Ухвала суду № 64166597, 16.01.2017, Верховний Суд (до 15.12.2027 - Верховний Суд України)

У Х В А Л А

16 січня 2017 року м. КиївКолегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

Романюка Я.М.,Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

розглянувши заяву ОСОБА_4 про перегляд рішення апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

встановила:

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 13 січня 2016 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» від 17 червня 2015 року «Про звільнення з роботи ОСОБА_4.».

Поновлено ОСОБА_4 на посаді начальника Управління пізнього збору заборгованості клієнтів Рівненської обласної дирекції департаменту проблемної заборгованості роздрібних клієнтів з 22 червня 2015 року.

Стягнуто з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22 червня 2015 року по 13 січня 2016 року в розмірі 52 610 грн. 10 коп. та моральну шкоду в розмірі 2 000 грн.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного та касаційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: частини 2 статті 40 КЗпП України та статті 49-2 КЗпП України.

Перевіривши доводи заяви, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що у допуску справи до провадження необхідно відмовити.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився касаційний суд, виходив із того, що звільнення позивача з посади заступника начальника управління пізнього збору заборгованості роздрібних клієнтів Рівненської обласної дирекції департаменту проблемної заборгованості роздрібних клієнтів по п.1 ст. 40 КЗпП України здійснено відповідачем з дотриманням вимог ч.2 ст.40, ст. 49-2 КЗпП України та зі згоди профспілкового комітету. При цьому ОСОБА_4 пропонувались інші посади, які були вакантні на час її звільнення, а посади на які позивачка могла би претендувати, не були вільні під час її звільнення.

У наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

- від 30 березня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що при звільнені позивача з роботи на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України відповідачем було допущено порушення вимог ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України (не запропоновано всі наявні на підприємстві вакансії), що є підставою для скасування наказу про звільнення позивача як незаконного, поновлення її на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди;

- від 1 червня 2016 року суд касаційної інстанції виходив з того, що при попередженні особи про наступне вивільнення йому не були запропоновані вакантні на той час на підприємстві посади - начальника сектора юридичного та кадрового забезпечення або юрисконсульта сектора юридичного та кадрового забезпечення, а також відповідачем не було прийнято до уваги його переважне право на залишення на роботі, оскільки він має на утриманні двох неповнолітніх дітей та непрацюючу дружину, а тому наявні підстави для задоволення позову зі скасуванням наказу про звільнення позивача з роботи, поновлення його на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди;

- від 14 вересня 2016 року суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідач не надав доказів про неможливість переведення позивача за її згодою на іншу роботу у період із 5 вересня 2013 року по 5 листопада 2013 року, як і не довів того, що позивач, із урахуванням її кваліфікації, освіти та стажу роботи в банківській сфері, не могла працювати касиром та економістом-касиром, посади яких було зайнято у вказаний період. За таких обставин наявні підстави для задоволення позову про скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

У наданих для порівняння постановах Верховного Суду України:

- від 1 квітня 2015 року суд виходив із того, що частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Згідно із частинами першою та третьою статті 492 цього Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України не є обов'язком роботодавця.

- від 11 липня 2012 року суд виходив із того, що установивши у справі, яка переглядається, факт внутрішньої реорганізації юридичної особи - ВАТ "Укрнафта" (шляхом впровадження змін в організаційній структурі підприємства), а не її ліквідації, касаційний суд дійшов правильного висновку про незаконність звільнення працівника структурного підрозділу підприємства на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією цього структурного підрозділу при недоведеності власником факту скорочення чисельності або штату працівників у зв'язку з такими змінами у структурі підприємства та факту дотримання власником вимог ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 40, ст. ст. 42, 43, 492 КЗпП України при звільненні працівника.

Порівняння вищенаведених судових рішень із судовим рішенням, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що судами касаційної інстанції при розгляді двох чи більше справ за тотожних предмета спору, підстав позову та за аналогічних обставин і однакового регулювання нормами матеріального права спірних правовідносин дійшли протилежних висновків щодо заявлених позовних вимог, а надані для порівняння постанови Верховного Суду України не слугують прикладом невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Керуючись статтею 360 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у х в а л и л а:

У допуску до провадження Верховного Суду України справи за позовом ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_4 про перегляд рішення апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: Я.М. Романюк

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко