Ухвала суду № 64027039, 12.01.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/1662/15-ц

Провадження № 22-ц/779/119/2017

Категорія 39

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р. Р.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 січня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Василишин Л.В., Пнівчук О.В.

за участю секретаря Мельник О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2, яка діє також в інтересах ОСОБА_3, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини, визнання права власності по 1/4 частині будинковолодіння та зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_2, яка діє також в інтересах ОСОБА_3, про визнання права власності на спадкове майно за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 на рішення Тисменицького районного суду від 21 листопада 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У серпні 2015 року ОСОБА_2, яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, звернулась в суд з позовом, уточнивши його в подальшому, до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини, визнання права власності по 1/4 частині спадкового майна.

Ухвалою Тисменицького районного суду від 11 лютого 2016 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено Службу у справах дітей Тисменицької РДА.

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 у лютому 2016 року подали зустрічний позов до ОСОБА_2, яка діє також в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, про визнання права власності на спадкове майно.

Ухвалою Тисменицького районного суду від 21 березня 2016 року вказані позови об'єднано в одне провадження.

Рішенням Тисменицького районного суду від 21 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2, яка діє також в інтересах ОСОБА_3 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 задоволено. Визнано за ними право власності по 1/3 частки на будинковолодіння по АДРЕСА_1 в порядку спадкування після померлого ОСОБА_7 Також вирішено питання розподілу судових витрат.

На рішення суду ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права. Зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи. На думку апелянта, суперечливими є висновки щодо факту спільного проживання їх з онуком із померлим ОСОБА_7 При цьому суд помилково вважав, що покази свідків з цього приводу ґрунтуються на припущеннях. Допитані в судовому засіданні свідки ствердили, що з 1999 року вони з ОСОБА_7 проживали однією сім'єю, вели спільне господарство. Як і те, що шлюб з ОСОБА_4 існував формально, будь-яких прав і обов'язків в подружжя не існувало, сімейно-шлюбних стосунків вони з спадкодавцем не підтримували. Крім того, самі відповідачі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не заперечували, що їхня мати з 1999 року проживала у селі Уторопи, Косівського району, окремо від батька.

Необгрунтовано суд також прийшов до переконання, що сім'ю складають тільки чоловік та жінка як подружжя. При цьому не враховано положення ч.2 ст. 64 ЖК України про те, що членами сім'ї є також інші особи, якщо вони постійно проживають із власником житла та ведуть з ним спільне господарство. Аналогічні роз'яснення містяться і у п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30.05.2008 року №7.

На думку апелянта, невірним є також висновок суду щодо права на спадкування майна померлого як спадкоємця четвертої черги тільки у разі відсутності спадкоємців попередньої черги. Відповідно до положень ст. 1267 ЦК України частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними. Відтак, нею заявлено вимогу про право на спадщину лише на 1/4 частину спадкового майна.

Не прийнято судом до уваги при вирішенні спору і тієї обставини, що за час їх спільного проживання із спадкодавцем вартість спірного майна збільшилась, покращився його стан та вигляд.

Крім того, зазначає, що вона не заперечувала права дітей померлого - відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 як спадкоємців першої черги на частку у спадковому майні. Саме в зв'язку із цим нею і визначено частки кожного із них по 1/4. Разом з тим, визнаючи за ОСОБА_4 право на частку у спадковому майні суд не врахував, що не проживаючи із спадкодавцем більше як 20 років вона самоусунулась від спадкування. Не надано останньою і доказів, які б підтверджували необхідність окремого проживання.

Поза увагою суду залишилась і та обставина, що спірний будинок не був спільною сумісною власністю подружжя, а належив батькам ОСОБА_7, після смерті яких перейшов до нього у власність в порядку спадкування.

З цих підстав апелянт просила рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити в повному обсязі, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_5 та ОСОБА_6 задовольнити частково, відмовивши у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник доводи скарги підтримали, а представник Служби у справах дітей Тисменицької РДА - визнала, з наведених у ній мотивів.

Представник ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 доводів скарги не визнала посилаючись на обґрунтованість висновків суду.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд, за нормою ч.1 ст.214 ЦПК України, вирішує питання щодо обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються та чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалене у справі рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону виходячи з наступного.

За змістом ст.ст. 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно ст. 1223 Цивільного кодексу України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.ст. 1261-1265 цього Кодексу.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст. 1261 ЦК України). Особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини право на спадкування за законом мають у четверту чергу (ст. 1264 ЦК України). У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування (ст. 1265 ЦК України).

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_7, в зв'язку із чим відкрилася спадщина на належне йому майно. Зокрема, на житловий будинок з погосподарськими спорудами по АДРЕСА_1, що зареєстровано за останнім в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на підставі рішення Тисмменицького районного суду від 17 травня 2013 року (а.с. 8, 9-10).

Заповітного розпорядження щодо майна ним не було зроблено. Відтак, має місце спадкування за законом.

З'ясовано, що сторони у передбаченому законом порядку звернулися до Тисменицької районної державної нотаріальної контори із заявами про видачу свідоцтва про право на спадщину, з приводу чого 24 лютого 2015 року заведено спадкову справу № 76. Однак, державним нотаріусом їм відмовлено у видачі таких свідоцтв (а.с.11, 111).

При цьому як вбачається зі змісту постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії ОСОБА_2 підставою відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину є звернення до нотаріальної контори спадкоємців померлого першої черги - дружини ОСОБА_4, сина ОСОБА_5 та дочки ОСОБА_6 - відповідачів у справі. Разом з тим, свідоцтва про право на спадщину їм не видано у зв'язку із відсутністю правовстановлюючого документа власності на це домоволодіння.

Звертаючись до суду із позовом як в своїх інтересах, так і в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, опікуном якого вона є, ОСОБА_2 покликалась на те, що з 1999 року вони разом із спадкодавцем проживали як одна сім'я, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та були пов'язані спільним побутом. ОСОБА_7 допомагав у вихованні онука, в тому числі і матеріально. Відтак, вважала, що вона є спадкоємцем четвертої черги, а ОСОБА_3 - спадкоємцем п'ятої черги. А тому просила встановити факт спільного проживання із ОСОБА_7 однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини та визнати за ними право власності по 1/4 частині домоволодіння.

Матеріалами справи підтверджується, що з 1999 року ОСОБА_2 проживала без реєстрації по АДРЕСА_1 у будинку, що належав ОСОБА_7 В подальшому з 20.11.2013 року вона зареєстрована за вказаною адресою (а.с.15, 16, 17, 18, 19). Будучи допитаними у суді першої інстанції свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 ствердили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 проживали однією сім'єю, вели спільне господарство. Відповідно за життя останнього вона мала право на користування житловим приміщенням в будинку.

З'ясовано, що рішенням виконавчого комітету Хом'яківської сільської ради від 25 грудня 2007 року у зв'язку із позбавленням батьківських прав ОСОБА_12 опікуном над неповнолітнім внуком ОСОБА_3 призначено ОСОБА_2 (а.с.13). В зв'язку із оформленням опікунства з нею разом проживав і онук ОСОБА_3

У відповідності до ст. ст. 3, 21 Сімейного кодексу України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. Водночас за змістом ч. 2 ст. 21 СК проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Згідно ст. 25 цього Кодексу жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

У наведених нормах права поняття «шлюб», «сімейний союз жінки і чоловіка» і «сім'я» розглядаються як тотожні.

З матеріалів справи вбачається, що з 17 вересня 1979 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.114). На день смерті останнього такий ними не було розірвано.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України та ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За положеннями ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 цього кодексу.

Частиною 2 ст. 1259 ЦК України передбачено, що фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

При цьому під безпорадним станом слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування (абзац другий пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 № 7).

Проте, ОСОБА_13 не доведено перебування спадкодавця ОСОБА_7 в безпорадному стані.

Не надано позивачами за первісним позовом належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів щодо самоусунення ОСОБА_4 від спадкування, внаслідок чого в неї відсутнє право на спадкування першої черги та відповідно відсутні правові підстави для задоволення її зустрічних позовних вимог.

Згідно з ч.4 ст. 1224 ЦК України не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Твердження апелянта щодо невідповідності висновків суду встановленим обставинам, зокрема на підставі пояснення свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 щодо спільного проживання з спадкодавцем, не заслуговують на увагу, оскільки з врахуванням вимог закону не підтверджують факту проживання їх однією сім'єю. Відповідно в цій частині пояснення свідків судом правильно оцінено критично.

За таких обставин місцевий суд прийшов до вірного переконання, що факт спільного проживання ОСОБА_13 однією сім'єю із спадкодавцем не підлягає встановленню, оскільки він не породжує виникнення особистих чи майнових прав позивача.

Не спростовують висновків суду і доводи апелянта про підтвердження її участі у покращенні стану та якості спадкового майна. В силу ст.ст. 60,74 СК України право спільної сумісної власності на майно, набуте під час проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які перебувають в будь-якому іншому шлюбі не виникає. З огляду на це при вирішенні спору суд обґрунтовано також критично оцінив як пояснення свідків з цього приводу, так і долучені апелянтом квитанції щодо її матеріальної участі в утриманні та придбанні майна.

Відповідно до роз'яснень викладених у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 № 7, у п'яту чергу право на спадкування за законом також одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцями слід вважати неповнолітню або непрацездатну особу (жінку, чоловіка при досягненні відповідно 55 і 60 років, інвалідів I, II і III груп), яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Разом з тим, згідно пояснень представника Служби у справах дітей Тисменицької РДА, наданих у суді першої інстанції, ОСОБА_2 як опікун ОСОБА_3 одержувала щомісячні виплати з коштів державного бюджету на утримання останнього.

З огляду на вищенаведене суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 в її та інтересах ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю не менше як п'ять років до часу відкриття спадщини та визнання за ними права власності по 1/4 частині спадкового майна.

Враховуючи наявність спору між сторонами та право захисту порушеного, невизнаного та оспорюваного права, зважаючи на рівність часток спадкоємців першої черги місцевий суд обґрунтовано визнав за відповідачами право на спадщину по 1/3 частині спадкового майна померлого ОСОБА_7

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, іншого за змістом.

Фактично всі доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 відхилити, а рішення Тисменицького районного суду від 21 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: Л.В. Василишин

О.В. Пнівчук