Ухвала суду № 64124210, 18.01.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 826/7008/15 Головуючий у 1-й інстанції: Аблов Є.В. Суддя-доповідач: Кузьмишина О.М.

У Х В А Л А

Іменем України

18 січня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Кузьмишиної О.М.,

Суддів: Глущенко Я.Б.,

Шелест С.Б.,

за участю секретаря судового засідання Понсе Кашоіди О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Прокуратури м.Києва на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Прокуратури м.Києва про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до прокуратури м. Києва, в якому позивач (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог) просить:

- скасувати наказ виконувача обов'язків прокурора міста Києва від 20.03.2015 року №779к про звільнення ОСОБА_3;

- поновити ОСОБА_3 на посаді першого заступника прокурора Подільського району міста Києва;

- стягнути з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_3 середній заробіток за кожний повний місяць вимушеного прогулу з 01.04.2015 року по 30.09.2015 року у розмірі 241977,54 грн (основний борг), відсотки річних 4917,19 грн та відшкодування інфляції 2918,49 грн, за винятком отриманого доходу 3885,72 грн, загальною сумою до стягнення станом на 05.10.2016 року 245927,50 грн (двісті сорок п'ять тисяч дев'ятсот двадцять сім гривень 50 копійок);

- стягнути з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_3 моральну шкоду у розмірі 200000 (двісті тисяч) гривень.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ прокуратури міста Києва від 20.03.2015 року №779к про звільнення ОСОБА_3. Поновлено ОСОБА_3 на посаді першого заступника прокурора Подільського району міста Києва. Стягнуто з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_3 суму вимушеного прогулу за період з 20.03.2015 року по 20.03.2016 року у розмірі 222528,60 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді першого заступника прокурора Подільського району міста Києва та стягнення суми середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць.

Не погоджуючись з вказаною постановою, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить суд скасувати постанову з мотивів порушення судом норм матеріального права та винести нову про відмову в задоволені адміністративного позову.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, позивач обіймав посаду першого заступника прокурора Подільського району м. Києва.

На виконання розпорядження прокурора м. Києва № 21 від 18.02.2015 року про проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3 і ч.4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» з 11.03.2015 року розпочато перевірку стосовно перших заступників та заступників прокурорів міста Києва.

Згідно наказу в.о. прокурора міста Києва від 05.03.2015 року №583к увільнено радника юстиції ОСОБА_3 від виконання обов'язків першого заступника прокурора Подільського району міста Києва, призваного з 10 березня 2015 року на військову службу за призивом під час мобілізації, на особливий період, із збереженням посади та середнього заробітку на період до одного року (ст. 119 КЗпП). Підставою для видання наказу є: рапорт ОСОБА_3, повістка Подільського районного у м. Києві військового комісаріату.

В контексті проходження позивачем військової служби, до матеріалів справ залучена копія військового квитка серії НОМЕР_1, з якого вбачається, що ОСОБА_3 на підставі Указу Президента України №15 від 14.01.2015 року призваний у Збройні Сили України при мобілізації з 10.03.2015 року та 05.10.2015 року звільнений (демобілізований) в запас за п. «ґ» (через сімейні обставини) на підставі наказу командира військової частини В23326 №106-рс, що підтверджує безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської області.

До матеріалів справи також залучено копію посвідчення учасника бойових дій.

19 березня 2015 року, на ім'я прокурора м. Києва позивачем подано заяву, згідно з якою до нього не застосовуються заборони, визначені ч. 3 або ч. 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» та надано згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо позивача, відповідно до вимог цього Закону, що не заперечується відповідачем.

При цьому, частиною 7 ст. 1 Закону України Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частинами третьою та четвертою цієї статті, не застосовується до осіб, зазначених у частинах другій - четвертій статті 3 цього Закону, які визнані учасниками бойових дій під час проведення антитерористичної операції на сході України у встановленому законодавством порядку.

Між тим, згідно з оскаржуваним наказом в.о. прокурора міста Києва від 20.03.2015 року № 779к відповідно до ст. 16 Закону України «Про прокуратуру», п. 15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою КМ України від 16.10.2014 року № 563 звільнено радника юстиції ОСОБА_3 з посади першого заступника прокурора Подільського району міста Києва на підставі п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, ч. 3 ст. 1, п. 4 ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Підставою для прийняття рішення визначено відомості, наявні в особовій справі ОСОБА_3 (наказ прокурора м. Києва № 878к від 22.04.2013 року).

Відповідно до положень п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, на який посилається відповідач в оскаржуваному наказі, трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». У випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», на яку посилається відповідач в оскаржуваному наказі, протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Згідно з п. 4 ч.2. ст. 3 цього ж Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах у місті Києві.

Враховуючи вищенаведене позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновком суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» регулюються відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни.

Згідно ч. 1 ст. 2 цього Закону (в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

У відповідності до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 15.01.2015 року №116-VIII, який набрав чинності 08.02.2015 року, частину 2 статті 39 зазначеного Закону («Призов на військову службу під час мобілізації. Демобілізація»; в редакції на час прийняття оскаржуваного рішення), викладено у новій редакції, відповідно до якої за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Згідно ч. 3 ст. 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності.

Вказаними нормами не передбачено винятків/виключень, як наприклад «крім випадків, передбачених Законом України «Про очищення влади», щодо можливості звільнення особи, яка призвана на військову службу під час мобілізації на особливий період, відповідно до вимог цього Закону.

Отже, з системного аналізу вказаних спеціальних норм вбачається, що у разі, якщо особа вже призвана на військову службу під час мобілізації на особливий період, що має місце в даному випадку, вказана особа, незалежно від попередньо займаної посади (місця роботи), надалі не може бути звільнена з посади у строк раніше ніж через рік, незалежно від виникнення у подальшому (після мобілізації) підстав для звільнення, що належить до визначених Конституцією України додаткових конституційних гарантій військовослужбовцям при виконанні конституційного обов'язку при проходженні державної служби особливого характеру, які не можуть бути обмежені в силу наведених вище норм Конституції України.

Таким чином, суд першої інстанції вірно зауважив, що у відповідача були відсутні правові підстави для прийняття оскаржуваного рішення у період знаходження позивача на військовій службі та до закінчення річного строку від дня мобілізації.

Крім того, відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення вищевикладене враховано не було, а тому суд першої інстанції вірно зазначив про те, що спірне рішення є протиправним та, відповідно, наведене є самостійною та достатньою підставою для його скасування.

Доводи відповідача відносно того, що Закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить Закону України «Про очищення влади», слід зазначити, що реалізовані у вищезгаданих законодавчих актах додаткові конституційні гарантії військовослужбовцям щодо збереження місяця роботи (посади) на період мобілізації, але не більше року, виходячи з набутого позивачем спочатку статусу мобілізованої особи та у зв'язку із участю позивача у реалізації найважливіших функцій держави щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності України, є пріоритетними для застосування в даному конкретного випадку в силу конституційних імперативних принципів та положень, що, у свою чергу, не обмежує дію положень Закону України «Про очищення влади» відносно позивача після завершення вказаного періоду та, відповідно, за наявності законних підстав.

Так, Закон України «Про очищення влади» визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Згідно ч. 1 ст. 1 цього Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Отже, частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв'язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про очищення влади» визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації)

Встановлено, що з боку відповідача не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. При цьому, на час прийняття наказу прокурора м. Києва від 22.04.2013 року № 878к не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття вказаної посади заступника прокурора, а відтак та силу положень ст. 58 Конституції України позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.

Суд першої інстанції вірно зазначив, що в даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання у зв'язку з прийняттям оскаржуваного рішення основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, а відтак і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, та, відповідно, не доведено правомірності прийняття оскаржуваного наказу з підстав у ньому зазначених, що також є окремою і достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене, оскаржуваний наказ підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

Приписами ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Разом з тим, ч.2 ст. 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Оскільки ОСОБА_3 було протиправно звільнено з займаної посади, він підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого він був протиправно звільнений, а саме на посаді першого заступника прокурора Подільського району міста Києва з дати його звільнення, а саме з 20.03.2015 року.

Суд першої інстанції вірно вказав на позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 28.10.2014 року (№ рішення у ЄДРСР 41602330), відповідно до якої у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року (справа № 21-395а13) зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.

Так, згідно п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до листів Міністерства праці та соціальної політики України від 09.09.2014 № 10196/0/14-14/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2015 рік» та від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» кількість робочих днів в березні 2015 року становила 11, у квітні 2015 року - 21, у травні 2015 року - 18, у червні 2015 року - 20, у липні 2015 року - 23, у серпні 2015 року - 20, у вересні 2015 року - 22, у жовтні 2015 року - 22, у листопаді 2015 року - 21, у грудні 2015 року - 23, а у 2016 році: у січні - 19, у лютому - 21, у березні - 20.

Вимушений прогул позивача за один рік становить: 261 робочий день (11+21+18+20+23+20+22+22+21+23+19+21+20).

За приписами абз. 3 п. 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

В пункті 6 Постанови Про практику застосування судами законодавства про оплату праці від 24.12.1999 року № 13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Відповідно до п.п. 5 і 8 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Таким чином, під час проведення розрахунку слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата.

Згідно даних наявної в матеріалах довідки про заробіток вбачається, що позивачу у січні 2015 року нараховано 8526,00 грн, у лютому 2015 року - 8526,00 грн.

З урахуванням наведеного, середньоденна заробітна плата позивача становить 426,30 грн.

Враховуючи, що кількість днів вимушеного прогулу за рік складає 261 робочий день, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу становить 111264,30 грн., який підлягає стягненню на його користь з прокуратури міста Києва.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №3-рп/2012 у справі за конституційним поданням правління Пенсійного фонду України щодо офіційного тлумачення положень статті 1, частин першої, другої, третьої статті 95, частини другої статті 96, пунктів 2, 3, 6 статті 116, частини другої статті 124, частини першої статті 129 Конституції України, пункту 5 частини першої статті 4 Бюджетного кодексу України, пункту 2 частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України в системному зв'язку з окремими положеннями Конституції України, однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави.

Даним рішенням Конституційного Суду України вирішено, що повноваження Кабінету Міністрів України щодо розробки проекту закону про Державний бюджет України та забезпечення виконання відповідного закону пов'язані з його функціями, в тому числі щодо реалізації політики у сфері соціального захисту та в інших сферах. Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.

Принцип законності передбачає застосування судами законів України, а також нормативно-правових актів відповідних органів державної влади, виданих на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, виданих у межах його компетенції‚ на основі і на виконання Бюджетного кодексу України, закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інших законів України.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України №20-рп/2011 у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України, 53 народних депутатів України і 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2011 рік», передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Відповідно статті 22 Загальної декларації прав людини розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12.10.2004 року.

Таким чином, суд першої інстанції вірно зауважив, що застосування положень постанови Кабінету Міністрів України №65 від 01.03.2014 року стосовно реалізації заходів щодо економного та раціонального використання державних коштів, передбачених для утримання органів державної влади та інших державних органів, утворених органами державної влади підприємств, установ та організацій, які використовують кошти державного бюджету, є правомірними. При цьому, прийняття та застосування норм вказаної постанови не є предметом розгляду даної справи.

Крім того, колегія суддів повністю погоджується з судом першої інстанції щодо відмови в задоволенні адміністративного позову в частині стягнення на користь позивача суми моральної шкоди в розмірі 200000.

Відповідно до частини 1 та 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. У адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст.195, 196, 200, 205, 206 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Прокуратури м.Києва залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя: О.М. Кузьмишина

Судді: Я.Б.Глущенко

С.Б.Шелест

(Повний текст ухвали складений 18 січня 2017 року).

Головуючий суддя Кузьмишина О.М.

Судді: Глущенко Я.Б.

Шелест С.Б.