Копія:
Справа № 136/1384/16-ц Провадження № 22-ц/772/157/2017Головуючий в суді першої інстанції Стадник С. І.Категорія 27Доповідач Стадник І. М.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
УХВАЛА
Іменем України
17 січня 2017 рокум. Вінниця
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Вінницької області в складі:
Головуючого, судді Стадника І.М.,
Суддів: Міхасішина І.В., Войтка Ю.Б.,
з участю секретаря судових засідань Куленко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 24 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, -
встановила:
В серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулась в районний суд з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що в серпні 2012 року її рідний брат - відповідач у справі позичив у неї 17000 доларів США. Оскільки вона сама взяла вказані кошти у борг у свого знайомого, вони з братом уклали письмовий договір позики від 10.08.2012 року.
У серпні 2013 року відповідач повернув їй лише 2000 доларів США, а наприкінці листопада 2013 року знову попросив у борг 65000 доларів США, які вона позичила у того ж знайомого і передала відповідачеві, про склали письмовий договір позики від 10.12.2013 року.
Відповідно до зазначених договорів позики відповідач зобов'язувався повернути їй кошти до 10.08.2014 року за договором від 10.08.2012 року, а за договором від 10.12.2013 року - до01.12.2015 року.
В липні 2015 року відповідач повернув їй частину позики за договором від 10.12.2013 року в сумі 21000 доларів США.
Отже станом на 25.08.2016 року загальний борг відповідача за двома договорами позики становить 59000 доларів США, які позивач просила стягнути з відповідача.
Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 24 листопада 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4: заборгованість за договором позики від 10.08.2012 року в сумі 375582 грн. 95 коп.; заборгованість за договором позики від 10.12.2013 року в сумі 1113443 грн. 22 коп.
Не погодившись із рішенням третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на необґрунтованість рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, просила скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.
В судовому засіданні апелянт ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_6 вимоги апеляційної скарги підтримали на умовах, викладених у ній, і просили задовольнити.
Представники позивача ОСОБА_4 - адвокат Мельник О.О. та відповідача ОСОБА_5 - адвокат Максимук А.І. проти вимог апеляційної скарги заперечували, просили залишити в силі рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення апелянта і представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляції та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про відхилення апеляційної скарги з наступних підстав.
Згідно з статтею 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено та не заперечується відповідачем, що 10.08.2012 року ОСОБА_5 позичив у ОСОБА_4 кошти в сумі 135881,00 грн., що еквівалентно 17000 доларів США, які позичальник зобов'язувався повернути в строк до 10.08.2014 року, про що сторонами укладено договір позики грошей.
10.12.2013 року ОСОБА_5 знову позичив у ОСОБА_4 кошти в сумі 519545,00 грн., що еквівалентно 65000 доларів США, які позичальник зобов'язувався повернути в строк до 01.12.2015 року.
В серпні 2013 року відповідач повернув частину позики по договору від 10.08.2012 року в сумі, яка еквівалентна 2000 доларів США, в іншій частині позики, зобов'язання позичальника щодо повернення коштів залишились невиконаними, а тому за даним договором позики позичальник заборгував ОСОБА_4 кошти в сумі, яка еквівалентна 15000 доларів США.
Крім того, в липні 2015 відповідач повернув частину позики по договору від 10.12.2013 року в сумі, яка еквівалентна 21000 доларів США, в іншій частині позики, зобов'язання позичальника щодо повернення коштів залишились невиконаними, а тому за даним договором позики позичальник заборгував ОСОБА_4 кошти в сумі, яка еквівалентна 44000 доларів США.
Задовольняючи позов суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що між сторонами дійсно було укладено договори позики, зобов'язання за якими не виконані відповідачем, а тому позовні вимоги про стягнення заборгованості за ним підлягали до задоволення.
Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (частина перша статті 1046 ЦК).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
Зазначене відповідає правовому висновку, зробленому 18 вересня 2013 року Верховним Судом України при розгляді справи №6-63цс13.
При виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу.
За змістом статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.
Відповідно до статей 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Доводи апелянта в обґрунтування фальсифікації договорів позики та їх безгрошовості не мають юридичного значення в межах даної справи, оскільки встановлення таких обставини мало б значення для їх оспорювання відповідно до статті 1051 ЦК України, проте такі вимоги особами, які беруть участь у справі не заявлялись.
Крім того, правом оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, відповідно до статті 1051 ЦК України наділений саме позичальник, а не інші особи.
Так само є безпідставними та не заслуговують на увагу твердження апелянта про те, що позивач є особою молодого віку, не має власного житла, ніде не працює, а тому не могла надати в позику відповідачеві зазначену у позову суму грошей.
Натомість вони спростовуються визнанням позову самим відповідачем, про що останній зазначив у заяві поданій суду першої інстанції.
Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення і посилання апелянта на те, що укладення договорів позики потребувало письмової згоди апелянта, як другої з подружжя.
Згідно з частинами 2, 3 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Апелянт відповідно до статей 3, 11, 15 ЦПК України до моменту ухвалення судом оскаржуваного рішення не заявляла вимог про визнання зазначених договорів недійсними з цих підстав, а статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Посилання апелянта на те, що ОСОБА_4 заявлено відповідні позовні вимоги, а ОСОБА_5 їх визнав з метою уникнення справедливого розподілу спільно нажитого ОСОБА_3 в шлюбі з останнім майна, колегія суддів не приймає до уваги, так як суд першої інстанції не встановлював і в рішенні не відображені обставини використання чи невикористання позичальником отриманих коштів в інтересах сім'ї, а відтак виникнення зобов'язань за вказаними договорами в другого з подружжя.
Згідно з статтею 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не є істотними і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 304, 307, 308, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 24 листопада 2016 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте протягом двадцяти днів з цього часу може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий:/підпис/ Стадник І.М. Судді: Згідно з оригіналом: Суддя апеляційного суду /підпис/ Міхасішин І.В. /підпис/ Войтко Ю.Б. Стадник І.М.
Судове рішення № 64132487, Апеляційний суд Вінницької області було прийнято 17.01.2017. Форма судочинства - Цивільне, форма рішення - Ухвала суду. На цій сторінці ви зможете знайти важливі дані про це судове рішення. Ми забезпечуємо зручний та швидкий доступ до актуальних судових рішень, щоб ви могли бути в курсі останніх судових прецедентів. Наша база даних включає повний спектр необхідної інформації, дозволяючи вам швидко знаходити важливі дані.
Це рішення відноситься до справи № 136/1384/16-ц. Організації, які зазначені в тексті цього судового документа: