Рішення № 64277410, 19.01.2017, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/778/443/17 Головуючий у 1-й інстанції: Рибалко Н.І.

Є.У.№ 335/2271/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2017 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

Головуючого: Кочеткової І.В.,

суддів: Маловічко С.В.,

ОСОБА_2,

При секретарі: Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про визнання недійсним договору іпотеки в частині застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, визнання договору іпотеки припиненим,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 02 листопада 2016 року,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вищевказаним позовом. Зазначав, що 25.09.2007 року між ним та АКІБ «Укрсиббанк» (правонаступником якого є ПАТ «Укрсиббанк») був укладений договір про надання споживчого кредиту. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором того ж дня між ним і Банком був укладений договір іпотеки. 12.12.2011року між ПАТ «Укрсиббанк» і ТОВ «Кей-Колект» був укладений договір факторингу, згідно якому до ТОВ «Кей-Колект» перейшло право вимоги за кредитним і іпотечним договорами. Посилаючись на те, що іпотечне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, викладене в розділі 5 договору іпотеки, не відповідає вимогам ст. 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції Закону від 12.05.2006 року, просив суд на підставі ст. ст.203, 215 ЦК України визнати його частково недійсним. В ході розгляду справи позивач доповнив позовні вимоги і просив суд на підставі ст.17 Закону України «Про іпотеку» визнати договір іпотеки припиненим, оскільки іпотекодержатель 28.07.2015 року в позасудовому поряду звернув стягнення на предмет іпотеки, зареєструвавши за собою право власності на іпотечне майно.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 02 листопада 2016 року позов ОСОБА_3 до ТОВ «Кей-Колект» про визнання недійсним договору іпотеки в частині застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, визнання договору іпотеки припиненим залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В засідання апеляційного суду належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи (а.с.87) представник відповідача не зявився, причини неявки суду не повідомив. Колегія суддів на підставі ст.305 ЦПК України визнала причини неявки відповідача в судове засідання неповажними і такими, що не перешкоджають розгляду справи по суті.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи позивача ОСОБА_3, який підтримав апеляційну скаргу і просив її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що іпотечне застереження в договорі іпотеки відповідає вимогам Закону України «Про іпотеку», а тому підстав для визнання його недійсним не має. Зі зверненням стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку іпотека припиняється в силу закону, а тому вимоги позивача про визнання іпотеки припиненим за судовим рішенням не підлягають задоволенню.

Проте повністю погодитися з такими висновками суду не можна з огляду на таке.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого ця особа звернулася до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням).

Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку не доведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань (частина четверта статті 631 Цивільного кодексу України; далі - ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Встановлено, що 25.09.2007 року між ОСОБА_3 та АКІБ «Укрсиббанк» (правонаступник ПАТ «Укрсиббанк») був укладений договір про надання споживчого кредиту на суму 35000 доларів США зі сплатою 10,5% річних на строк до 25.09.2028 року і договір іпотеки № 11221788000/з, на підставі якого позивач передав в іпотеку нерухоме майно однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с.4-5).

Розділом 5 договору іпотеки «застереження про задоволення вимог іпотекодержателя» сторони передбачили, що у разі настання обставин, зазначених у п.4.1 договору ( порушення іпотекодавцем будь-якого зобовязання за цим договором або за кредитним договором) іпотекодержатель надсилає рекомендованим листом іпотекодавці повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, в якому зазначає спосіб задоволення своїх вимог, що передбачені ч.3 ст.36 Закону України «Про іпотеку». У разі застосування передачі предмету іпотеки у власність іпотекодержателя як способу задоволення вимог іпотекодержателя (абз. 2 ч.3 ст.36 Закону України «Про іпотеку»), право власності переходить до іпотекодержателя з моменту отримання повідомлення.

На підставі договору факторингу № 1 від 12.12.2011 року, укладеного між АТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», ОСОБА_4 здійснив відступлення права вимоги заборгованості за кредитним і іпотечним договорами від 25.09.2007 року (а.с.6-8).

У звязку із порушенням позичальником умов кредитного договору у відповідності з п.п. 5.1.-5.4 договору іпотеки іпотекодержатель звернув стягнення на предмет іпотеки, про що 28 липня 2015 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 як державний реєстратор прав на нерухоме майно здійснив державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект», номер запису 10573107 (а.с.22).

Проте, постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 21.04.2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2016 р., визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 (номер запису 10573107) про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на квартиру АДРЕСА_2 (а.с.58-63).

Звертаючись до апеляційного суду зі скаргою, позивач посилався на те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що пункт 5 договору іпотеки застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, суперечить ст.37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, що діяла на час укладення договору, якою зокрема визначалося, що правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути тільки договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а не застереження в іпотечному договорі.

Проте такі доводи апеляційної скарги ґрунтуються на неправильному тлумаченні норми матеріального права.

Частина перша статті 36 Закону «Про іпотеку» № 898-IV у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки (до набрання чинності Законом № 800-VI), передбачала право сторін іпотечного договору на позасудове вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки, що містить відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, або окремого договору про задоволення його вимог.

Статтею 37 зазначеного Закону, в цій же редакції, передбачено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, до якого відповідно до частини другої статті 36 прирівнюється відповідне застереження в договорі іпотеки, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Нова редакція статей 36, 37 Закону № 898-IV, викладена у підпункті 17 пункту 4 розділу ІІІ Перехідних положень Закону № 800-VI, не змінює встановлений раніше цими статтями порядок позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки та підстави переходу права власності на нього до іпотекодержателя, а лише уточнює їх.

Аналіз наведених норм, як і Закон № 800-VI в цілому, не дає підстав вважати, що законодавець із прийняттям названого закону обмежив коло іпотечних договорів із застереженням про задоволення вимог кредитора, на підставі яких за іпотекодержателем може бути зареєстровано право власності на предмет іпотеки, лише тими договорами, які укладені після набрання чинності цим Законом.

За вказаних обставин передбачених законом підстав для висновку про невідповідність розділу 5 договору іпотеки вимогам ст.ст.36,37 Закону «Про іпотеку» № 898-IV у редакції, що діяла на час укладення договору іпотеки, не вбачається, а тому доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального права являються безпідставними.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову в частині вимог про визнання іпотеки припиненою, суд першої інстанції виходив з того, що законом не передбачений такий спосіб захисту порушеного права. Зі зверненням стягнення на предмет іпотеки іпотека припиняється в силу закону, а тому в судовому порядку не може бути визнана припиненою .

Проте з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитися не може, оскільки згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, порушення, невизнання, оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення кожної особи до суду за захистом свого особистого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно із ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права; припинення правовідношення.

Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Особливості припинення зобов'язань за договорами купівлі-продажу цінних паперів, укладених на фондовій біржі, встановлюються законодавством. Законом можуть бути встановлені випадки, коли припинення зобовязань на певних підставах не допускається.

Статтею 17 Закону України «Про іпотеку»встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цьогозакону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди); з інших підстав, передбачених законом.

З урахуванням наведеного та з огляду на положення ст.17 Закону України «Про іпотеку», ч. 1 ст. 598 ЦК України іпотека припиняється з набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки. Зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом.

Таким чином, звернення до суду з позовом про визнання договору іпотеки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Зважаючи на те, що між сторонами виник спір щодо відповідності іпотечного застереження в договорі іпотеки вимогам закону, вищевказаним судовим рішенням в адміністративній справі визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності за ТОВ «Кей-Колект» на квартиру АДРЕСА_2, тобто фактично відновлено право власності іпотекодавця ОСОБА_3 на іпотечне майно, передбачених законом підстав для висновку про припинення договору іпотеки не має.

За змістом ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п.19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24.10.2008 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», апеляційний суд ухвалює рішення про зміну рішення суду першої інстанції, якщо помилки у такому рішенні стосуються фактичної сторони справи чи правового обґрунтування рішення.

За таких обставин оскаржуване рішення суду першої інстанції на підставі ст.309 ЦПК України підлягає зміні в частині правового обґрунтування причин відмови у задоволенні позову про визнання іпотеки припиненою.

В іншій частині рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону і матеріалам справи, а тому підстав для його скасування судова колегія не вбачає.

Керуючись ст. ст.307,308,313, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 02 листопада 2016 року по цій справі змінити в частині правового обґрунтування причин відмови у позові про визнання іпотеки припиненою.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Кочеткова І.В.

Судді: Маловічко С.В.

ОСОБА_2