Рішення № 63837869, 21.12.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції - Комаревцева Л.В.

№22-ц/796/9060/2016 Доповідач - Борисова О.В.

справа №753/322/16-ц

м. Київ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 грудня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Ратнікової В.М., Соколової В.В.

при секретарі: Куркіної І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 травня 2016 року в справі за позовом житлово - будівельного кооперативу «БУДІВЕЛЬНИК-12» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за спожиті комунальні послуги,-

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2015 року позивач ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12»звернувся до суду із зазначеним позовом в якому просив стягнути з відповідачів солідарно заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги в період з 01.07.2010 року по 01.09.2015 року з урахуванням інфляційного нарахування та 3% річних у розмірі 15847,44 грн.

В мотивування вимог посилався на те, що відповідачі користуються в повному обсязі житлово-комунальними послугами, плату за утримання житла та за користування комунальними послугами не вносять у повному обсязі, у зв'язку з чим утворилась заборгованість.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 12.05.2016 року позов ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12 задоволено.

Стягнуто з солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги в період з 01.07.2010 року по 01.09.2015 року з врахуванням інфляційного нарахування та 3% річних у розмірі 15847,44 грн. та судовий збір у розмірі 1218 грн. та витрати на правову допомогу 2598,40 грн.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції відповідач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що згідно п.1 договору про реструктуризацію заборгованості, борг щодо якого було укладено договір, був на дату складання вказаного договору, а тому відповідно нею було визнано борг станом до 04.05.2011 року.

Крім того, суд безпідставно здійснив припущення, що у вересні 2013 року було здійснено сплату боргу за житлово-комунальні послуги у сумі 2370,51 грн. (крім нарахованих за вересень 2013 року - 303,52 гривень), оскільки сума 2370,51 грн. була сплачена наперед, так як в кожній квитанції на оплату житлово-комунальних послуг є окрема графа «Борг», де зазначається сума боргу (якщо є заборгованість) та «Сплата боргу», відповідно в якій споживач повинен вказувати суму боргу, яку він сплачує.

Як вбачається з копії квитанції за вересень 2013 року, що міститься в матеріалах справи, в графі «Борг» вказано - 10368,51 грн., однак в графі «Сплата боргу» не вказано жодної суми боргу, яку вона, як споживач, має намір сплатити, а отже вважає, що сума 2370,51 грн. не є сумою боргу, яка була сплачена.

Судом першої інстанції було незаконно не застосовано строк позовної давності, у зв'язку зі здійсненням припущення щодо визнання нею заборгованості, шляхом сплати боргу у вересні 2013 року. Позивачем заявлена вимога про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги за період з 01.07.2010 року по 01.09.2015 року, що виходить за рамки трирічного строку позовної давності (позивач звернувся до суду в грудні 2015 року, то відповідно чинного законодавства мав право ставити вимоги про стягнення заборгованості лише з січня 2013 року).

Зазначила, що за період з січня 2013 року по кінець 2015 року, сплачувались всі нараховані житлово-комунальні послуги, про що свідчать копії квитанцій.

В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» проти апеляційної скарги заперечувала та просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідачі в судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів вважає можливим розглядати справу у їх відсутності.

Заслухавши доповідь судді Борисової О.В., пояснення представника позивача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі користуються усіма житлово-комунальними послугами наданими позивачем, проте не сплачують їх вартість внаслідок чого виникла заборгованість, яка підлягає стягненню в судовому порядку.

Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі»рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення. Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Відповідно до ст.ст.213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо.

Проте, зазначеним вимогам рішення суду не відповідає, з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1

Відповідно до довідки форми № 3 від 17.09.2015 (том 1 а.с.7) всі відповідачі зареєстровані та проживають за вказаною вище адресою.

Позивач по справі здійснює обслуговування будинку АДРЕСА_1 на підставі відповідних договорів із виконавцями та постачальниками житлово-комунальних послуг.

Згідно наданого позивачем розрахунку, станом на 01.09.2015 року відповідачі мають заборгованість по платежам у розмірі 8972,01 грн., 5459,15 грн. інфляційні нарахування та 1416,28 грн. - 3% річних, і загалом заборгованість складає: 15847,44 грн.

Статтею 322 ЦК України визначено, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом. Утримання майна власників квартир (будинку та прибудинкової території) здійснюється ними шляхом оплати всіх витрат по утриманню експлуатуючій організації.

Відповідно до ст.ст.66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Відповідно ст.ст.525, 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться й одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускаються.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України «Про житлово-комунальні послуги».

Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого cамоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (стаття 1, частина друга статті 3, стаття 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».).

Пунктом 1 ч.1 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Як вбачається з Преамбули Закону України «Про житлово-комунальні послуги», цей Закон визначає лише основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Разом із тим відповідно до загальних умов виконання зобов'язання, установлених статтею 526 ЦК України, зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства. Недотримання таких вимог призводить до порушення зобов'язань.

Згідно із ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом частини першої статті 901, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Зобов'язання боржника сплатити певну грошову суму на користь кредитора відповідно до цивільно-правового договору або з інших підстав, визначених законом, є грошовим зобов'язанням.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов'язанням.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами, є грошовим зобов'язанням, в якому, серед інших прав і обов'язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (ч.1 ст.509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду України від 30.10.2013 року у справі №6-59цс13.

Крім того, обов'язком сплатити за надані й спожиті послуги випливає також з положення ч.1 ст.11 ЦК України про те, що цивільні права та обов'язки випливають із дій осіб, що передбачені актом цивільного законодавства. Відмова споживача послуг від укладення договору в такому разі суперечить вимогам ч. 3 ст. 6, ст.ст.627, 630 ЦК України та ст. ст. 19, 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 року № 6-110 цс12 і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України.

Стягуючи з відповідачів заборгованість за надані житлово-комунальні послуги у розмірі 15 847,44 грн. з урахуванням індексу інфляції та 3% річних - як заборгованість за оплату отриманих послуг за період з 01.07.2010 року по 01.09.2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що з договору про розстрочення погашення боргових зобов'язань (реструктуризацію) та розрахунку заборгованості убачається, що відповідачем були вчинені дії, що свідчать про визнання ними своєї заборгованості перед позивачем.

Проте, такий висновок суду є передчасним з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи у листопаді 2015 року позивач ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» звернулося до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення із відповідачів заборгованості за житлово-комунальні послуги за період з липня 2010 року по серпень 2015 року у розмірі 15 847,44 грн. Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10.11.2015 року - відмовлено у прийнятті заяви про видачу судового наказу. (том 1 а.с.26).

Звертаючись до суду із даним позовом у грудні 2015 року, ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» просив суд стягнути із відповідачів заборгованість із липня 2010 року по серпень 2015 року у розмірі 15847,44 грн., тобто в розмірі, який ставився до вимоги у заяві про видачу судового наказу.

Колегія суддів погоджується з доводами позивача про те, що відповідач ОСОБА_1 не сплачувала за надані житлово-комунальні послуги та за утримання будинку та прибудинкової території в період з 2010 року по жовтень 2011 року, що також не оспорюється відповідачем ОСОБА_1., а тому позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими.

Разом з тим, заперечуючи проти позову, відповідачі подали до суду заяву про застосування строку позовної давності (том 1 а.с.61-62).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20.09.2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22.10.1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з ч.1 ст.261 перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.

Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.

Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне.

Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Судовий наказ відповідно до ч.1 ст.95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Ураховуючи те, що судовий захист права кредитора (виконавця послуг) на стягнення грошових коштів можна реалізувати у позовному провадженні та шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором (виконавцем послуг) заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг позовної давності.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування частини другої статті 264 ЦК України міститься у постанові Верховного Суду України від 13.01.2016 року у справі №6-931цс15.

Позивач у листопаді 2015 року звертався до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення з відповідачів заборгованості за вказані комунальні послуги.

Отже, оскільки ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12», звернувшись у листопаді 2015 року до суду із заявою про видачу судового наказу, вчинив дію, передбачену частиною другою статті 264 ЦК України, та перервав перебіг строку позовної давності, то такий строк у даній справі обчислюється з листопада 2015 року по листопад 2012 року.

Вимоги позову про стягнення заборгованості із липня 2010 року по жовтень 2012 року знаходяться поза межами трирічного строку позовної давності.

Таких же по суті висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 20.04.2016 року у справі № 221/515/15-а.

Обставина визнання боргу ОСОБА_1 шляхом укладення з ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» договорів №№1, 2 від 27.01.2010 року та від 04.05.2011 року про розстрочення погашення боргових зобов'язань (реструктуризацію) також перебуває поза межами строку позовної давності (т.2 а.с.168-171).

Твердження ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» про те, що строк позовної давності переривався сплатою ОСОБА_1 щомісячних платежів і у розмірі, що є більшими ніж місячне нарахування, є безпідставними, з огляду на таке.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов'язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, коли такі дії здійснено кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Аналогічна правова позиція викладена у Постановах Верховного Суду України від 09.11.2016 року у справі № 6-1457цс16 та від 09.11.2016 року у справі № 6-2170цс16.

Здійснення сплати ОСОБА_1 щомісячних платежів за надані їй комунальні послуги у розмірі, що є більшими ніж місячне нарахування не свідчить про переривання строку позовної давності та визнання нею боргу, оскільки вчинення нею оплати чергового платежу не свідчить про визнання боргу, а відтак така не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності.

Сплата щомісячних платежів за надані комунальні послуги у розмірі, що є більшими ніж місячне нарахування не свідчить про те, що такі дії можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності оскільки ОСОБА_1 стверджує, що ці кошти не були призначені на погашення заборгованості.

Крім того, з матеріалів справи убачається, що згідно квитанції про сплату ОСОБА_1 комунальних послуг, вона не заповнювала графу «Борг», «Сплата Боргу», а сплачувала те, що вказано у графі «До сплати за житлово-комунальні та інші послуги», тобто апелянт є такою, що не визнавала нараховану позивачем заборгованість.

А тому, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за період з липня 2010 року по жовтень 2011 року включно не підлягають задоволенню, у зв'язку з пропуском строку позивачем позовної давності.

Крім того, позивач звертаючись з позовом до суду просив стягнути з відповідачів заборгованість в тому числі за період з листопада 2011 року по вересень 2015 року, проте, як вбачається з наданих відповідачем ОСОБА_1 копій квитанцій, остання відповідно до закону проводила оплату і заборгованості за вказаний період у ОСОБА_1 немає, що також в судовому засіданні апеляційної інстанції не заперечувалося представником позивача, а відтак колегія суддів вважає, що підстав для стягнення заборгованості за вказаний період немає, а тому в цій частині позовних вимог необхідно відмовити, у зв'язку з їх безпідставністю.

Вимоги позивача про стягнення 3% річних, інфляційних втрат, витрат на правову допомогу не підлягають задоволенню, оскільки є похідними від попередніх, у задоволенні яких слід відмовити.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12» не має права ставити питання про солідарне стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованості за житлово-комунальні послуги, оскільки вони є членами сімї власника квартири ОСОБА_1

В силу ч.1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення та відмову у задоволенні позову.

Відповідно до ч.ч.1, 5 ст.88 ЦПК України стороні на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з згідно ст.88 ЦПК України з позивача ЖБК «БУДІВЕЛЬНИК-12»на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1339,80 грн.

Керуючись ст.ст.218, 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - задовольнити.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 12 травня 2016року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту.

У задоволенні позову житлово - будівельного кооперативу «БУДІВЕЛЬНИК-12» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за спожиті комунальні послуги - відмовити.

Стягнути з житлово - будівельного кооперативу «БУДІВЕЛЬНИК-12» на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1339 грн. 80 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді