Рішення № 64233514, 17.01.2017, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

17.01.2017 Справа № 904/9959/16

За позовом товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт", с. Старі Кодаки Дніпровського району Дніпропетровської області

до прокуратури Дніпропетровської області, м. Дніпро

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області, м. Дніпро

третя особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Державна казначейська служба України, м. Київ

про стягнення 45 331,15 грн. збитків

Суддя Бондарєв Е.М.

Представники:

Від позивача: ОСОБА_1, довіреність №185 від 06.12.2016 року, представник

Від відповідача: ОСОБА_2, довіреність №05/2-1173 віх-15 від 24.01.2014 року, прокурор відділу

Від третьої особи-1: не з'явився

Від третьої особи-2: не з'явився

СУТЬ СПОРУ:

Товариство з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт" звернулося до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з прокуратури Дніпропетровської області 45 331,15 грн. збитків, внаслідок втрати майна, що було вилучено під час обшуку, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним. 02.07.2013 року слідчими СУ прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_3 та ОСОБА_4, під час проведення обшуку офісного приміщення товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт" та будинку ОСОБА_5 № 110 по вул. Ярославського у м. Дніпропетровськ тимчасово вилучено майно товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт", що не входить до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку від 21.06.2013 року по справі № 42013040000000110. Листом № 04/2/2-431-15 від 04.09.2015 року було повідомлено позивача про закриття зазначеної кримінальної справи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України. Також даним листом повідомлялось, що постанова про закриття провадження для виконання в частині повернення речових доказів скеровано до слідчого управління прокуратури області. 29.09.2015 року позивач звернувся до відповідача із заявою про повернення арештованого та вилученого майна, відповідно до переліку. Не отримавши відповіді позивач звернувся зі скаргами до Генеральної прокуратури України та Адміністрації Президента України, після чого листом за № 17/2-5217-15 від 22.12.2015 року прокуратурою області було повідомлено, що 26.11.2015 року прокуратурою області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 42015040000000951 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 Кримінального кодексу України за фактом втрати вилучених під час обшуку речей та документів товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт". Посилаючись на ст. 1176 Цивільного кодексу України та норми Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшуку діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" позивач просить стягнути 45 331,15 грн. на відшкодування вартості втраченого майна.

Прокуратура Дніпропетровської області заперечує проти позовних вимог посилаючись на те, що будь-яких доказів незаконності проведених органами досудового розслідування обшуку та виїмки речових доказів у кримінальному провадженні № 42013040000000110 позивачем не надано, а постанов про закриття зазначеного кримінального провадження не свідчить про незаконність таких дій. Крім того, як вбачається з позовної заяви та доданих до неї матеріалів, майно вилучене у позивача в рамках кримінального провадження, було втрачено його зберігачем з невідомих причин. Таким чином, позивач, на думку відповідач, невірно обрав спосіб захисту порушеного права, встановлених ст. 16 Цивільного кодексу України та заявив необґрунтований та безпідставний позов.

08.12.2016 року позивачем надані письмові пояснення де вказує, що відповідач неодноразово порушив вимоги закону, в зв'язку із невиконанням вимог, щодо обліку вилученого майна, та вимог законодавства, щодо порядку обліку та зберігання вилучених речових доказів, ці протиправні дії і призвели до втрати майна. Сам той факт, що відповідач не може надати жодної інформації щодо місця розташування майна позивача, і підтверджує факт протиправності його дій, щодо обов'язку зберігати вилучене майно. Посилання ж відповідача, що речові докази були кудись передані, також не підтверджені жодним документом.

Треті особи своїх повноважних представників у судове засідання не направили, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином відповідно до вимог частини першої статті 64 Господарського процесуального кодексу України за адресами, зазначеними у позові.

Відповідно до підпункту 3.9.1. пункту 3.9. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Провадження у справі було порушено ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 07.11.2016 року з призначенням її до розгляду на 22.11.2016 року та залученням до участі у справі Головне управління Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Розгляд справи відкладався до 08.12.2016 року та до 22.12.2016 року.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 22.12.2016 року залучено до участі у справі Державну казначейську службу України у якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, за клопотанням представника позивача продовжено строк розгляду спору на п'ятнадцять днів до 18.01.2017 року включно та розгляд справи відкладено до 17.01.2017 року.

У судовому засіданні 17.01.2017 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

02.07.2013 року слідчими СУ прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на підставі ухвал слідчого судді від 21.06.2013 року по справам № 201/7232/13-к та № 201/7233/13-к, в рамках здійсненого слідчим відділом прокуратури Дніпропетровської області досудового розслідування, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42013040000000110 від 30.04.2013 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364 Кримінального кодексу України за фактом зловживання службовим становищем вчиненого службовими особами виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, проведено обшук офісного приміщення товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт" за адресою: Дніпропетровський район, c. Старі Кодаки, вул. Аеропорт, буд. № 187, та будинку ОСОБА_5 за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Ярославського, № 110.

Під час проведення обшуку 02.07.2013 року у приміщенні за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Старі Кодаки, вул. Аеропорт, 187, було вилучено речі та документи в прокуратуру області для приєднання до матеріалів кримінального провадження, що підтверджується протоколом обшуку від 02.07.2013 року (а.с. 15-17 том 1).

Відповідно до листа № 04/2/2-431-15 від 04.09.2015 року (а.с. 13 том 1) прокуратури Дніпропетровської області за результатами досудового розслідування слідчим СВ Бабушкінського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області 04.09.2015 року винесено постанову про закриття кримінального провадження № 42013040000000110 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України. Вказану постанову для виконання в частині повернення речових доказів скеровано до слідчого управління прокуратури області та до прокуратури м. Дніпропетровська.

29.09.2015 року позивач звернувся до прокуратури Дніпропетровської області із заявою Вих. № 217 (а.с. 14 том 1) про повернення арештованого та вилученого майна.

Листами за № 17/2-5217-15 від 30.10.2015 року (а.с. 18 том 1) та від 22.12.2015 року (а.с. 26 том 1) прокуратурою області було повідомлено, що місцезнаходження комп'ютерної техніки та документів товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт" не встановлено та 26.11.2015 року прокуратурою області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочато кримінальне провадження № 42015040000000951 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 367 Кримінального кодексу України за фактом втрати вилучених під час обшуку речей та документів товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт".

Посилаючись на вказане вище, на ст. 1176 Цивільного кодексу України та норми Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшуку діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" позивач просить стягнути 45 331,15 грн. на відшкодування вартості втраченого майна.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Законом України № 475/97 від 17.07.1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України регулюється Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно із ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно із практики Європейського суду з прав людини перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу до Конвенції передбачає, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном повинно бути "законним": у п. 2 встановлено, що держави мають право контролювати використання майна шляхом введення "законів". Крім того, принцип верховенства права - одна з підвалин демократичного суспільства - закріплений в усіх статтях Конвенції. Питання, чи було досягнуто справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу "законності" і воно не було свавільним (див.: п.31 рішення від 06.11.2008 року у справі "ОСОБА_4 проти Росії").

У справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece, рішення від 25.03.1999 року) заявника було позбавлено кінотеатру, який належав йому і який було примусово передано муніципальній владі. Суд у рішенні зазначив, що наказ про позбавлення заявника прав на кінотеатр фактично був скасований грецьким судом, але земельну ділянку заявникові так і не повернули.

Суд повинен проаналізувати, чи дотримали органи влади розумний баланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право заявника на мирне володіння своїм майном, тобто, чи не стали вжиті заходи особистим та надмірним тягарем для заявника.

Європейський суд з прав людини наголошує на особливій важливості дотримання державою принципу законності чи правової визначеності.

У разі невиконання цієї вимоги відпадає необхідність переходити далі до розгляду легітимності цілей держави чи питання пропорційності. Суд зазначив: "Суд повторює, що першочергова і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання з боку державного органу в мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту першого допускає позбавлення майна тільки "на умовах, передбачених законом", а пункт другий визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом застосування "законів". Більше того, верховенство права - один з основних принципів демократичного суспільства - притаманне всім статтям Конвенції... і передбачає обов`язок держави чи іншого органу влади виконувати судові постанови і рішення, винесені не на їхню користь... Звідси випливає, що розгляд питання про те, чи був забезпечений справедливий баланс між вимогами щодо загальних інтересів суспільства і вимогами щодо захисту основних прав особи... є доречним тільки тоді, коли встановлено, що конкретне втручання у право відповідає вимозі законності і не є свавільним" (п.58 рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) від 25.03.1999 року).

В наведеній справі суд вважав, що розглядуване втручання явно суперечило грецькому законодавству і робило його несумісним з правом заявника на мирне володіння майном. Цей висновок позбавляє необхідності розглядати питання про те, чи було забезпечено належний баланс між потребою загального інтересу суспільства і вимогою захисту фундаментальних прав особи (п.62 рішення у справі "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) від 25.03.1999 року).

Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Статтею 1173 Цивільного кодексу України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до частини 6 статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

Постановою Верховного Суду від 25.05.2016, у справі № 6-440цс16 висловлена наступна правова позиція щодо застосування статті 1176 ЦК України. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). Оскільки у справі, яка переглядається, з'ясовано, що підставою для відшкодування шкоди є встановлена ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 25 жовтня 2013 року протиправна бездіяльність начальника СВ Ленінського РВ ДМУ ГУМВС України в Дніпропетровській області ОСОБА_2 в частині невиконання своїх службових обов'язків, то відсутні спеціальні підстави для застосування статті 1176 ЦК України. Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

У листі Верховного Суду від 01.04.2014р. "ОСОБА_2 практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України" у розділі "Висновки і пропозиції" зазначено, не можна погодитися з практикою судів, які відмовляють у позові у зв'язку з тим, що позивач, звертаючись до суду, обрав спосіб захисту, не встановлений законом або договором для захисту права чи інтересу, що порушене, невизнане або оспорюється. У таких випадках слід виходити із загальних засад захисту прав, свобод та інтересів, визначених Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно із частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Частиною другою статті 224 Господарського кодексу України встановлено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Згідно зі статтею 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Таким чином, стягнення збитків є видом цивільно-правової відповідальності.

Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки; збитків; причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.

Слід довести, що протиправні дії чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - безумовним наслідком такої протиправної поведінки.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про відшкодування збитків (постанова Верховного Суду України від 30.05.2006 року зі справи № 42/266-6/492).

У випадку заподіяння шкоди органами державної влади, вона відшкодовується незалежно від їх вини.

Таким чином, для вирішення питання щодо покладення збитків у даному випадку необхідно встановити наявність причинно-наслідкового зв'язку між її діями та збитками.

Частинами другою, третьою та четвертою статті 168 Кримінально-процесуального кодексу України (в редакції чинній на момент вчинення слідчих дій) тимчасове вилучення майна може здійснюватися також під час обшуку, огляду. Слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа під час затримання або обшуку і тимчасового вилучення майна або негайно після їх здійснення зобов'язана скласти відповідний протокол. Після тимчасового вилучення майна уповноважена службова особа зобов'язана забезпечити схоронність такого майна в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1 Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду (далі - Інструкція), затвердженої наказом від 27.08.2010 № 401/649/471/23/125, цією Інструкцією встановлюються єдині правила вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів, цінностей та іншого майна на стадії дізнання, досудового слідства і судового розгляду, а також порядок виконання рішень органів досудового слідства, дізнання і суду щодо речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна.

Згідно з пунктами 12, 13 Інструкції під час зберігання і передачі речових доказів, цінностей, документів та іншого майна вживаються заходи для зберігання самих речових доказів, ознак і якостей з метою можливості їх подальшого цільового використання (якщо вони не можуть бути передані на зберігання потерпілим, їх родичам або іншим особам, а також організаціям). Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації, про що складається протокол.

Відповідно до пункту 14 Інструкції відповідальним за зберігання речових доказів, цінностей та іншого майна, вилученого у зв'язку з розслідуванням кримінальної справи і яке зберігається окремо від справи, є співробітник установи, який призначається спеціальним наказом прокурора, керівника органу служби безпеки, начальника органу внутрішніх справ, підрозділу податкової міліції або керівника апарату суду. Підставою для поміщення речових доказів на зберігання є постанова працівника органу дізнання, слідчого, прокурора, судді.

Згідно з пунктом 33 Інструкції забороняється розміщення на зберігання речових доказів та інших об'єктів в умовах і стані, що може призвести до їх пошкодження та неможливості подальшого дослідження та використання як доказів. У разі необхідності повинні вживатися невідкладні заходи щодо приведення вилучених об'єктів у стан, який дозволяє їх подальше зберігання.

Пунктом 49 Інструкції речові докази, розміщені в спеціальних сховищах, а також ті, які не знаходяться разом із справою, зараховуються за тим органом, куди передається кримінальна справа, про що надсилається повідомлення за місцем зберігання речових доказів і робиться відмітка в книзі про те, в кого вони перебувають на зберіганні. Відповідальність за збереження речових доказів несе особа, відповідальна за зберігання речових доказів органу, де вони зберігаються.

Відповідно до пунктів 82, 83 Інструкції прокурори, начальники слідчих підрозділів, начальники органів дізнання, керівники апаратів судів, за обов'язковою участю особи, відповідальної за збереження речових доказів, зобов'язані не рідше одного разу на рік перевіряти стан та умови зберігання речових доказів, правильність ведення документів по прийому, обліку, передачі відповідно до цієї Інструкції. За результатами перевірки склається акт, що надсилається керівникам вищого рівня прокуратур, слідчих підрозділів, органів дізнання та керівникам апаратів вищестоящих судів, які зобов'язані вживати заходів до обладнання спеціальних приміщень і сховищ для речових доказів, цінностей та іншого майна, вимагати забезпечення належних умов їх зберігання.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19.11.2012 року № 1104 "Про реалізацію окремих положень Кримінального процесуального кодексу України" було введено в дію Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку умовою зберігання речових доказів повинне бути забезпечення збереження їх істотних ознак та властивостей. Забороняється зберігання речових доказів в умовах, що можуть призвести до їх знищення чи псування. У разі потреби необхідне вжиття невідкладних заходів для приведення таких речових доказів до стану, що дає змогу забезпечити їх подальше зберігання.

Згідно з пунктом 8 Порядку відповідальним за зберігання речових доказів, що зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження, є слідчий, який здійснює таке провадження.

Відповідно до пункту 11 Порядку запис про вилучені (отримані) речові докази робиться у книзі обліку відповідальною особою на підставі протоколу, в якому зафіксовано факт їх вилучення (отримання), поданого слідчим, який здійснює кримінальне провадження. Якщо речові докази залишаються в матеріалах кримінального провадження і здаються на зберігання до обладнаного приміщення чи спеціального сейфа або передаються на зберігання до іншого місця зберігання, визначеного в цьому Порядку, в книзі обліку робиться відповідна відмітка із зазначенням прізвища слідчого, який здійснює кримінальне провадження. Після передачі речових доказів до іншого місця зберігання, визначеного у цьому Порядку, слідчий у строки, зазначені в пункті 10 цього Порядку, зобов'язаний надати відповідальній особі копії документів, які підтверджують факт передачі речових доказів.

Відповідно до пункту 16 Порядку перевірка стану та умов зберіння речових доказів, правильності ведення документів щодо їх приймання та обліку проводиться щокварталу керівником слідчого підрозділу.

Суду не подано документального підтвердження належного виконання відповідачем вимог Інструкції та Порядку.

Також протиправна поведінки та вина полягає, що слідчим у кримінальному провадженні, було допущено бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна.

Крім того, протиправна поведінка полягає у недотриманні приписів статті 169 Кримінального процесуального кодексу України в сукупності з положеннями ч.5 ст.171 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до яких встановлено порядок припинення тимчасового вилучення майна та визначено, що слідчий, прокурор мають заявити клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

Згідно зі статтею 1192 Цивільного кодексу України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості майна на момент розгляду справи, або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

За таких обставин, з урахуванням ч.1 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України суд вважає, розмір завданих позивачу збитків, вимогу про відшкодування яких заявлено в межах даної справи, становить 45 331,15 грн.

Стосовно причинно-наслідкового зв'язку, як одного із складових елементів складу цивільного правопорушення, зазначає зазначає наступне, що завдання збитків позивач обґрунтовує вибуттям із його власності належного йому майна. Судом встановлено, що підстава для такого вибуття безпосередньо пов'язана із визначеною судом протиправною поведінкою, у випадку дотримання прокуратурою приписів Кримінально-процесуального кодексу України належне позивачу майно не вибуло б з його власності.

Наведені обставини свідчать про наявність причинно-наслідкового зв'язку між наведеними незаконними діяннями та завданими збитками.

Таким чином, позивачем доведено існування всіх елементів складу цивільного правопорушення з існуванням яких чинне законодавство передбачає можливість застосування такої міри відповідальності як стягнення шкоди (збитків).

Відповідно до частини першої статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог чи заперечень.

Згідно із статтею 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач не подав суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи позивача та підтверджували заперечення проти задоволення позовних вимог.

За таких обставин, позов визнається судом доведеним, обґрунтованим, та таким, що підлягає задоволенню.

Слід зазначити, що відповідно до частин першої та другої статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності має фундаментальний характер, захищається згідно з нормами національного законодавства з урахуванням принципів статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держави-учасниці Конвенції зобов'язані поважати право кожного на мирне володіння своїм майном та гарантувати його захист передусім на національному рівні. Зазначене положення в Україні закріплено на конституційному рівні принципом непорушності права власності (стаття 41 Конституції України).

Крім того, відповідно до ст. 13 Конвенції кожна людина, права і свободи якої викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.

Структура бюджетної класифікації України у функціональній структурі видатків України не передбачає видатків (коштів) на відшкодування шкоди за рахунок видатків на їх утримання, а за змістом ст.ст. 56, 62 Конституції України та рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2001 від 03.10.2001 року у таких випадках гарантується право на відшкодування шкоди за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання цих органів.

За таких обставин, відшкодування шкоди позивачу підлягає за рахунок Державного бюджету України через Державне казначейство України.

Аналогічні висновки містяться в постанові Вищого господарського суду України від 13.04.2011 року у справі №6/215.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до пункту 13 частини другої статті 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не справляється за подання позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Керуючись статтями 4, 32-34, 36, 43-44, 49, 82-85, 115-117 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Стягнути з прокуратури Дніпропетровської області (49044, м. Дніпро, пр. Д. Яворницького, 38, ідентифікаційний код 02909938) за рахунок державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку на користь товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Флоріт" (49032, м. Дніпро, вул. Аеропорт, буд. 187, ідентифікаційний код 13455759) 45 331,15 грн. збитків.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 23.01.2017 року.

Суддя ОСОБА_6