Постанова № 64228131, 23.01.2017, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

23 січня 2017 року № 826/16049/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Балась Т.П., суддів: Літвінової А.В., Мазур А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Громадянина Сирії ОСОБА_2,

до Державної міграційної служби України,

третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві,

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Громадянин Сирії ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві, про:

- визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 477-16 від 15.09.2016 про відмову у визнанні громадянина Сирії ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,

- зобов'язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодаства.

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на обставини, викладені в адміністративному позові, зокрема, зазначив про порушення, допущені Державною міграційною службою України, під час винесення спірного рішення, положень Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та не прийняття відповідачем до уваги фактів серйозної загрози життю позивача. При цьому, представник позивача вважає, що Державна міграційна служба України не вчинила всіх необхідних дій для детального встановлення причин та підстав оформлення позивачем документів для вирішення питання щодо визнання його в Україні біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, оскільки в Сирії, де народився позивач, йде війна між урядом та озброєним населенням.

Представник відповідача та третьої особи проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши, що управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві дослідило усі обставини справи позивача і дійшло висновку, що позивач не був членом політичних партій, не виступав проти або за правлячий уряд Сирії, не піддавався переслідуванням за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства або належності до певної соціальної групи, про що свідчать твердження, викладені в анкеті та під час проведення співбесіди.

Відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України за письмовою згодою осіб, які беруть участь у справі, суд дійшов до висновку про можливість розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирії, народився в м. Алеппо (Сирійська Республіка), одружений, відповідно до копії свідоцтва про шлюб, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Керченського міського управління юстиції в АРК від 05.07.2014 (дружина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянка України), освіта середня, за національністю араб, за віросповіданням мусульманин, сповідує іслам.

Країну постійного проживання покинув у липні 2012 року, літаком через Ліван, Об'єднані Арабські Емірати, прибув до м. Донецьк Україна, легально на підставі візи у паспорті.

Позивач, відповідно до матеріалів особової справи, вказує, що покинув країну постійного проживання через війну та збройні конфлікти у Сирійській Республіці.

Громадянин Сирії ОСОБА_2 22.09.2015 звернувся до органів міграційної із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві як причину виїзду з країни постійного проживання зазначив, що не має змоги повернутися до країни свого походження через війну та через те, що він не хоче служити в армії.

Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві 23.08.2016 за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Згідно зазначеного висновку відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо її загрози, безпеці чи свободи в країні походження через побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Рішенням відповідача від 15.09.2016 № 477-16 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві від 05.10.2016 № 239 позивача повідомлено про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 15.09.2016 та вважаючи його неправомірним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Даючи правову оцінку встановленим у справі обставинам з урахуванням наявних в матеріалах справи доказів, суд зазначає наступне.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.

До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Згідно із визначенням, наведеним у п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону №3671-VI).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону №3671-VI).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч.5 ст.10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, відсутні.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком Державної міграційної служби України, виходячи з наступного.

ОСОБА_2 народився у м. Алеппо, що підтверджується місцем видачі закордонного паспорту, а саме реєстраційної відмітки міграційного органу, та зазначено місце проживання - м. Алеппо.

З 2012 року перебував в Автономній Республіці Крим, однак у зв'язку із окупацією Криму позивач був змушений переїхати на постійне проживання до неокупованої частини України.

05.07.2014 позивач одружився на громадянці України ОСОБА_5, відповідно до копії свідоцтва про шлюб, виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Керченського міського управління юстиції в АРК від 05.07.2014, з якою фактично проживає і наразі за адресою: АДРЕСА_1.

В той же час представником позивача зазначено, що вся родина ОСОБА_2 також виїхала з м. Алеппо до Туреччини після того, як їхній будинок був зруйнований.

Як вбачається із матеріалів особової справи позивача, на його ім'я скеровано наказ про проходження військової служби від 23.01.2010, зі змісту якого вбачається, що призовнику ОСОБА_2 наказано з'явитися в мобілізаційно-призовний округ Шамалія. Також в матеріалах справи міститься розписка позивача про отримання повістки на своє ім'я та підтвердження того, що він офіційно повідомлений про відправлення 01.04.2011 осіб, до яких належить і позивач, у місце проходження військової служби.

Також в матеріалах справи міститься, аналогіча розписка про отримання наказу про проходження військової служби від 26.12.2011, зі змісту якого вбачається, що позивач офіційно повідомлений про відправлення 01.11.2011 осіб, до яких належить і позивач, у місце проходження військової служби.

З протоколу співбесіди від 08.10.2015 вбачається, що ОСОБА_2 до Лівану, потім до ОАЕ місто Шаріга, де перебував 7-8 годин та полетів до Донецьку звідки на автобусі поїхав до Сімферополя. За словами позивача, він жив у Сімферополі до 2014 року, а потім переїхав до Керчі, звідки вже після окупації Автономної Республіки Крим переїхав до Києва.

З аналізу наявних матеріалів особової справи відповідач зробив висновок, що ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами своєї громадянської належності, заявник не зазнав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також, відповідно до висновку начальника управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в м. Києві матеріли справи не містять наявності серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Матеріали справи містять відповідь Служби безпеки України від 16.11.2015 № 12211, яким Служба безпеки України повідомила, що інформація, яка б перешкоджала позивачу в отриманні статусу біженця відсутня.

Як повідомив позивач відповідачу під час співбесід, він є сунітом, вважається особою, що ухиляється від призову до збройних сил, і автоматично вважається противником сірійського уряду. У разі повернення до Сирії, йому загрожують небезпека громадянської війни, переслідування за релігійними мотивами, призов до армії, де його зобов'яжуть вбивати людей, чого він не може робити з політичних та релігійних міркувань.

Позивач також побоюється загрози загальнопоширеного насильства та порушення прав людини ситуаціях як внутрішнього збройного конфлікту, так і загальнопоширеного насильства у країні походження, побоювання позивача жодним чином не прокоментовано відповідачем.

Відповідно до пункту 8 Рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку, виданого 22 жовтня 2013 року (в оновленій редакції від жовтня 2014 року): "Ситуация в плане обеспечения защити в Сирии постепенно и значительно ухудшилась. По словам Генерального секретаря ООН, "конфликт по-прежнему характеризуется вопиющими нарушениями международного гуманитарного права и прав человека, с полным пренебрежением к принципам гуманности", а Независимая международная комиссия по расследованию событий в Сирии в своем последнем отчете описала влияние действий враждующих сторон на гражданское население как "неизмеримые страдания". Как сообщается, стороны конфликта совершают военные преступления и грубые нарушения прав человека. в том числе деяния, равносильные преступлениям против человечности, пользуясь полной безнаказанностью".

Суд звертає увагу, що Міжнародний Комітет Червоного Хреста вважає конфлікт у Сирії збройним конфліктом не міжнародного характеру. В результаті напруженої ситуації, яка склалася в Сирії, УВКБ ООН вважає, що більшість її громадян, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття "біженець" за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист (http://unhcr.org.ua/).

Колегія суддів приходить до висновку, що існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій в корні змінилась під час перебування позивача в Україні.

Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства (8319/07 та 11449/07, рішення від 28 червня 2011 року) суд зазначив, що повернення особи у ситуацію громадської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Рішенням Європейського Суду з прав людини у справі Аль-Хусін проти Боснії та Герцеговини (3727/08 рішення від 07 лютого 2012 року) суд визнає, що повернення особи в Сирію, враховуючи ситуацію з правами людини і те, що ситуація в країні погіршується з початку політичного протесту і громадських заворушень в березні 2011 року, призведе до порушення статті 3 Конвенції.

Отже, як видно з доповідей міжнародних організацій та рішень Європейського суду з прав людини, ситуація, яка склалася в Сирії, свідчить про грубе та систематичне порушення прав людини, а також про небезпеку для життя і здоров'я осіб.

У зв'язку з вищевикладеним, суд приходить до висновку, що позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності - Сирії через суб'єктивні та об'єктивні причини.

В той же час, відповідно до статті 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Згідно статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктом 1 чи пунктом 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Однак, відповідачем не надано жодних доказів, які б свідчили про існування обставин, що передбачені частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту".

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення відповідача є незаконним та необґрунтованим, прийнятим в порушення вимог чинного законодавства та без дійсного вивчення обставин справи та ситуації, що склалась у країні походження позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Державною міграційною службою України не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов громадянина Сирії ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов громадянина Сирії ОСОБА_2 задовольнити повністю.

2. Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15.09.2016 № 477-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у даній постанові.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т.П. Балась

Судді А.В. Літвінова

А.С. Мазур