СК України слідує, що при вирішенні спору щодо участі у вихованні та порядку зустрічей з дитиною того з батьків, хто проживає окремо від дитини, судом мають враховуватися передусім інтереси дитини. Встановлений сімейним законодавством принцип повної рівності обох батьків у питаннях виховання дітей може бути обмежений судом в інтересах дитини.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволені позову, суд першої інстанції вірно виходив із того, що на тепер відповідач разом з малолітньою дитиною ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, тимчасово проживає на території іншої держави та будь-яких перешкод у спілкуванні позивача з дитиною ОСОБА_4 не чинить (протилежного не встановлено), а позивач не довів факт порушення його права на участь у вихованні та спілкуванні з дочкою ОСОБА_7.

При цьому, посилання позивача на те, що відповідач чинить йому перешкоди у спілкуванні з дитиною є необґрунтованими, ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені жодними матеріалами справи, у звязку із чим не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. Більш того, не знайшли свого підтвердження такі посилання і в суді апеляційної інстанції, оскільки позивач не надав жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про наявність перешкод у спілкуванні з дочкою. За такого, у порушення вимог ст.ст.10,60 ЦПК України позивач своїх позовних вимог не довів, хоча це є його процесуальним обовязком.

Сам факт перебування та тимчасового проживання дитини разом із матерію за межами України не свідчить про порушення прав позивача.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанцій не спростовують, зводяться до переоцінки доказів та незгоди ОСОБА_2 з висновками районного суду щодо їх оцінки.

Отже, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про її відхилення та залишення без змін заочного рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 листопада 2016 року, оскільки воно є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення. При цьому, при вирішенні даної справи судом правильно визначений характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку зібраним у справі доказам.

Також, колегія суддів вважає, що в даному випадку, оскаржуване судове рішення право ОСОБА_2 на піклування, спілкування чи виховання дитини ніяким чином не порушує і не обмежує, оскільки підстави виникнення правового звязку між малолітньою дочкою і ним повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина тимчасово проживає.

Керуючись ст.ст.303,308,315 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області

УХВАЛИЛА:

Апеляційну представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3 відхилити, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 21 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий Т.В. Серебрякова

Судді: П.П. Лисенко

ОСОБА_8