Ухвала суду № 64132515, 13.01.2017, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/12079/16-ц Провадження № 22-ц/772/202/2017Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1Категорія 48Доповідач Оніщук В. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2017 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області у складі:

головуючого: Оніщука В.В.

суддів: Медвецького С.К., Нікушина В.П.,

за участю секретаря Ліннік Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30.11.2016 року у справі за позовом Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 до ОСОБА_4, орган якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб - служба у справах дітей Вінницької міської ради про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Королівства Нідерландів, -

в с т а н о в и л а :

В червні 2016 року Головне територіальне управління юстиції у Вінницькій області діючи в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернулось в суд з вказаним позовом, мотивуючи тим, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі, від якого мають неповнолітнього сина ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в Україні у місті Вінниця, проте 21.07.2014 року батьки переїхали на постійне місце проживання до Королівства Нідерландів. В позові зазначено, що дитина проживала у м. Амстердам Королівство Нідерландів, однак 22.10.2014 року відповідач виїхала з сином в Україну, щоб провідати свою матір та назад так і не повернулася. ОСОБА_4 відмовляється від добровільного повернення дитини, в зв'язку з непорозумінням між нею та чоловіком, а також турботою про здоров'я малолітнього сина ОСОБА_7. Під час перебування дитини на території України, позивач надавав кошти на утримання свого малолітнього сина та неодноразово просив відповідача повернутися з дитиною до Королівства Нідерландів, а також зазначив, що він двічі приїжджав в Україну для налагодження контакту з дружиною, проте йому було створено відповідні перешкоди та позбавлено можливості спілкуватися з сином і брати участь в його вихованні. Крім того, в позові зазначено, що ОСОБА_2 ОСОБА_3 не давав згоди на переїзд дитини в Україну на постійне місце проживання, при цьому відповідач самостійно, без згоди позивача, змінила місце проживання дитини, чим порушила батьківські права позивача та незаконно утримує дитину на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року, а тому просив: визнати незаконним утримання ОСОБА_4 на території України неповнолітнього ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1; повернути неповнолітнього ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до місця його постійного проживання у АДРЕСА_1; якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов'язати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, яка проживає за адресою: АДРЕСА_2, передати неповнолітнього ОСОБА_7 ОСОБА_8 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, його батькові ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, який проживає за адресою: АДРЕСА_1, для забезпечення повернення дитини; покласти витрати, пов'язані з поверненням дитини до Королівства Нідерландів, на позивача; допустити негайне виконання рішення у частині повернення дитини в Королівство Нідерландів.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30.11.2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, Головним територіальним управлінням юстиції у Вінницькій області в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 подано апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, при цьому зроблено посилання на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні представники Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, які діють в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримали з посиланням на викладені в ній обставини, а також апеляційну скаргу підтримав представник ОСОБА_2 ОСОБА_3 - ОСОБА_9 ОСОБА_10.

ОСОБА_4, її представник, а також представник служби у справах дітей Вінницької міської ради в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечували, вказавши на її безпідставність та законність і обґрунтованість рішення суду.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Вимогами ст. 308 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_7 ОСОБА_2 ОСОБА_3 був народжений та постійно проживав в республіці Україна і позивачем не доведено, що ОСОБА_4 разом із сином приїздили до нього з метою постійного місця проживання і що відповідач здійснила незаконне переміщення неповнолітньої дитини з Королівства Нідерландів, а також судом звернуто увагу на те, що позивачем не доведено те, що піклування про дитину, яке б здійснювалось за місцем його проживання в Королівстві Нідерландів було б достатнім для її нормального розвитку і не було б їй на шкоду, при цьому повернення дитини до Королівства Нідерландів є недоцільним, оскільки всі умови для проживання та утримання дитини за місцем проживання матері є належними, дитина адаптувалася в даному середовищі, крім того повернення дитини до іншої держави без матері не буде відповідати її інтересам.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 05.03.2014 року між ОСОБА_3 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2, виданим, 05.03.2014 року у Центральному відділі державної реєстрації шлюбів Головного управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 355.

Згідно закордонного паспорта серії Р NLD Nederlandse НОМЕР_1 ОСОБА_3 ОСОБА_2 є громадянином Королівства Нідерландів.

Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_3, виданого 29.05.2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Вінницького міського управління юстиції у Вінницькій області, ОСОБА_3 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який народився в м. Вінниця, Україна.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 ОСОБА_2 також було зареєстровано факт народження дитини в Нідерландах, що підтверджується актом реєстрації іноземного акту та випискою із свідоцтва про народження.

Факт визнання ОСОБА_3 ОСОБА_2 батьківства відносно ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, підтверджується актом визнання кожної дитини, якою в даний час жінка є вагітна №0021, складено в м. Амстердам.

Відповідно до копії виписки із бази даних відділу муніципального реєстру населення міста Амстердам, вбачається, що малолітній син сторін ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Нідерландів, прописаний та проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 21.07.2014 року.

Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, має закордонний паспорт Р NLD Nederlandse NVR6H2JC5, з якого вбачається, що він прибув до Королівства Нідерландів 18.07.2014 . Даний факт також підтверджується відповіддю на запит Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13.01.2016 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 ОСОБА_2 розірвано.

Крім того, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22.02.2016 року стягнуто з ОСОБА_3 ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 на утримання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, аліменти в твердій грошовій сумі у розмірі 140 євро, що станом на 22.02.2016 року еквівалентно 4 172 грн., щомісячно, починаючи з дня подачі позовної заяви до суду, тобто з 25.08.2015 року, до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_6 року. Також даним рішенням стягнуто з ОСОБА_3 ОСОБА_2 на користь та на утримання дружини ОСОБА_4 аліменти в твердій грошовій сумі у розмірі 60 євро, що станом на 22.02.2016 року еквівалентно 1 788 грн., щомісячно, починаючи з дня подачі позовної заяви до суду, тобто з 25.08.2015 року, до досягнення дитиною ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, трирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_5 року.

Також, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22.02.2016 року встановлено, що неповнолітній син сторін зареєстрований та проживає разом із ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішення та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та протоколи до неї і практику Європейського суду, як джерела права.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року у справі за заявою №48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.1999 року у справі за заявою №28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Крім того, з матеріалів справи видно, що ОСОБА_4 перебуває на обліку в управлінні соціального захисту населення Департаменту соціальної політики з 01.05.2014 року по теперішній час та їй призначено допомогу при народженні дитини ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2.

Згідно довідки про склад сім'ї квартального комітету «Надія» від 18.10.2016 року, ОСОБА_4 проживає в АДРЕСА_2. До складу її сім'ї входять: батько ОСОБА_9, мати ОСОБА_11 та син ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2. Даний факт також підтверджується домовою книгою.

Із відповіді КЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 1» від 25.10.2016 року вбачається, що син сторін зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 наглядається в даному закладі з 28.05.2014 року, стан здоров'я дитини - задовільний, дитина перебуває на диспансерному обліку, фізичний розвиток - гармонійний.

Відповідно до положень ст. ст. 1-3 Конвенції ООН «Про права дитини» в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Зокрема, передбачено, що дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживаються всі відповідні законодавчі і адміністративні заходи.

Декларація прав дитини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, яка знайшла своє відображення і в Конвенції ООН про права дітей від 20.11.1989 року, як принципове положення визначила, що дитина повинна зростати в умовах турботи.

Згідно принципу 6 Декларації прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20.11.1959 року, дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння. Вона повинна, якщо це можливо, зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків і, в усякому разі, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітню дитину не слід, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, розлучати зі своєю матір'ю.

Звернувшись в суд з позовом, ОСОБА_3 ОСОБА_2 заявлено вимогу про забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Королівства Нідерландів, мотивовану тим, що відповідач самостійно змінила місце проживання їхньої спільної неповнолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні з порушенням його прав, адже ні усної, ні письмової згоди на зміну постійного місця проживання неповнолітнього сина він не давав та вважає, що відповідач незаконно утримує дитину на території України, що підпадає під дію Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

Відповідно до ст. З Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції, права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Колегія суддів вважає, що при розгляді справи судом першої інстанції вірно визначено, що дитина сторін постійно проживає в Україні, відтак для правовідносин, що склались слід застосовувати законодавство України.

Відповідно до ст. 141 Сімейного Кодексу України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Згідно ч. 2 ст. 150 Сімейного Кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Вимогами ст. 161 Сімейного Кодексу України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Статтею 12 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка набула чинності 01.09.2006 року, визначено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Так, матеріалами справи встановлено, що відповідач народила дитину та проживає з нею на території України, при цьому позивачу був відомий факт, що остання з дитиною приїжджали до нього погостювати, а також те, що його син разом з матір'ю постійно проживатимуть в Україні, адже квитки були ним куплені в обидві сторони на період з 18.07.2014 року по 14.10.2014 року (а.с. 206, 207), відтак ОСОБА_3 ОСОБА_2 був відомий намір відповідача про повернення в Україну і даний факт не заперечувався сторонами під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Колегія суддів звертає увагу на те, що даний позов подано в суд в червні 2016 року, а до органів поліції ОСОБА_3 ОСОБА_2 звертався в серпні 2015 року, тоді як дитина була переміщена з Королівства Нідерландів до України в жовтні 2014 року, тобто тривалий час позивач не вживав заходів направлених на повернення дитини, а також ним не надано доказів того, що відповідач разом із сином приїжджали до Королівства Нідерландів з метою постійного проживання, крім того, позивач не надавав до компетентних органів заяву про незгоду та заборону щодо виїзду дитини ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2 з Королівства Нідерландів, а тому факт незаконного переміщення неповнолітньої дитини є недоведеним.

Крім того, у правовій позиції, висловленій у постанові Верховного суду України у справі №6-117цс13 від 25.12.2013 року передбачено, що вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі - Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 12 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) виключень, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції, зокрема, чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави.

Відповідно до п. b) ч. 1 ст. 13 вказаної Конвенції, незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Таким чином, дитина ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2 адаптувався в Україні, спілкується українською мовою, має друзів, при цьому повернення до Королівства Нідерландів спричинить важку психологічну травму для дитини, оскільки він у віці 2 роки 7 місяців він залишиться без матері, в результаті чого може отримати непоправну психічну шкоду.

Крім того, згідно рішення УДМС України у Вінницькій області №13411 від 11.09.2015 року ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, набув громадянства України на підставі статті 7 Закону України «Про громадянство України», якою передбачено, що особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Колегія суддів приходить до висновку, що повернення малолітньої дитини, до того ж без матері, до м. Амстердам може завдати шкоди її здоров'ю, при цьому враховуючи малолітній вік дитини, не відповідатиме її інтересам та суперечитиме основоположному принципу Конвенції, що інтереси дітей - це найважливіше в справі турботи про них.

Із висновку органу опіки та піклування Вінницької міської ради від 31.10.2016 року вбачається, що повернення дитини ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, до королівства Нідерландів є недоцільним.

З витягу із рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2461 від 29.10.2015 року, видно, що громадянину Королівства Нідерландів ОСОБА_3 ОСОБА_2, який проживає у АДРЕСА_1, встановлено порядок участі у вихованні малолітньої дитини ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, а саме під час відвідання України на території м. Вінниці у понеділок, середу, п'ятницю з 10-00 год. до 12-00 год. у присутності матері дитини. Також зобов'язано батьків попереджати один одного про свої дії щодо дитини та узгоджувати їх з урахуванням режиму дня, стану здоров'я, віку та інтересів дитини.

На підставі наведеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо відмови в задоволенні заявленого позову та відсутності підстав для забезпечення повернення неповнолітньої дитини до Королівства Нідерландів.

Викладені в апеляційній скарзі твердження про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, є безпідставними, оскільки суд розглянув справу з урахуванням предмету позову, а саме встановлення факту незаконного утримування дитини та вирішення питання про повернення дитини до Королівства Нідерландів, при цьому було встановлено, що дитина ОСОБА_3 ОСОБА_7 ОСОБА_2 на законних підставах проживає в Україні, громадянином якої він являється і відсутні докази його незаконного утримування в України.

Крім того, судом першої інстанції було встановлено відсутність факту незаконного переміщення дитини і що постійне місце проживання дитини знаходиться саме в Україні, при цьому перебування дитини разом із відповідачкою в Королівстві Нідерланди носило тимчасовий характер і сама лише реєстрація дитини в Нідерландах та оформлення страховки не свідчить про намір постійного проживання, до того ж слід звернути увагу на те, що дитина постійно перебувала під наглядом матері, яка не має права на постійне проживання в Нідерландах, тоді як згідно принципу 6 Декларації прав дитини, малолітню дитину не слід розлучати зі своєю матір'ю, при цьому будь-які виняткові обставини в даному випадку відсутні.

Щодо посилання на дослідження судом правовідносин, пов'язаних з реалізацією батьком права доступу до дитини і визначення місця проживання дитини, то дані питання судом не вирішувались, а зазначення в рішенні суду обставин і умов проживання дитини та характеру спілкування батька з дитиною, не свідчить про незаконність судового рішення.

Також, безпідставним є посилання на те, що позивачем не було надано згоди на переміщення дитини з метою постійного проживання дитини в Україну, оскільки встановлено, що постійне місце проживання дитини було в Україні, а тому відповідна згода позивача не потребувалась.

Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що судом першої інстанції при вирішенні даного спору було враховано положення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та законодавства держави постійного місця проживання дитини, якою є Україна, при цьому права позивача на реалізацію його батьківських прав щодо дитини не були порушені.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тобто ухвалене рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області в інтересах ОСОБА_2 ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30.11.2016 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ В.В. Оніщук

Судді: /підпис/ С.К. Медвецький

/підпис/ В.П. Нікушин

Згідно з оригіналом: