Ухвала суду № 64123973, 17.01.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/2738/16 Головуючий у 1-й інстанції: Келеберда В.І. Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.

У Х В А Л А

Іменем України

17 січня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Глущенко Я.Б.,

суддів Пилипенко О.Є., Кузьмишиної О.М.,

розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Атестаційної комісії Головного управління Національної поліції у м. Києві №3, треті особи: Дарницьке управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, Національна поліція України про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії, за апеляційною скаргою Головного управління Національної поліції у м. Києві на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 вересня 2016 року, -

У с т а н о в и в :

ОСОБА_2 звернувся у суд з позовом до Головного управління Національної поліції у м. Києві, Атестаційної комісії Головного управління Національної поліції у м. Києві №3, у якому просив скасувати наказ Головного управління Національної поліції у м. Києві в частині підстав звільнення позивача зі служби в поліції згідно з пунктом 5 (через службову невідповідність) частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» та зобов'язати Головне управління Національної поліції розглянути та задовольнити рапорт позивача від 13.01.2016 року про звільнення з посади начальника Дарницького управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві зі служби в поліції у запас Збройних Сил України (з постановкою на військовий облік) згідно п. « 7» (за власним бажанням), ч. 1 ст. 77 розділу VII Закону України «Про Національну поліцію».

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 вересня 2016 року позов задоволено.

Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін, з таких підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції дійшов до висновку, що реалізація трудового права ОСОБА_2 на звільнення за власним бажанням є пріорітетним, а тому неврахування останнього є по своїй суті обмеженням його права щодо вільного обрання ним праці.

З таким висновком суду не можна не погодитися.

З матеріалів справи убачається, що наказом Головного управління Національної поліції в м. Києві від 07.11.2015 року № 65 о/с ОСОБА_2 призначено начальником Дарницького управління поліції.

13.01.2016 року позивачем подано на ім'я Заступника голови Національної поліції начальникові Головного управління Національної поліції у м. Києві полковнику поліції Крищенку А. Є. рапорт про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, у зв'язку з наявністю вислуги років для нарахування пенсійного забезпечення з 25.01.2016 року.

15.01.2016 року наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві № 19 о/с «Щодо особового складу» полковника поліції ОСОБА_2 начальника Дарницького управління поліції звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 5 (через службову невідповідність) частини 1 статті 77 Закону України «Про національну поліцію».

Позивач, уважаючи даний наказ протиправним в частині підстав звільнення, звернувся у суд із адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, в тому числі порядок призначення та звільнення поліцейських, регулюються Законом України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 року № 580-VIII (далі - Закон N 580-VIII).

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Закону 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: 1) у зв'язку із закінченням строку контракту; 2) через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції; 4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; 5) через службову невідповідність; 6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення; 11) у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави.

Отже, Закон передбачає серед підстав звільнення поліцейських таку підставу як «за власним бажанням».

З матеріалів справи убачається, що 13.01.2016 року позивачем подано на ім'я Заступника голови Національної поліції начальникові Головного управління Національної поліції у м. Києві полковнику поліції Крищенку А. Є. рапорт про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, у зв'язку з наявністю вислуги років для нарахування пенсійного забезпечення з 25.01.2016 року. При цьому, із копії, наданого суду рапорту, убачається, що на ньому міститься віза: «УКЗ до наказу 15.01.2016 року», що свідчить про те, що рапорт позивача був фактично розглянутий, а заперечення щодо його задоволення зазначені не були.

Однак, 15.01.2016 року наказом Головного управління національної поліції у м. Києві № 19 о/с «Щодо особового складу» полковника поліції ОСОБА_2 начальника Дарницького управління поліції звільнено зі служби в поліції згідно з пунктом 5 (через службову невідповідність) частини 1 статті 77 Закону України «Про національну поліцію».

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для скасування даного наказу в частині підстави звільнення, ураховуючи наступне.

Так, відповідач, приймаючи спірний наказ, керувався Інструкцією про порядок проведення атестування поліцейських, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України 17.11.2015 року № 1465, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 18.11.2015 року за № 1445/27890 (далі - Інструкція), яка регулює питання щодо порядку проведення атестації поліцейських, порядок призначення та звільнення поліцейських за результатами атестування.

Інструкцією визначена послідовність дій атестаційних комісій, перелік документів, які мають складатись та досліджуватись, коло критеріїв, за якими особа, яка проходить атестування, визнається такою, що відповідає або не відповідає займаній посаді.

Разом з тим, Інструкція не врегульовує питання щодо звільнення поліцейських за власним бажанням у проміжок часу під час прийняття рішення за результатами атестування, у зв'язку з чим, колегія суддів дійшла до висновку, що застосуванню в даному випадку підлягають правові норми, які регулюють питання щодо звільнення працівника за власним бажанням та мають вищу юридичну силу.

Так, частиною 1 ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Статтею 22 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Пунктом 7 частини 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що

поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.

Колегія судді апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду, що подання ОСОБА_2 рапорту про звільнення на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону №580-VIII до моменту прийняття спірного наказу мало бути враховано відповідачем при вирішенні питання щодо підстав звільнення останнього зі служби. При цьому, реалізація трудового права ОСОБА_2 на звільнення за власним бажанням є пріоритетним, відтак його не врахування є фактично обмеженням прав позивача щодо вільного обрання ним праці.

Доводи відповідача щодо правового обґрунтування звільнення позивача за наслідками атестації не заслуговують на увагу, оскільки в даній справі не оскаржується питання щодо правомірності проведення атестації позивача.

Також колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта на те, що адміністративний позов до Окружного адміністративного суду м. Києва подано з пропуском встановленого строку, ураховуючи наступне.

Відповідно до ст. 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Так, стаття 47 Кодексу законів про працю України передбачає, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме: при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Частиною першою статті 233 КЗпП визначено, що у справах про звільнення працівник може звернутися до суду із заявою в місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Відповідно до пункту 13 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06 березня 2008 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України. Тому громадянин може звернутися із заявою про вирішення спору в тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення з публічної служби - у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, на те що перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю, тому, на переконання колегії суду, питання щодо строків звернення до адміністративного суду при вирішення питання щодо звільнення з публічної служби врегульовується саме ст. 233 КЗпП України.

Наведена правова позиція викладена також у постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13 та ухвалі Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2016 року у справі № 812/1543/15.

Як убачається із матеріалів справи, копію наказу про звільнення, а також трудову книжку позивачем було отримано 08 лютого 2016 року, а адміністративний позов подано 22 лютого 2016 року, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції Окружного адміністративного суду м. Києва №826.

Таким чином, позивачем дотримано строки звернення до адміністративного суду за захистом своїх прав та інтересів, встановлені ст. 99 КАС України.

Окрім того, покликання відповідача в апеляційній скарзі на те, що по даній справі суд першої інстанції фактично втрутився в реалізацію повноважень колегіального органу (в його дискреційні повноваження) та в порушення ст. 162 КАС України, вказавши яке саме рішення слід прийняти за результатами розгляду,також не заслуговують на увагу, ураховуючи наступне.

Зважаючи на пункт 3 частини третьої статті 2 КАС України, відповідно до якого у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, суд у наведеній категорії справ має право і зобов'язаний перевірити обґрунтованість оскарженого рішення та вчинити дії щодо повного та належного захисту порушеного права позивача.

Це узгоджується з передбаченим пунктом 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року правом особи на доступ до суду, що, зокрема, включає такий аспект, як право на розгляд справи судом із «повною юрисдикцією», тобто судом, що має достатні та ефективні повноваження щодо: повторної (після адміністративного органу) оцінки доказів; встановлення обставин, які були підставою для прийняття оскарженого адміністративного рішення; належного поновлення прав особи за результатами розгляду справи по суті (п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 28 червня 1990 року у справі «Обермейєр проти Австрії» (CASE OF OBERMEIER v. AUSTRIA); п. 155 рішення Європейського суду з прав людини від 4 березня 2014 року у справі «Гранд Стівенс проти Італії» (CASE OF GRANDE STEVENS v. ITALY)).

При цьому, стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейський суд з прав людини виробив позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (п. 111 рішення від 31 липня 2008 року у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» (CASE OF DRUЋSTEVNН ZБLOЋNA PRIA AND OTHERS v. THE CZECH REPUBLIC); п. 157 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS); п. 44 рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайєн проти Об'єднаного Королівства» (CASE OF BRYAN v. THE UNITED KINGDOM); п. 156-157, 159 рішення від 21 липня 2011 року у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (CASE OF SIGMA RADIO TELEVISION LTD. v. CYPRUS); п. 4 рішення Європейської комісії з прав людини щодо прийнятності від 8 березня 1994 року у справі «ISKCON та 8 інших проти Об'єднаного Королівства» (ISKCON and 8 Others against the United Kingdom); п. 47-56 рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Путтер проти Болгарії» (CASE OF PUTTER v. BULGARIA).

Окрім того, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Тобто, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Разом з тим, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02))

Таким чином, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

До того ж, колегія суддів звертає увагу, що Головним управлінням Національної поліції у м. Києві не наведено жодних доводів (окрім проведення атестування) щодо наявності підстав для відмови у задоволенні рапорту позивача про звільнення із служби в поліції за власним бажанням, у зв'язку із наявністю вислуги років для нарахування пенсійного забезпечення, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції та не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення слід залишити без змін на підставі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 197, 198, 200, 206, 212, 254, КАС України, суд,

У х в а л и в :

Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції у м. Києві залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів після набрання законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддяЯ.Б. Глущенко суддя О.Є.Пилипенко суддяО.М.Кузьмишина

Головуючий суддя Глущенко Я.Б.

Судді: Кузьмишина О.М.

Пилипенко О.Є.