Рішення № 64137494, 12.01.2017, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №475/139/16-ц 12.01.2017 12.01.2017 12.01.2017

Провадження №22-ц/784/42/17

Справа № 475/139/16-ц Головуючий першої інстанції: Вадовська А.В.

Провадження № 22-ц/784/42/17 Суддя-доповідач Апеляційного суду: ОСОБА_1

Категорія 20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2017 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області в складі

головуючого Коломієць В.В.

суддів Лівінського І.В., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

за участю: представника позивачки ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 ОСОБА_2 на рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Прибузької сільської ради Доманівського району Миколаївської області про визнання недійсними договору купівлі-продажу житлового будинку та державного акту на право власності на землю,

В С Т А Н О В И Л А :

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом, до ОСОБА_4, Прибузької сільської ради Доманівського району Миколаївської області про визнання недійсними договору купівлі-продажу житлового будинку та державного акту на право власності на землю.

Неоднарозово уточнюючи підставу своїх позовних вимог, в остаточній редакції позовної заяви ОСОБА_3 вказувала, що від чоловіка ОСОБА_5, який помер у 1987 р., успадкувала житловий будинок по вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області. У даному будинку вона проживала 1980 року. 15 червня 1990 р. разом зі своїм сином ОСОБА_4 прийшла до сільської ради, щоб скласти заповіт на його ім'я. Підписуючи в сільській раді документи, була переконана, що підписала саме заповіт, проте, примірник заповіту їй не було видано. У даному будинку вона продовжувала проживати разом із сімєю сина до 30 серпня 2010 р., звідки переїхала до будинку дочки ОСОБА_6, що знаходиться по сусідству - вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя - через те, що її морально пригнічував син ОСОБА_4

Рішенням виконавчого комітету Прибузької сільської ради № 26 від 19 липня 1993 р. ОСОБА_4 для обслуговування житлового будинку виділена земельна ділянка, а 26 липня 1993 р. виданий державний акт на право приватної власності на землю.

Як вказала позивачка, у 2014 році вона дізналась, що 15 червня 1990 р. замість заповіту нею був підписаний договір купівлі-продажу, за яким вона продала за 8500 рублів належний їй житловий будинок по вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області свому сину відповідачу ОСОБА_4 Проте, ніяких грошей вона не отримувала та взагалі будинок продавати не збиралась.

Даний договір ОСОБА_3 вважає недійсним. На її думку, ОСОБА_4 та секретар виконавчого комітету Прибузької сільради Доманівського району, яка посвідчувала спірний договір, ввели її в оману, запевнивши, що вона підписує заповіт. Крім того позивачка вказувала на наявність розбіжностей у зазначенні дати укладання спірного договору: у тексті договору 15 червня 1990 року, а у Журналі для реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету 9 червня 1990 року. До того ж у цьому Журналі мається виправлення у імені ОСОБА_4 та зазначені паспортні дані його дружини. З приводу цих дій вона звернулась до правоохоронних органів, в звязку з чим було відкрито кримінальне провадження №12014150210000408 за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, яке згодом було закрите за відсутністю складу кримінального правопорушення.

Зважаючи на те, що державний акт на землю виданий ОСОБА_4 для обслуговування саме цього будинку, то, на думку позивачки, він також підлягає визнанню недійсним.

Посилаючись на викладене та ст. 56 ЦК УРСР, просила поновити пропущений строк для звернення до суду з даним позовом та визнати недійсними договір купівлі-продажу № 40 від 09 червня 1990 року та державний акт на право приватної власності на землю від 26 липня 1993 року серії МК № 1299, виданий на підставі рішення виконавчого комітету Прибузької сільської ради народних депутатів № 26 від 19 липня 1993 року.

Відповідач ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_7 заперечували проти задоволення позову через безпідставність позовних вимог.

Представник Прибузької сільської ради - ОСОБА_8 - також позов не визнав, посилаючись на недоведеність позивачем у діях працівників сільської ради допущення порушень при укладанні договору, які можуть свідчити про недійсність договору.

Рішенням Доманівського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено у повному обсязі.

В апеляційній скарзі представник позивачки ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неналежну оцінку доказів просила скасувати рішення і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3 у повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи 9 червня 1990 року між ОСОБА_3 і її сином ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу житлового будинку по вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області, який належав позивачці на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 24.12.1987 року державним нотаріусом Доманівської державної нотаріальної контори Миколавської області, реєстр. № 832. Даний договір був посвідчений заступником голови Прибузької сільської ради Доманівського району 09.06.1990 р., зареєстрований в реєстрі за №40 та скріплений печаткою сільської ради, що відповідало вимогам діючого на той час законодавства. При цьому в тексті цього договору була допущена описка щодо дати його укладання: замість 9 червня 1990 року помилково зазначено 15 червня 1990 року. За змістом цього договору даний житловий будинок був проданий позивачкою ОСОБА_3 відповідачу ОСОБА_4 за 8 500 рублів, які були сплачені покупцем продавцю ОСОБА_3 (а.с.8, 70, 72-73, 75).

Свій підпис на вказаному договорі позивачка не оспорювала.

Також судом встановлено, що фактично кошти за даною угодою ОСОБА_4 позивачці не передавались, оскільки, як пояснив відповідач, такою була усна домовленість між учасниками угоди.

З пояснень сторін у суді першої інстанції та допитаної у якості свідка ОСОБА_6 доньки позивачки вбачається, що відповідач ОСОБА_4 проживав у спірному будинку разом із матірю ОСОБА_3 ще до укладння між ними договору. Після укладання оспорюваної угоди ОСОБА_3 продовжувала проживати у даному будинку разом із сімєю відповідача. З 1998 року по теперішній час ОСОБА_3 стала проживати із сімєю своєї доньки - ОСОБА_6 - у будинку по вул. Шевченка, 41, в с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області, що належить останній на праві власності.

30 січня 2010 року ОСОБА_3 була знята з реєстрації за адресою вул. Шевченка, 41 а, та зареєстрована за адресою ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 71).

26 липня 1993 року на підставі рішення виконавчого комітету Прибузької сільської Ради народних депутатів №26 від 19.07.1993 р. на ім'я ОСОБА_4 був виданий Державний акт на право приватної власності на землю серії МК №1299 на присадібну діянку, площею 0,10 га. (а.с. 76).

Також з матеріалів досудового розслідування за заявою ОСОБА_6В та ОСОБА_3 вбачається, що між відповідачем ОСОБА_4 та його сестрою ОСОБА_6 протягом тривалого часу (з 2009 року) існують конфліктні відносини в звязку із спором щодо меж земельних ділянок для обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд, що належать їм на праві власності, за адресами: вул. Шевченка, 41, та вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя Доманівського району Миколаївської області (а.с. 154-156).

Згідно ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зі змісту позовній заяві (з урахуванням наступних уточнень до неї) вбачається, що позивачка та її представник як на підстави недійсності договору купівлі-продажу посилаються як на ст.56 ЦК Української РСР, а саме укладення її внаслідок помилки, так і на передбачені ст.57 ЦК Української РСР підстави.

Згідно з ч. 1 ст. 57ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Отже, при вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі ст.57 ЦК такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.

Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається.

Обгрунтовуючи наявність таких підстав для визнання спірного договору недійсним, позивачка посилалась на наявність розбіжностей у зазначенні дати укладання спірного договору у тексті договору та у Журналі для реєстрації нотаріальних дій виконавчого комітету, а також на наявність у цьому Журналі виправлень в імені ОСОБА_4

З приводу цих фактів 7 липня 2014 року ОСОБА_3 та її донька ОСОБА_6 звернулись до правоохоронних органів, в звязку з чим було відкрито кримінальне провадження №12014150210000408 за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України. Між тим, постановою слідчого Доманівського РВ УМВС України в Миколаївській області від 30 січня 2015 року дане кримінальне провадження було закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення (а.с. 15-17).

У матеріалах справи відсутні докази вчинення позивачкою спірного договору купівлі-продажу внаслідок умисного введення її ОСОБА_4 в оману.

Отже, перевіряючи обґрунтованість вимог ОСОБА_3 щодо визнання договору купівлі-продажу недійсним з вищевказаних підстав, суд дав належну оцінку зібраним по справі доказам та правильно виходив із того, що позивачкою не доведено, що укладання спірного договору відбулося внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Тобто, не доведені підстави визнання зазначеної угоди недійсною, визначені ст.57 ЦК Української РСР.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необгрунтованіть позовних вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 57 ЦК УРСР.

Доводи апеляційної скарги про наявність таких підстав не спростовують вищевикладених висновків суду першої інстанції.

Між тим, відмовляючи у позові, суд виходив з того, що умови договору були зрозумілі ОСОБА_3 і відповідають реальній домовленості сторін, а позивачкою недоведено відсутність у неї волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу.

Проте, колегія суддів не може погодитись з даним висновком суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 56ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Відповідно до статті 224 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Отже, виходячи зі змісту вищевказаних статей ЦК договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення про предмет договору, й досяли згоди щодо всіх його істотних умов.

За змістом зазначеної норми за договором купівлі-продажу волевиявлення продавця має бути спрямоване на добровільне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження за обумовлену з покупцем ціну належного йому майна на користь покупця.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з передбаченої ст 56 ЦК УРСР підстави повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне спийняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Судом першої інстанції на підставі повного та всебічного дослідження наданих сторонами доказів установлено, що фактично ніяких грошей за придбання будинку ОСОБА_4 позивачці не передавав, при цьому сам відповідач не заперечував, що укладав угоду з матірю про передачу йому права власності на будинок на умовах безоплатності цього правочину. Крім того, позивачка після укладання спірного договору продовжувала проживати у будинку разом із сином відповідачем ОСОБА_4 та його сімєю до 1998 року та була у ньому зареєстрована до січня 2010 року, іншого житла на праві власності не має.

Проте, належної правової оцінки цим обставинам суд першої інстанції не дав та не звернув уваги на те, що з огляду на викладені обставини ОСОБА_3, укладаючи спірний договір, помилялась щодо правової природи правочину, прав та обовязків, які виникнуть після його укладання між нею та відповідачем ОСОБА_4

За такого, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи позивачки про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу було укладено під впливом помилки та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором купівлі-продажу, а тому існують підстави для визнання цього договору недійсним на підставі ст. 56 ЦК УРСР.

Разом із тим, зазначені позовні вимоги ОСОБА_3 задовленню не підлягають в звязку із пропуском нею строку позовної давності.

Так, відповідно до ст.ст. 71, 75 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки. Позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

За змістом статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Приписами ст 80 ЦК УРСР встановлено, якщо суд не визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, то закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16.

Зі змісту позовної заяви, пояснень ОСОБА_3 у суді першої інстанції та матеріалів досудового розслідування вбачається, що позивачка довідалась про те, що власником спірного будинку є не вона , а її син ОСОБА_4, коли працівник сільської ради ОСОБА_9 прийшла за місцем її проживання до будинку доньки ОСОБА_6 - для підписання документів на зняття з реєстрації за адресою вул. Шевченка, 41 а, в с. Прибужжя та реєстрацію за адресою вул. Шевченка, 41, в с. Прибужжя.

Факт зняття з реєстрації позивачки саме 30 січня 2010 року підтверджений довідкою про реєстрацію місця проживання за №2-13/1323 від 17.07.2017 р. (а.с. 71). Також вказані обставини підтверджені свідком ОСОБА_9І

Зазначені докази спростовують посилання позивачки на те, що про наявність спірної угоди вона дізналася лише у 2014 р.

Колегією суддів не встановлено поважних причин пропуску ОСОБА_3 строку позовної давності, а тому підстави для поновлення цього строку - відсутні.

Таким чином, враховуючи дату звернення ОСОБА_3 до суду із даним позовом 15.02.2016р., позивачкою без поважних причин пропущено строк позовної давності на предявлення вимог про визнання недійсним укладеного між нею та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу від 9 червня 1990 року, а тому відповідно до вимог ст. 80 ЦК УРСР ці позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Вимогу про визнання недійсним Державного акту на право приватної власності на землю від 26.07.1993 р. серії МК №1299, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Прибузької сільської Ради народних депутатів №26 від 19.07.1993 р. на ім'я ОСОБА_4, позивачка обгрунтовує саме недійсністю укладеного між ними договору купівлі-продажу житлового будинку. За такого, враховуючи відсутність підстав для задоволення основної вимоги, є вірним висновок суду про те, що не підлягає задоволенню і зазначена похідна вимога.

В звязку з викладеним рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2016 року на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 з інших підстав - в звязку із пропуском позовної давності.

Керуючись статтями 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 15 вересня 2016 року - скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Прибузької сільської ради Доманівського району Миколаївської області про визнання недійсними договору купівлі-продажу житлового будинку та державного акту на право власності на землю - відмовити в звязку із пропуском позовної давності.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий В.В. Коломієць

Суддя І.В. Лівінський

Суддя Н.О. Шаманська