Постанова № 64041478, 13.01.2017, Деснянський районний суд м. Чернігова

Справа № 750/10173/16-а

Провадження № 2-а/750/13/17

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 січня 2017 року м.Чернігова

Деснянський районний суд міста Чернігова у складі:

головуючого - судді Карапута Л.В.,

секретаря - Руденок В.О.,

за участі представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України - Пуценко Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_4 до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

25.10.2016 року позивач звернулася до суду з адміністративним позовом до Чернігівського об'єднаного управління Пенсійного фонду України та просила зобов'язати провести поновлення пенсії за віком з 07.10.2009 року - шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримала та просила його задовольнити, щодо вимог проведення індексації та компенсації втрати частини доходів поклалася на розсуд суду.

Представник відповідача проти задоволення позову заперечувала, в поданих до суду письмових запереченнях просила застосувати правила статей 99, 100 КАС України, оскільки позивачем попущений шестимісячний строк звернення до суду, клопотання про поновлення не надходило.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши повідомлені представником позивача та представником відповідача обставини, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що позивачу з лютого 1993 року була призначена пенсія за вислугу років, яку вона отримувала. Виплату пенсії їй було припинено на підставі поданої заяви від 26.10.1994 року у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон та виплати допомоги за 6 місяців. Позивач з 1994 року по теперішній час постійно проживає в Ізраїлі, однак має громадянство України.

Відповідно до норм чинного законодавства у 2002 році пенсійні справи управління праці передало до управління ПФУ в м. Чернігові, яке на даний час було реорганізовано в Чернігівське об»єднане управління Пенсійного фонду України.

03.06.2016 року через представника позивач звернувся до відповідача з проханням поновити виплату призначеної їй пенсії, з урахуванням матеріалів пенсійної справи, однак 15 червня 2016 року отримав від відповідача відмову з посиланням на те, що поновити виплату пенсії можливо тільки за наявності факту реєстрації місця постійного проживання позивача на території України та особистого звернення ОСОБА_4, а також відсутності між Україною та Ізраїлем договору у галузі пенсійного забезпечення.

Зазначену відмову відповідача позивач вважає необґрунтованою та незаконною, такою, що грубо порушує його права.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

При цьому в Рішенні звернуто увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору.

Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишити будь-яку країну, включаючи свою власну.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Таким чином, неукладення державою міжнародного договору у галузі пенсійного забезпечення не може бути правовою підставою для відмови позивачу в отриманні передбаченого статтею 46 Конституції України соціального захисту у вигляді отримання пенсії.

У відповідності до ч.4 ст.45 ЗУ «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування», перерахунок призначеної пенсії провадиться в такі строки: - у разі виникнення права на підвищення пенсії - з першого числа місяця, в якому пенсіонер звернувся за перерахунком пенсії, якщо відповідну заяву з усіма необхідними документами подано ним до 15 числа включно, і з першого числа наступного місяця, якщо заяву з усіма необхідними документами подано ним після 15 числа; - у разі настання обставин, які тягнуть за собою зменшення пенсії, - з першого числа місяця, в якому настали ці обставини, якщо вони мали місце до 15 числа включно, і з першого числа наступного місяця, якщо вони мали місце після 15 числа.

Згідно приписів Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв"язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2000 № 2050 (ст.1) здійснюється компенсація громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Для підтвердження вказаної тези, необхідно також звернутися і до приписів статті 614 ЦК України, яка розрізняє дві форми вини: умисел і необережність. Умисел полягає в тому, що особа розуміє значення своїх дій, передбачає настання негативних наслідків і свідомо їх допускає. Необережність полягає в тому, що особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов'язку її передбачати.

Вини управління, як юридичної особи перед позивачем судом не встановлено. Разом з тим, не існує судового рішення, яким би підтверджувалась вина відповідача.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв"язку з порушенням строків їх виплати" передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв"язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше калехідарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Згідно ч.2 ст. 87 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» суми пенсії, не одержані з вини органу, що призначає або виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком. Таке ж правило закріплене приписами ч. 2 ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", зі змісту яких вбачається, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахування компенсації втрати частини доходів. Вказані норми закону стосуються виключно вже нарахованих сум пенсій за минулий час, однак не виплачених з вини органів Пенсійного фонду України. Зазначена позиція підтримується Верховним Судом України у постанові від 10.12.2013 року у справі № 21-329а13, висновок якого щодо застосування норм права в силу приписів абз. 2 ч. 1 ст. 244-2 КАС України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права".

Підсумовуючи та коментуючи зміст статей 1,2 вище вказаного Закону, слід наголосити, що зазначені норми містять дві умови при яких компенсація повинна бути виплачена. По-перше, повинна бути затримка виплати доходу на один і більше календарні місяці, по-друге, вина органу, що призначає і виплачує пенсію, по-третє, доходи повинні бути нараховані.

Крім того, відповідно до приписів "Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв"язку з порушенням термінів їх виплати", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159, відповідно до п. 2 якого компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв"язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, а п. 5 чітко, визначає, що сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Згідно позовних вимог позивач просить провести індексацію, не зважаючи на те, що за матеріалами її справи остання ніколи не отримувала індексацію.

При цьому, індексація пенсії проводиться відповідно до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" № 1282 від 03.07.1991, а саме, згідно ч.І ст.42 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058 від 09.07.2003 p., а також згідно Порядку проведення індексації грошових доходів населення ( далі - Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 та даних Держкомстату України.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживних товарів і послуг.

Згідно п.4 Порядку індексації підлягають грошові доходи населення, в межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Оскільки позивач не перебуває на обліку у відповідача та не отримує пенсію, тому відсутні підстави для проведення індексації грошових доходів, які позивачу не нараховувались відповідачем.

Таким чином, враховуючи те, що позивач через свого представника у належний спосіб звернулася до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії 03 червня 2016 року, тому поновлення мало бути проведене починаючи з 01 червня 2016 року.

Отже, право особи на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, тому позов є таким, що підлягає частковому задоволенню, зобов»язавши Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України поновити ОСОБА_4 нарахування та виплату призначеної пенсії за вислугу років в розмірі, передбаченому Законом України «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування» чинними на момент нарахування та виплати пенсії, з урахуванням матеріалів пенсійної справи починаючи з 01.06.2016 року.

Також підлягають стягненню з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 551 грн. 20 коп. у повернення сплачених судових витрат.

Керуючись ст.ст. 11, 18, 71, 94, 158 - 163, 167, 186, 254, Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

позов задовольнити частково.

Зобов'язати Чернігівське об'єднане управління Пенсійного фонду України поновити ОСОБА_4 нарахування та виплату призначеної пенсії за вислугу років в розмірі, передбаченому Законом України «Про загальнообов»язкове державне пенсійне страхування» чинними на момент нарахування та виплати пенсії, з урахуванням матеріалів пенсійної справи починаючи з 01.06.2016 року.

В решті позовних вимог відмовити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_4 551 грн. 20 коп. у повернення сплачених судових витрат.

Постанова суду може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду протягом 10 днів у порядку, встановленому статтею 186 КАС України.

Суддя Л.В. Карапута