Постанова № 64198947, 19.01.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/6076/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 січня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді Потоцької Н.В.

за участю секретаря Лопатюк Ю.А.

сторін:

позивача ОСОБА_1

представника позивача Мельников О.М.

представника відповідача Кривогуз С.Ю.

представника відповідача не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Малиновського відділу державної виконавчої служби м.Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, управління державної казначейської служби України у м. Одесі, третя особа: в.о. начальника Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельничук Руслан Валерійович про визнання дій протиправними, зняття арешту та відшкодування моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернулась ОСОБА_1 до Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області, управління державної казначейської служби України у м. Одесі, третя особа: в.о. начальника Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельничук Руслан Валерійович, в якому позивач, з урахуванням поданих уточнень, просить:

- визнати протиправними дії в.о. начальника Малиновського відділу Державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області Мельничука Руслана Валерійовича щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 29.09.2016 року про зняття арешту з майна;

- зняти арешт з усього майна ОСОБА_1 (65029, АДРЕСА_1, ІПН НОМЕР_1), що був накладений Постановою від 20.12.2013р. ВП № 38484630 державного виконавця Другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ Шевченко Н.О.

- відшкодувати моральну шкоду, що була заподіяна ОСОБА_1 протиправними діями в. о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничука Руслана Валерійовича щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 29.09.2016 року про зняття арешту з майна, за рахунок держави Україна, шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 10 000 (десять тисяч) гривень.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення приписів чинного законодавства, державним виконавцем Малиновського ВДВС м. Одеси, незаконно та протиправно не знято арешт при поверненні виконавчих документів Державній інспекції з карантину рослин по Волинській області, а потім в.о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничук Р.В. безпідставно відмовлено у задоволенні заяви про зняття арешту з майна.

Позивач та його представник в судовому засідання підтримали заявлені позовні вимоги з підстав викладених в адміністративному позові та наданих в судовому засіданні поясненнях.

Представник відповідача (Малиновського відділу державної виконавчої служби м.Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області) до судового засідання не з'явився. Про дату, час та місце судового розгляду повідомлений належним чином та своєчасно. Заяв чи клопотань до суду не надавав.

Представник відповідача (управління державної казначейської служби України у м. Одесі) проти задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди заперечував, зазначивши, що органи казначейства прав позивачки не порушували.

Третя особа в судове засідання не з'явився. Про розгляд справи був повідомлений належним чином та завчасно, що підтверджується «Журналом поштової кореспонденції. Поштовий реєстр ООАС суддя Потоцька Н.В. За 30.12.2016 р.». та інформацією, яка міститься на офіційному сайті «Укрпошта» щодо повідомлення про вручення поштового відправлення № 6550102246367.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, оцінивши надані докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, судом встановлено наступне.

Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.12.2013 року ВП № 38484630, державним виконавцем Другого Малиновського ВДВС Одеського МУЮ при примусовому виконанні постанови № 1333 від 25.04.2013 року Державної інспекції з карантину рослин по Волинській області, накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1) та заборонено здійснення відчуження будь - якого майна, яке належить боржнику (а/с. 14).

Згідно відомостей, які містяться у Єдиному державному реєстрі виконавчих проваджень, ВП № 38484630 завершено.

14.06.2013 р. Постанова про відкриття виконавчого провадження.

21.06.2013 р. Постанова про стягнення виконавчого збору.

25.11.2013 р. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

25.11.2013 р. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

20.12.2013 р. Постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

24.06.2014 р. Постанова про повернення виконавчого документа стягувану (п. 2 ч. 1 ст. 47)

Підстава: Боржник ФОП ОСОБА_1 мешкає за адресою, яка вказана у виконавчому документі, в АДРЕСА_2. Державним виконавцем проведено необхідні дії щодо виявлення майна, на яке можливо звернути стягнення.

В результаті таких дій виявити майно не надалось можливим, що підтверджується необхідними довідками. Згідно довідки ОАДБ боржник зареєстрований в АДРЕСА_3, але згідно акту майно відсутнє.

Відповідно до довідки МРЕВ-2 транспорт не зареєстровано.

Згідно відповіді ДПСУ рахунків відкритих немає, відповідно довідки УПФУ пенсію не отримує. 25.11.2013 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржник та оголошення заборони на його відчуження, яка внесена у відповідні реєстри. Постанов підлягає поверненню стягувану (а/с. 15; 19).

04.08.2016 року позивачка звернулась до начальника Малиновського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області з заявою про порушення законодавства допущені державним виконавцем у якій повідомила, що в порушення Закону України «Про виконавче провадження» державними виконавцями Малиновського ВДВС м. Одеса, під час повернення виконавчого документу стягувачу, своєчасно не знято арешт з майна, чим обмежено конституційні права на вільне розпорядження своїм майном (а/с. 20-21).

23.09.2016 року листом № 17438/2 повідомлено, що Другим Малиновським відділом ДВС ОМУЮ в Одеській області стосовно ОСОБА_1 відкриті виконавчі провадження згідно виконавчих документів, виданих Державною інспекцією з карантину рослин у Волинській області про стягнення штрафів на користь держави.

Згідно переліку виконавчих проваджень, виконавчі документи щодо боржника ОСОБА_1. були повернені без виконання стягувачу, тобто штрафи в розмірі 26 078,00 грн., виконавчий збір в розмірі 2 607, 80 грн. та витрати на проведення виконавчих дій в розмірі 2750,00 грн., що загалом складає 31 435, 80 грн., стягнуті не були. Дані обставини унеможливлюють скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.12.2013 р., про що зазначено у ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження».

29.09.2016 р. позивачка звернулась до начальника Малиновського відділу державної виконавчої служби міста Одеса Головного територіального управління юстиції в Одеській області з заявою про зняття арешту з майна (а/с. 28-30).

03.10.2016 р. листом № 18763/2 повідомлено, що скасування арешту з підстав повернення виконавчого документа стягувану Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає (а/с. 31).

Надаючи належну правову оцінку спірним правовідносинам суд виходив з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. №606-ХІV (далі за текстом Закон №606-ХІV), чинного на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону №606-ХІV, державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону №606-ХІV, державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону №606-ХІV державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме: закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 48 цього Закону.

При цьому наслідки завершення виконавчого провадження визначені ст. 50 Закону.

Так, згідно змісту ст. 50 Закону №606-ХІV у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

У разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника. За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови, зазначеної в частині другій цієї статті, для їх пред'явлення до органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження, для зняття арешту, накладеного на майно.

Водночас, суд зауважує, що ч.1 ст.50 Закону №606-ХІV не передбачено обов'язку державного виконавця вчиняти дії щодо зняття накладеного арешту у випадку завершення виконавчого провадження внаслідок повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки згідно з ч.1 ст.47 Закону виконавчий документ повертається стягувачу за наявності підстав визначених ст. 47 та за умови, що виконавче провадження за таким виконавчим документом не здійснювалося або здійснено частково.

Суд враховує, що накладення арештів на майно боржника, свідчить про вчинення державним виконавцем дій спрямованих на здійснення відповідних виконавчих проваджень, а тому у разі завершення таких виконавчих проваджень державний виконавець зобов'язаний вчинити усі дії передбачені ч. 1 ст. 50 Закону, у тому числі зняти арешт, накладений на майно боржника.

Проаналізувавши зазначені вище норми права, суд приходить до висновку, що особа звертається до суду з метою захистити у судовому порядку свого порушеного права або інтересу, які охороняються законом, при цьому вона повинна використовувати адекватний засіб захисту своїх прав, тобто такий засіб, який призведе до відновлення (захисту) порушеного права або інтересу.

З точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.

Крім того, слід зазначити, що основною характеристикою позитивних зобов'язань держави виступає те, що по суті вони вимагають від національних органів влади застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини, а точніше - вжити прийнятних (розумних) та належних засобів для захисту цих прав.

Було встановлено, що такі обовґязки можуть виникати на підставі безпосереднього застосування статей 2-6, 8, 10, 11, 13 Конвенції, ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Сучасна тенденція спрямована на визнання Судом позитивних обовґязків держави під час захисту майже усього переліку конвенційних прав і свобод.

Так, у справі "Новоселецький проти України" (Novoseletskiy v. Ukraine), рішення від 22 лютого 2005 р., заява № 47148/99 ЄСПЛ розглядав позитивні зобов'язання за ст. 8 Конвенції та ст.1 Першого Протоколу. Зокрема, ЄСПЛ зазначив: Якщо розглядати справу зі сторони позитивного зобов'язання з боку держави або з огляду виправдання втручання державної влади відповідно до пункту 2, то є очевидним, що принципи, які застосовуються є достатньо суміжними. В обох випадках необхідно звернути увагу на дотримання справедливої рівноваги між конкуруючими інтересами осіб і суспільства в цілому. Більше того, навіть для позитивних зобов'язань, які випливають з пункту 1, випадки, перераховані в пункті 2, можуть відігравати деяку роль при пошуку бажаної рівноваги (див. Морено Гомес п. Іспанії, N 4143/02, п. 55, рішення від 16 листопада 2004р.).

Суд нагадує, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована в основному на захист особи від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу приймати деякі необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (див. рішення Броньовський проти Польщі [GC], N 31443/96, п. 143, CEDH 2004).

У кожній справі, в якій йде мова про порушення вищезгаданого права, Суд повинен перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між потребами загальної суспільної потреби та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар (див. Рішення Спорронг та Лонрот п. Швеції , рішення від 23 вересня 1982, серія A N 52, стор. 26, п. 69).

Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

З огляду на вказане суд приходить до висновку, що належним способом захисту у спірних правовідносинах є скасування Постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.12.2013 р. ВП № 38484630 задля відновлення порушеного права позивача.

При цьому, дійшовши висновку про необхідність скасування спірної постанови, суд вважає за правомірне відмовити в задоволенні вимоги про визнання протиправними дій в. о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничука Руслана Валерійовича щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 29.09.2016 року про зняття арешту з майна з огляду на наступне.

29.09.2016 р. позивачем подана заява на ім'яначальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничука Р.В., в якій вона просить зняти арешт з майна, накладений Постановою від 20.12.2016 р. у ВП № 38484630.

03.10.2016 р. позивачу, на підставі ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження", відмовлено в задоволенні заяви.

Приписами ст. 50 Закону №606-ХІV, у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій), повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, арешт, накладений на майно боржника, знімається, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

До дискреційних повноважень належать передбачені законом випадки, коли суб'єкт владних повноважень вправі на власний розсуд приймати одне з декількох варіантів управлінських рішень. При цьому, є помилкою ототожнювати дискреційні повноваження зі вседозволеністю, на чому зосереджено увагу і Європейським судом з прав людини.

Так, наприклад, у рішенні від 17.06.2008 р. у справі "Мелтекс ЛТД та ОСОБА_12 проти Вірменії" суд зазначив, що в будь-якому випадку закон має визначати обсяг будь-яких дискреційних повноважень компетентних органів і порядок їх реалізації з достатньою ясністю, беручи до уваги законну мету таких заходів, та надавати особі адекватний захист від свавільного втручання (§1 рішення).

Іншими словами, дискреційні повноваження у державного органу виникають лише тоді, коли такі повноваження надані законами України. Тобто саме закони, а не "власний розсуд" суб'єкта владних повноважень, мають дозволяти останньому прийняти одне з декількох рішень. І кожне з цих рішень має бути чітко передбачене законом. У протилежному випадку, за відсутності відповідного законодавчого положення, держорган яких-небудь дискреційних повноважень мати не може.

Ця концепція цілком підкріплюється положеннями Конституції. Статтею 19 Конституції України не допускає інших дій для державних та комунальних органів крім тих, які передбачені законом.

З огляду на такі конституційні обмеження, не може бути іншого розуміння дискреційних повноважень, крім як повноважень, передбачених законом. Пленумом Вищого адміністративного суду України у своїй постанові "Про судове рішення в адміністративній справі" від 2013 р. вказано, що суб'єкт владних повноважень вправі приймати рішення "на основі адміністративного розсуду" лише "відповідно до закону", тобто у передбачених законом випадках.

На підставі вищевикладеного, суд вважає, що суб'єкт владних повноважень повинен діяти: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у справах Burdov v. Russia, no. 59498/00, §§ 37-38, ECHR 2002), Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою в особі відповідних суб'єктів владних повноважень, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. При цьому, якщо держава схвалила певну концепцію, то суб'єкт владних повноважень вважатиметься таким, що діє протиправно, якщо він відступить від встановлених обов'язків, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у суб'єктів відповідних правовідносин стосовно суворого додержання уповноваженим державою суб'єктом владних повноважень такої політики чи поведінки.

З урахуванням викладеного суд приходить до висновку, що в.о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничук Р. В. діяв у межах повноважень наданих національним законодавством, зокрема, ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження", а тому ознаки протиправності в його діях відсутні.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди, що була заподіяна ОСОБА_1 протиправними діями в. о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничука Руслана Валерійовича щодо відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 від 29.09.2016 року про зняття арешту з майна, за рахунок держави Україна, шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 коштів в сумі 10000 грн., суд зазначає, що відповідно до абзацу 2 пункту 5 Постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіянні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Наявність моральної шкоди доводить потерпіла особа, зазначаючи у позовній заяві, які негативні наслідки мають місце, у чому саме полягають моральні втрати, чим обґрунтовано розмір їх відшкодування. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров'я у зв'язку з хвилюваннями, спричиненими посяганням на права потерпілого; висновки лікарів чи медичних комісій про ступінь втрати працездатності, про необхідність проведення хірургічної операції; довідки про відрахування з вузу тощо.

У документі медичного характеру має бути зазначено, коли виникло захворювання, в результаті чого, чи могло воно стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права, мало місце погіршення загального стану чи сталося загострення хронічної хвороби у визначений період часу тощо.

Факт завдання моральної шкоди може бути підтверджений також показаннями свідків, зокрема, про важкий душевний стан потерпілого, спричинений правопорушенням, його переживання, хвилювання, зміни в самопочутті, загальному душевному настрої тощо, стані здоров'я, способі життя, спілкування, звичках, працездатності.

Крім того, у п. 4 вказаної постанови Пленуму Верховний суд України зазначає, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Разом з тим, на підтвердження вимоги про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодного документально підтвердженого доказу про заподіяння моральної шкоди, у зв'язку з чим суд позбавлений можливості задовольнити вказану вимогу.

При цьому, вирішуючи позовну вимоги щодо стягнення моральної шкоди, суд звертає увагу на відсутність правових підстав для такого стягнення, оскільки в діях в.о. начальника Малиновського ВДВС м. Одеса ГТУЮ в Одеській області Мельничук Р.В. ознак протиправності не встановлено.

За правилами частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Це покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст. ст. 6-8, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Скасувати Постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.12.2013 р. ВП № 38484630.

Стягнути з Малиновського відділу державної виконавчої служби м. Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області (код ЄДРПОУ 39907502, вул. Генерала Петрова, 42, м. Одеса, 65070) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1) суму судового збору за подання адміністративного позову за:

- квитанцією про сплату № 59200 від 09.11.2015 р. у сумі 551, 20 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 254 КАС України.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови з одночасним поданням її копії до суду апеляційної інстанції.

Суддя Потоцька Н.В.