Рішення № 64078976, 12.01.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 372/3677/15-ц Головуючий у І інстанції Проць Т. В.Провадження № 22-ц/780/234/17 Доповідач у 2 інстанції Савченко С. І.Категорія 26 12.01.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

12 січня 2017 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Білоконь О.В., Приходька К.П.,

при секретарі Воробей В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 вересня 2016 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки,-

в с т а н о в и л а:

У серпні 2015 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду із вказаним вище позовом, який надалі уточнив і мотивував тим, що 02 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» (в даний час ПАТ «УкрСиббанк») і відповідачем ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, згідно якого банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі в розмірі 40000 доларів США терміном на 10 років, а позичальник зобов'язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 02 жовтня 2007 року між банком і ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, згідно якого останній передав в іпотеку належне йому майно: квартиру АДРЕСА_1.

Зазначав, що 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, згідно якого УкрСиббанк передав (відступив) Дельта Банку право вимоги за кредитним і іпотечним договорами, укладеними із ОСОБА_2, про що позичальник був повідомлений позивачем письмово.

Вказував, що за умовами кредитного договору позичальник ОСОБА_2 мав повертати кредит щомісячними платежами, однак не виконує цих обов'язківмає прострочену заборгованість. Письмова вимога Дельта Банку про погашення боргу та наслідки її невиконання у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення боргу за кредитом, направлена ОСОБА_2 у серпні 2015 року, залишена ним без задоволення.

Посилаючись на ст.ст.1050,1054 ЦК України, ст.ст.33,36,37 Закону України «Про іпотеку» та умови кредитного і іпотечного договорів, просив в рахунок погашення боргу за кредитом станом на 30 липня 2015 року в розмірі 2274676,25 грн., з яких тіло кредиту - 774963,77 грн., проценти - 1066947,94 грн., пеня - 405845,64 грн., 3% від тіла кредиту - 13326,47 грн., 3% від процентів - 13592,43 грн., звернути стягнення на належний відповідачу ОСОБА_2, предмет іпотеки у вигляді квартири АДРЕСА_1 вартістю 512923 грн., шляхом визнання за ПАТ «Дельта Банк» права власності на квартиру, а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 вересня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

ПАТ «Дельта Банк», не погоджуючись із судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким його вимоги задоволити у повному обсязі, посилаючись на порушення і неправильне застосування судом норм матеріального права. Скаргу мотивує хибністю висновків суду про те, що позивачем обрано невірний спосіб захисту своїх прав, який є позасудовим. При цьому не враховано узагальнення практики розгляду цивільних справ, що виникають із кредитних правовідносин, виконане Верховним Судом України у 2011 році, а також правову позицію Верховного Суду України у справі № 6-124цс13 від 11 грудня 2013 року, згідно якої не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки.

В суді апеляційної інстанції представник ПАТ «Дельта Банк» подану апеляційну скаргу підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області як незаконне.

Представник відповідача в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 02 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11227413000, згідно яких банк надав відповідачу готівкою кредит на споживчі потреби в розмірі 40000 доларів США із кінцевим терміном повернення не пізніше 02 жовтня 2017 року із сплатою 12,9 % річних, а позичальник у свою чергу зобов'язався повернути отриманий кредит та сплатити відсотки за його користування (а.с.7-13). Повернення кредиту згідно п.1.2.2 передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів в розмірі відповідно до графіку платежів, вказаного в додатку № 1 до кредитного договору.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_2 02 жовтня 2007 року укладено договір іпотеки, за яким відповідач передав в іпотеку належну йому квартиру АДРЕСА_1. Згідно пункту 4.1 договору іпотеки банк має право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання позичальником зобов'язань за кредитним договором в тому числі шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (а.с.14-16).

08 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого УкрСиббанк передав (відступив) Дельта Банку в тому числі право вимоги за кредитним договором № 11227413000, укладеним із ОСОБА_2 02 жовтня 2007 року, а також за договорами забезпечення цього кредитного договору, що стверджується договором купівлі-продажу прав вимоги та додатком № 1 до нього (а.с.25-27).

Про відступлення права вимоги боржник ОСОБА_2 був повідомлений.

Крім того, судом встановлено, що позичальник ОСОБА_2 за умовами кредитного договору від 02 жовтня 2007 року мав повертати кредит щомісячними платежами, однак не виконує цих обов'язків, станом на 30 липня 2015 року має прострочену заборгованість, що стверджується розрахунком боргу (а.с.195-197). Письмова вимога Дельта Банку про погашення боргу та наслідки її невиконання у вигляді звернення стягнення на предмет іпотеки, направлена відповідачу 18 серпня 2015 року, залишена останнім без задоволення (а.с.18).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позичальник ОСОБА_2 не виконує передбачених кредитним договором обов'язків по поверненню кредиту шляхом сплати щомісячних платежів і має прострочену заборгованість, що у свою чергу відповідно до вимог закону, умов кредитного і іпотечного договорів та договору купівлі-продажу прав вимоги порушує права ПАТ «Дельта Банк».

Однак, підстави для задоволення вимог ПАТ «Дельта Банк» про звернення стягнення на передану в іпотеку квартиру відсутні з огляду на те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки і суд не наділений повноваженнями вирішувати вказане питання у такий спосіб.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.212-214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Відповідно до положень ч.2 ст.16 ЦК України, яка визначає способи судового захисту цивільних прав та інтересів особи, одним із таких способів захисту є визнання права, в тому числі визнання права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За змістом даної норми власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який, визначається законом чи договором.

Спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є Закон України «Про іпотеку».

Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до положень ст.36 вказаного Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, які визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст. 37 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.37 вказаного Закону іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Наведеним приписам закону відповідають п.п.4.2, 5.2.1 укладеного з відповідачем договору іпотеки, який містить застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття банком права власності на майно.

Тобто, правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

Відповідно до роз'яснень п.39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» з урахуванням положень статей 33,36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що з урахуванням цих норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором. Тому в разі встановлення такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки в договорі іпотекодержатель на підставі ч.2 ст.16 ЦК має право вимагати застосування його судом.

Згідно ч.1 ст.590, ст.578 ЦК України звернення стягнення на предмет застави/іпотеки здійснюється лише за рішенням суду.

Отже, з урахуванням вказаних норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб і набуття іпотекодержателем права власності на нього за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке є способом звернення стягнення, якщо його передбачено договором.

Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 11 грудня 2013 року при розгляді справи № 6-124цс 13, предметом якої був спір про звернення стягнення на предмет іпотеки. При розгляді цієї справи Верховний Суд України зробив висновок, відповідно до якого, виходячи з положень ч.2 ст.16 ЦК України, ч.3 ст.33, ст.36, ч.1 ст.37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Відповідно до ч.2 ст.214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього Кодексу.

Колегія суддів, вважає необгрунтованими посилання у рішенні на висновок Верховного Суду України у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, який на думку суду першої інстанції свідчить про те, що визнання права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення.

Вказаний висновок не містить посилань на неможливість застосування судом такого способу звернення стягнення як передача іпотекодержателю у власність предмета іпотеки. Зокрема, у постанові від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15 Верховний Суд України вказав, що при вирішенні даної категорії справ судам слід встановити наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки.

При цьому колегія суддів враховує, що у ряді ухвалених пізніше постанов Верховний Суд України, залишаючи судові рішення без змін, сформував правовий висновок про те, що установивши факт невиконання позичальником грошових зобов'язань за кредитним договором, суд вірно вирішив спір по суті, захистивши порушені права кредитодавця щодо виконання позичальником грошових зобов'язань, забезпечених іпотекою, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань.Такі висновки щодо необхідності захисту прав кредитора шляхом визнання за ним права власності на предмет іпотеки містяться у постановах: від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16; від 21 вересня 2016 року у справі № 1685цс16; від 21 жовтня 2016 року у справі № 6-1625цс16 та інших.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Відповідно до ст.303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, яке є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов не підлягає задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 02 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, за яким банк надав відповідачу кредит в розмірі 40000 доларів США із кінцевим терміном повернення не пізніше 02 жовтня 2017 року із сплатою 12,9 % річних, а позичальник у свою чергу зобов'язався повернути отриманий кредит шляхом внесення щомісячних платежів згідно графіку платежів, вказаного в додатку № 1.

Новим кредитором у вказаному зобов'язанні є ПАТ «Дельта Банк», який набув права вимоги за на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги від 08 грудня 2011 року.

Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

З огляду на те, що позичальник ОСОБА_2 за умовами кредитного договору від 02 жовтня 2007 року мав повертати кредит щомісячними платежами, однак не виконує цих обов'язків, має прострочену заборгованість, це свідчить про порушення прав нового кредитора ПАТ «Дельта Банк».

Проте, колегія суддів прийшла до висновку, що права ПАТ «Дельта Банк» захисту не підлягають з огляду на пропуск строку звернення до суду за захистом свого права.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України). За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку про те, що початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів має обчислюватися з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі (за періодичними платежами з моменту несплати окремого платежу) або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Встановлено, що у зв'язку із невиконанням позичальником ОСОБА_2 передбачених кредитним договором обов'язків по внесенню щомісячних платежів і наявністю простроченої заборгованості, первісний кредитор АКІБ «УкрСиббанк» відповідно до закону (ст.1050 ЦК) та умов кредитного договору скористався своїм правом на повернення кредиту достроково і 2 листопада 2009 року звернувся до Шевченківського районного суду м.Києва із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5 про дострокове повернення кредиту в розмірі 39159,19 доларів США, що стверджується позовною заявою банку із датою її реєстрації (а.с.124-127).

Тобто, пред'явивши вимогу про повне дострокове повернення тіла кредиту, процентів та пені, кредитор відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання, а отже передбачений ст.257 ЦК України загальний строк позовної давності тривалістю у три роки підлягає обрахуванню від цієї дати.

Ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва від 17 червня 2013 року позов банку залишено без розгляду (а.с.132-133).

Згідно положень ст.264,265 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до боржника. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Залишення позову без розгляду не перериває строку позовної давності.

Отже, після використання свого права на дострокове повернення кредитних коштів і зміну строку виконання основного зобов'язання, як первісний кредитор УкрСиббанк так і новий кредитор Дельта Банк не пред'явили вимог до ОСОБА_2 про виконання основного зобов'язання і стягнення боргу за кредитом на протязі строку позовної давності, тобто упродовж трьох років із листопада 2009 року, пропустивши його.

Відповідно до ст.266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідачем ОСОБА_2 до суду подана заява про застосування наслідків спливу позовної давності (а.с.147-150).

Поскільки судом встановлено, що позивачем пропущено строк позовної давності за основною вимогою про повернення кредитних коштів, то відповідно до приписів ст.266 ЦК України пропущено і строк до додаткової вимоги за забезпечувальним зобов'язанням, поновити який банк не просить.

З викладених вище підстав колегія суддів відмовляє у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк».

Доводи представника ПАТ «Дельта Банк» про те, що банком не пропущено строк позовної давності, бо кредитний договір не припинив свою дю і є чинним до 2 жовтня 2017 рокуне грунтуються на вимогах закону і матеріалах справи.

Згідно ст.1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася.

Відповідно до роз'яснень викладених у п.24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суд має враховувати, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову.

Отже, пред'явленням вимоги про дострокове погашення заборгованості за кредитом, кредитор відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України змінює строк виконання основного зобов'язання (правова позиція у постановах Верховного Суду України: від 03 лютого 2016 року у справі № 6-18цс16; від 22 червня 2016 року у справі № 6-368цс16).

Поскільки АКІБ «УкрСиббанк» змінив строк виконання основного зобов'язання, пред'явивши 2 листопада 2009 року позов до суду до ОСОБА_2 та його поручителя про повне дострокове повернення кредиту, то строк позовної давності має обраховуватися із цієї дати, а не із дати закінчення дії кредитного договору, як помилково вважає банк.

До такого ж висновку прийшов Обухівський районний суд Київської області ухвалюючи 26 листопада 2015 року рішення, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 17 березня 2016 року, про відмову у задовленні позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_5, третя особа ОСОБА_2 про стягнення боргу за кредитним договором. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що, подавши 2 листопада 2009 року позов до Шевченківського суду районного суду м.Києва про дострокове стягнення із позичальника ОСОБА_2 і поручителя ОСОБА_5 кредиту, банк змінив строк виконання основного зобов'язання (а.с.134-136,137-140).

Посилання представника ПАТ «Дельта Банк» на те, що банк як новий кредитор отримав право вимоги лише у 2011 році і строк позовної давності має обраховуватися з моменту заміни сторони у зобов'язанні безпідставні та не грунтуються на законі.

Відповідно до ст.262 ЦК України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Відповідно до ст.514 ЦК України до нього кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже за змістом даних норм ПАТ «Дельта Банк» набув прав кредитора у обсязі, що належали первісному кредитору ПАТ «УкрСиббанк», а заміна кредитора у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задоволити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 вересня 2016 рокускасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: