Рішення № 64099018, 16.01.2017, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

16.01.17р. Справа № 904/11449/16

За позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1)

до відповідача-1: Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_2)

відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард Дистрибуції" (м.Дніпро)

про стягнення заборгованості за договором поставки товару № 363 від 25.10.2016 у загальному розмірі 46 736 грн. 77 коп.

Суддя Фещенко Ю.В.

Представники:

від позивача: ОСОБА_3 - представник (довіреність № 68254 від 19.12.2016)

від відповідача-1: не з'явився

від відповідача-2: Погрібняк І.П. - представник (довіреність від 26.12.2016)

СУТЬ СПОРУ:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд:

- стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - відповідач-1) заборгованість за договором поставки товару № 363 від 25.10.2016 у загальному розмірі 46 694 грн. 84 коп.;

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард Дистрибуції" (далі - відповідач - 2) вартість поставленого і неоплаченого товару за договором поставки товару № 363 від 25.10.2016 у розмірі 41 грн. 93 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 41 930 грн. 30 коп. - основний борг;

- 613 грн. 44 коп. - пеня;

- 4 193 грн. 03 коп. - штраф.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем-1 зобов'язань за договором поставки товару № 363 від 25.10.2016 в частині повної та своєчасної оплати поставленого позивачем 08.11.2016 товару та, відповідно, наявністю боргу у сумі 41 930 грн. 30 коп. За прострочення виконання зобов'язання на підставі пункту 7.1. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача-1 пеню за період прострочення з 16.11.2016 по 04.12.2016 в сумі 613 грн. 44 коп.; на підставі пункту 7.2. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача-1 штраф в сумі 4 193 грн. 03 коп. Крім того, 15.11.2016 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Авангард Дистрибуції" (поручитель) укладено договір поруки № 05/11-16, відповідно до умов якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за виконання частини зобов'язань Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 за договором № 363 від 25.10.2016; поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником зобов'язань за основним договором в частині оплати товару, в розмірі 0,1 % від вартості неоплаченого товару, отже, відповідно до умов вказаного договору, позивач просить суд стягнути з відповідача-2 41 грн. 93 коп. вартості поставленого і неоплаченого відповідачем-1 товару за договором.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 08.12.2016 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 26.12.2016.

Від відповідача-1 надійшла заява (вх.суду 79518/16 від 23.12.2016), в якій він просив суд залишити позовну заяву без розгляду, посилаючись на те, що позивачем не виконані вимоги Господарського процесуального кодексу України в частині обов'язку направлення відповідачам позовної заяви з доданими документами.

Від позивача надійшло клопотання (вх.суду 79749/16 від 26.12.2016), в якому він просив суд долучити до матеріалів справи витребувані судом документи.

У судове засідання 26.12.2016 з'явилися представники позивача та відповідача-2; представник відповідача-1 у судове засідання не з'явився.

Судом було зауважено, що з метою всебічного і повного з'ясування всіх фактичних обставин у справі, а також надання об'єктивної оцінки доказам, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне витребувати додаткові докази.

Враховуючи викладене, ухвалою суду від 26.12.2016 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, встановлених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 16.01.2017, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування додаткових документів по справі.

Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.

Від позивача надійшли письмові пояснення (вх.суду 1972/17 від 13.01.2017), в яких він на виконання вимог ухвали суду від 26.12.2016 надав додаткові пояснення щодо фактичного виконання вимог суду та долучив відповідні докази.

Від відповідача-2 надійшли письмові пояснення (вх.суду 1972/17 від 13.01.2017), в яких він визнає позовні вимоги позивача у повному обсязі.

У судове засідання 16.01.2017 з'явилися представники позивача та відповідача-2.

Представник відповідача-1 у судове засідання 16.01.2017 вдруге не з'явився, причин нез'явлення суду не повідомив, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, з приводу чого суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини 1 статті 64 та статті 87 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 2 статті 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що в Єдиному державному реєстрі містяться відомості щодо юридичної особи, зокрема, про місцезнаходження останньої.

На підтвердження адреси відповідача-1 судом долучено до матеріалів справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 13.01.2017, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача-1 є: АДРЕСА_3, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача-1.

При цьому, поштове відправлення, зокрема, з ухвалою суду від 26.12.2016 було вручено відповідачу-1 31.12.2016, що підтверджується поштовим повідомленням № 49930005885657 (№ 5734200257938), яке повернулося до господарського суду з відповідною відміткою про отримання.

Крім того, суд наголошує на тому, що ухвали суду від 08.12.2016 та від 26.12.2016 були надіслані сторонам завчасно, з урахуванням Нормативів і нормативних строків пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958.

Отже, судом здійснені всі можливі заходи щодо належного повідомлення відповідача-1 про час та місце розгляду справи, а саме: юридична адреса, на яку надсилалась кореспонденція суду, підтверджена витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 13.01.2017, ухвали надсилались судом завчасно, судом була надана учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, оскільки розгляд справи відкладався з 26.12.2016 на 16.01.2017.

При цьому, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Суд вважає, що відповідач-1 не скористався своїм правом на участь у судовому засіданні та вважає можливим розглянути справу за відсутності його представника, оскільки останній повідомлений про час та місце судового засідання належним чином, а матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення.

У судовому засіданні 16.01.2017 представник позивача підтримав та обґрунтував позовні вимоги, просив суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник відповідача-2 виклав зміст письмових пояснень та вказав, що позовні вимоги позивача визнає у повному обсязі.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006 у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.

У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.

Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-2,

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1 та 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, 25.10.2016 між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - постачальник, позивач) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 (далі - покупець, відповідач-1) було укладено договір поставки товару № 363 (далі - договір поставки, а.с.29-31), за умовами якого постачальник зобов'язується в порядку та в строки, встановлені договором, передати товар у власність покупцю, у визначеній кількості, відповідної якості та по узгодженій ціні, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити його на умовах, визначених в договорі (пункт 1.1. договору поставки).

У пункті 9.1. договору поставки сторони погодили, що договір вступає в силу з дати підписання повноважними представниками сторін та діє до 31.12.2016. Якщо хоча б одна із сторін не виконає якесь зобов'язання за договором, в тому числі відносно сплати штрафних санкцій, строк дії договору продовжується до моменту належного виконання цього зобов'язання.

Докази зміни, визнання недійсним або розірвання вказаного договору у матеріалах справи відсутні.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно з нормами статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Статтею 266 Господарського кодексу України передбачено, що предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до пунктів 1.2. та 1.3. договору поставки найменування, асортимент, вартість та кількість поставленого товару вказується в специфікаціях та/або накладних на товар, складених на підставі заявок покупця на поставку товару. Ціна та асортимент товару встановлюється у відповідності з погодженим прайс-листами постачальника та вказується в специфікаціях та/або накладних на товар, які є невід'ємною частиною договору. Ціна та асортимент можуть бути змінені постачальником в односторонньому порядку. Повідомлення про зміну ціни та/або асортимент здійснюється шляхом направлення покупцю нового прайс-листа в порядку, передбаченому пунктом 2.5. договору.

Згідно з пунктом 1.4. договору поставки загальна вартість поставленого за договором товару визначається на підставі всієї вартості товару, вказаної в специфікаціях та/або накладних на товар, які є невід'ємною частиною договору.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач на виконання умов договору поставки 08.11.2016 поставив відповідачу-1 товар на загальну суму 41 930 грн. 30 коп., що підтверджується накладною № BR0000360228 від 08.11.2016 (а.с.16-18).

При цьому, відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність України" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкованості оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так, відповідно до частини 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справив їх сукупності, керуючись законом.

Підписання покупцем накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і відповідає вимогам статті 9 вказаного Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Таким чином, надана до суду накладна слугує належним підтвердженням отримання відповідачем-1 товару від позивача.

Крім того, зразок підпису покупця (відповідача-1) за спірним договором поставки сторонами було затверджено у додатку № 2 до договору поставки (а.с.32).

Товар, зазначений у вище вказаній накладній, прийнято у позивача без будь-яких зауважень до її оформлення, вказана накладна підписана відповідачем-1 без зауважень.

Також до матеріалів справи не надано доказів щодо наявності претензій відповідача-1 по кількості, якості, а також по строкам поставки, а отже товар вважається прийнятим покупцем.

Так, протягом розгляду справи судом жодних заперечень з приводу отримання товару за зазначеною накладною відповідачем-1 не заявлено. Оригінал вказаної накладної було оглянуто у судовому засіданні 26.12.2016.

З огляду на зазначене, підписання відповідачем-1 накладної № BR0000360228 від 08.11.2016 без будь-яких заперечень щодо кількості та/або якості поставленого товару свідчить про прийняття відповідачем-1 цього товару та, відповідно, породжує в останнього обов'язок з його оплати у повному обсязі у строки, що погоджені сторонами у договорі поставки.

Так, у пунктах 2.1. та 2.2. договору сторони погодили наступне:

- форма оплати вартості поставленого товару: безготівковий розрахунок, шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника. Сторони за договором передбачають, що здійснення розрахунків за договором можливо також іншим не забороненим діючим законодавством способом (пункт 2.1. договору поставки);

- покупець зобов'язаний провести оплату за придбаний товар протягом 7 календарних днів з моменту поставки товару покупцю. Відстрочка оплати вартості товару, надана покупцю, а також попередня оплата поставленого за договором товару, у випадку її здійснення покупцем, не є комерційним кредитом (пункт 2.2. договору поставки).

При цьому, в порушення умов договору поставки відповідачем-1 в порядку та строки, узгоджені сторонами у пункті 2.2. договору, отриманий товар оплачений не був.

Враховуючи вищевикладене, свої зобов'язання щодо повної та своєчасної оплати отриманого товару відповідач-1 порушив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 41 930 грн. 30 коп.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходить також із наступного.

Згідно із частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строк оплати поставленого товару, приймаючи до уваги отримання покупцем товару за спірним правочином, господарський суд встановив, що строк оплати товару за накладною № BR0000360228 від 08.11.2016 настав 15.11.2016, у зв'язку з чим наявність заборгованості відповідача-1 за отриманий за спірною накладною товар є доведеною та підтвердженою належними доказами.

Крім того, слід зазначити, що відповідно до статті 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України, статті 33 та статті 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Так, станом на час вирішення спору по суті в матеріалах справи відсутні, а відповідачами не залучені до матеріалів справи, докази на підтвердження погашення заборгованості за поставлений 08.11.2016 товар в сумі 41 930 грн. 30 коп.

Враховуючи вищевикладене, є правомірними та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення на користь позивача основного боргу в сумі 41 930 грн. 30 коп.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 7.1 договору поставки сторони встановили, що за необґрунтовану відмову в оплаті вартості переданого постачальником покупцю товару, а також несвоєчасну або неповну оплату товару, покупець зобов'язаний сплатити постачальнику штрафну неустойку (пеню) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочки оплати товару. Нарахування пені здійснюється протягом всього періоду прострочення виконання зобов'язання незалежно від його продовження.

На підставі вказаного пункту договору, з урахуванням того, що позивачем його зобов'язання за договором були виконані у повному обсязі, а відповідачем-1 порушені, була нарахована пеня за період прострочення з 16.11.2016 по 04.12.2016 в сумі 613 грн. 44 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку пені, зробленого позивачем, та встановлено, що позивач вірно визначив період прострочення - з 16.11.2016 по 04.12.2016, але в межах вказаного періоду здійснив арифметично невірний розрахунок, отже, розрахунок пені, здійснений позивачем, та доданий до матеріалів справи, визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Згідно з пунктом 1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Так, враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем зобов'язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені за вказаним періодом, судом було встановлено, що пеня за період з з 16.11.2016 по 04.12.2016 складає 609 грн. 48 коп.

Крім того, відповідно до пункту 7.2. договору поставки при простроченні оплати вартості переданого покупцем товару більш ніж на 15 календарних днів з дати настання строку платежу за поставлений товар. Покупець сплачує постачальнику штрафну неустойку в розмірі 10% від вартості неоплаченого товару.

На підставі пункту 7.2. договору поставки позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача-1 штраф в сумі 4 193 грн. 03 коп.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок штрафу в сумі 4 193 грн. 03 коп., суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає положенням чинного законодавства та умовам договору.

З приводу вказаних вимог позивача суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України, частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України.

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України .

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України .

В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Зазначену правову позицію наведено також у постановах Верховного Суду України від 30.05.2011 № 42/252 та від 09.04.2012 № 20/246-08.

В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України.

Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд України, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27.04.2012 № 3-24гс12, від 09.04.2012 № 3-88гс11.

При цьому, суд вважає за необхідне не застосовувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21.10.2015 у справі № 6-2003цс15, за змістом якої зазначається, що одночасне застосування пені та штрафу за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

Так, частиною 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Як вбачається з вищевказаної постанови, вона була прийнята Верховним Судом України за результатами розгляду цивільної справи за позовом Публічного акціонерного товариства "Апекс-Банк" про стягнення з фізичної особи заборгованості за кредитним договором та штрафних санкцій, нарахованих за порушення зобов'язань за кредитним договором, а тому, враховуючи суб'єктний склад сторін, правову природу спірного правочину та умови відповідних пунктів кредитного договору, якими передбачено стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язань за кредитним договором, висновок щодо неможливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення зобов'язання було зроблено Верховним Судом України лише виходячи з положень статті 549 Цивільного кодексу України, яка і підлягала застосуванню у спірних правовідносинах.

Проте, в даному випадку, обидві сторони спірного правочину є суб'єктами господарювання, відповідачем було порушено саме господарське зобов'язання, а тому згідно з приписів статті 9 Цивільного кодексу України та статті 4 Господарського кодексу України до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення Господарського кодексу України, як спеціального закону в частині відповідальності за порушення у сфері господарювання.

Конституція України у статті 61 передбачає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Конституційний Суд України у справі про відповідальність юридичних осіб (рішення № 7-рп/2001 від 30.05.2001 у справі № 1-22/2001) дійшов висновку що загальновизнаним є поділ юридичної відповідальності за галузевою структурою права на такі основні види: цивільно-правову, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну. Виходячи зі змісту цього тлумачення не можуть бути ототожнені поняття санкцій та вид відповідальності. Пеня та штраф не є окремими видами відповідальності, а є різновидом штрафних санкцій. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Таким чином, згідно з нормами статті 61 Конституції України не обмежується розмір санкцій чи їх набір при притягненні до одного виду юридичної відповідальності.

Крім того, можливість одночасного застосування штрафу та пені прямо вбачається із Господарського кодексу України (стаття 231 Господарського кодексу України), який передбачає можливість одночасного застосування пені та штрафу.

Аналогічну правову позицію щодо можливості одночасного стягнення штрафу та пені у господарських зобов'язаннях викладено також у постановах Вищого господарського суду України від 11.11.2015 у справі № 911/2418/15, від 27.10.2015 у справі № 924/303/15, від 12.05.2015 у справі № 910/9209/13, від 05.02.2015 у справі № 910/7041/14, від 30.03.2015 у справі № 911/3222/14, від 07.10.2015 у справі № 924/218/15, від 11.11.2015 у справі № 911/2418/15 та багатьох інших.

При цьому, на переконання суду, зазначені вище постанови Верховного Суду України, які приймались у господарських справах, та постанова Верховного Суду України від 21.10.2015 у цивільній справі № 6-2003цс15, не є суперечливими між собою щодо тлумачення норм матеріального права, оскільки вони не є тотожними або подібними, приймались відносно різного суб'єктного складу сторін, а також правовідносин (господарських чи цивільних).

Разом з цим, частиною 1 статті 617 Цивільного кодексу України зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо воно доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Таким чином, порушення зобов'язання за відсутності вини вважається випадком, який унеможливлює його виконання як непереборною силою, так і будь-якою іншою обставиною, настання якої боржник не міг передбачити. Для того, щоб довести наявність випадку, відповідач повинен довести відсутність його вини.

При цьому, доказів наявності вказаних обставин сторонами суду не надано, а відповідно до статей 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та на засадах змагальності.

Отже, суд дійшов висновку про правомірність застосування відповідальності, встановленої пунктами 7.1. та 7.2. договору поставки.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про стягнення пені в сумі 609 грн. 48 коп. та штрафу в сумі 4 193 грн. 03 коп. є правомірними та обґрунтованими.

При цьому, з метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов'язань - способи або види забезпечення виконання зобов'язань.

Згідно з нормами статті 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантiєю, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Відповідно до частини 2 статті 553 Цивільного кодексу України порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі.

Так, 15.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Авангард Дистрибуції" (далі - поручитель, відповідач-2) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (кредитор) було укладено договір поруки № 05/11-16 (далі - договір поруки, а.с.34-35) у відповідності до умов кого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за виконання зобов'язань фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 за договором № 363 від 25.10.2016, укладеного між кредитором та боржником (пункт 1.1. договору поруки).

Відповідно до пунктів 2.1. та 4.1. договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання боржником зобов'язання за основним договором в частині оплаті товару, в розмірі 0,1 % від вартості неоплаченого товару. Поручитель та боржник несе відповідальність перед кредитором за виконання зобов'язань за основним договором.

У пунктах 5.1. та 5.2. договору поруки сторони визначили, що договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до моменту припинення дії основного договору, а також у випадку зміни обставин без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується об'єм його відповідальності. Договір припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, то порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позовну заяву до поручителя протягом одного року з дня укладення договору.

Виходячи із положень статей 553, 554, 626 Цивільного кодексу України, договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем, порука створює права для кредитора та обов'язки для поручителя, безпосередньо на права та обов'язки боржника цей вид забезпечення виконання зобов'язання не впливає, оскільки зобов'язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються.

Крім того, наслідком виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, відповідно до частини другої статті 556, пункту 3 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України може бути заміна кредитора у зобов'язанні, що згідно з частиною першою статті 516 Цивільного кодексу України здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 554 Цивільного кодексу України, у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Як зазначено вище, сторони договору поруки погодили, що поручитель (відповідач-2) відповідає перед кредитором (позивачем) за зобов'язаннями по оплаті товару - в розмірі 0,1% від вартості неоплаченого товару.

Враховуючи вищезазначене, а також те, що факт наявності у відповідача-1 перед позивачем заборгованості за договором поставки встановлений судом, отже позовні вимоги позивача до відповідача-1 та відповідача-2 підлягають задоволенню, з урахуванням сум, визначених судом вище та обмеженням, встановленим позивачем та відповідачем-2 у договорі поруки, а саме: з відповідача-2 підлягають стягненню 41 грн. 93 коп. основного боргу.

Крім того, відповідачем-2 подані письмові пояснення (вх.суду 1972/17 від 13.01.2017), в яких він визнає позовні вимоги позивача у повному обсязі.

Право відповідача визнати позов повністю або частково передбачено статтею 22 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно зі статтею 78 Господарського процесуального кодексу України визнання позову відповідачем викладається в адресованій господарському суду письмовій заяві, що долучається до справи. У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

З огляду на те, що матеріалами справи підтверджується наявність заборгованості за договором поставки, судом проаналізовані умови договору поруки, дії відповідача-2 не суперечать законодавству, не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

З огляду на викладене, господарський суд приймає визнання відповідачем-2 позовних вимог позивача.

Згідно з частиною 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки спір виник у зв'язку з неправомірними діями відповідачів, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу судові витрати покладаються на відповідачів-1,2 пропорційно вині кожного у виникненні спору та пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_3; ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_4; ідентифікаційний код НОМЕР_2) - 41 888 грн. 37 коп. основного боргу, 609 грн. 48 коп. - пені, 4 193 грн. 03 коп. - штрафу, 1 376 грн. 64 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Авангард Дистрибуції" (49054, м. Дніпро, проспект Олександра Поля, будинок 103, кабінет № 208; ідентифікаційний код 39293604) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_4; ідентифікаційний код НОМЕР_2) - 41 грн. 93 коп. основного боргу, 1 грн. 24 коп. частину витрат по сплаті судового збору.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Ю.В. Фещенко