Ухвала суду № 64098119, 13.01.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

13 січня 2017 року м. Київ К/800/1341/17

Суддя Вищого адміністративного суду України Черпак Ю.К., розглянувши матеріали касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

встановив :

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2016 року позов задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 198-16 та зобов'язано відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 безперешкодно залишив країну-походження Іран та на підставі одноразової ділової візи, яку було відкрито Посольством України в Ірані, згідно із запрошенням Товариства з обмеженою відповідальністю «Аріян» 01 січня 2007 року приїхав в Україну в якості менеджера фірми «Роя траедінг Компані».

Вперше звернувшись за наданням статусу біженця в Україні позивач повідомив про те, що загубив свій паспорт та майже три тижні знаходиться без паспорта (співбесіда від 07 квітня 2007 року).

06 жовтня 2007 року ОСОБА_1 прийняв православну віру, хрестившись в храмі Святого рівноапостольного князя Володимира в м. Дніпропетровськ (до цього був мусульманоном-шиїтом).

У травні 2008 року громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з тим, що має побоювання повертатися до Ірану, через те, що прийняв християнську релігію, а в Ірані систематично порушуються права людини, тому в країні походження є загроза для його життя, до нього можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Під час співбесіди позивач вказував, що має побоювання повертатися до Ірану у зв'язку з тим, що на його мотоциклі загинув хлопець та за це він буде підданий смертній карі.

Під час співбесіди 27 серпня 2014 року стверджував, що загубив свій паспорт наприкінці 2007 на початку 2008 року в Дніпропетровську, до правоохоронних органів, з цього приводу, не звертався. Між тим, нотаріально засвідчений переклад паспорта, який був наданий позивачем 17 липня 2014 року, вказує на те, що заявник свій паспорт не губив. Так, 22 жовтня 2013 року приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Ракул О.В. засвідчила вірність копії паспорта позивача, зазначивши, що в оригіналі паспорту підчисток, дописок, закреслених слів, незастережених виправлень або інших особливостей не виявлено. Отже, позивач приховав наявність у нього національного паспорта громадянина Ірану у 2008 та 2014 роках.

Згідно з повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 22 квітня 2016 року № 33 позивачу відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" відмовлено у задоволенні заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 198-16.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 6 цього ж Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не надано доказів, які б свідчили про його переслідування на батьківщині або наявність будь-яких підстав щодо побоювань за своє життя та життя своїх рідних на батьківщині, а тому відповідачем прийнято обґрунтоване рішення від 05 квітня 2016 року № 198-16 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні. Натомість, надана позивачем інформація ґрунтується виключно на особистих твердженнях (є суперечливою) і не має документального підтвердження.

Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області на підставі аналізу інформації по країні походження позивача дійшло висновку про можливість переслідування осіб, які змінили своє віросповідання з ісламу на християнство, між тим відповіді позивача стосовно його віросповідання, надані під час співбесід у 2008, 2014 та 2016 роках ставлять під сумнів його релігійні переконання. Відповідач належним чином дослідив інформацію з приводу відношення влади Ірану до християн, а також належність ОСОБА_1 до православного віросповідання та дійшов обґрунтованого висновку, що хрещення позивача як православного не може стати підставою для переслідувань у країні його походження.

За результатами однієї із співбесід, проведених із заявником, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено майже повну необізнаність заявника в основах християнської православної віри, заявник не орієнтується у питаннях християнського віросповідання. Така сама ситуація необізнаності у питаннях віросповідання була і у 2008 році, коли позивач вперше звернувся за захистом в Україні.

Інша причина, через яку, за твердженнями позивача, він не може повернутися до Ірану - це загибель хлопця на його мотоциклі. Однак, вказана ситуація, повідомлена 22 лютого 2016 року під час проведеної з позивачем співбесіди, жодним чином не підтверджена, а при співбесідах, що проводились у 2008 та 2014 роках позивач такої інформації не повідомляв, лише стверджував, що через загибель хлопця на його мотоциклі після повернення до Ірану йому загрожує смертна кара.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області досліджено та проаналізовано види покарань, які застосовуються за окремі злочини та правопорушення до осіб, що їх вчинили та зроблено висновок, що позивачу не загрожує смертна кара через загибель особи на його мотоциклі, оскільки таке діяння не відносяться до тих злочинів, за які в Ірані може бути застосована смертна кара.

Крім того, суд виходив з того, що звернення позивача за захистом у 2008 та 2014 роках, пов'язані з намаганням останнього легалізувати своє перебування в Україні. Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 05 листопада 2009 року, яка набрала законної сили, встановлено, що основною метою звернення громадянина Ірану - ОСОБА_1 до міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, а не необхідність отримання міжнародного захисту. Після постановлення Вищим адміністративним судом України ухвали від 27 листопада 2012 року, позивач закінчив своє перебування у процедурі визначення його статусу та до липня 2014 року перебував на території України нелегально.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області зроблено обґрунтований висновок про те, що несвоєчасне звернення позивача за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині, оскільки прибувши в Україну 01січня 2007 року він звернувся за захистом лише у травні 2008 року.

Отже, у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 05 квітня 2016 року № 198-16 є таким, що прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що приймаючи оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції не вивчив інформації по країні походження та реальних побоювань за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності.

Згідно з пунктом 4 частини другої статті 213 КАС України касаційна скарга має містити обґрунтування вимог особи, що подає касаційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає порушення норм матеріального чи процесуального права та як вони вплинули на правильність вирішення справи.

Відповідно до положень пункту 5 частини п'ятої статті 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не навів підстав, які б дозволили вважати, що суд неправильно застосували норми матеріального або процесуального права.

Керуючись статтями 211, 213, пунктом 5 частини п'ятої статті 214 Кодексу адміністративного судочинства України,

ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 13 грудня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Суддя Ю.К. Черпак