Ухвала суду № 63797673, 22.12.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/5485/16 Справа № 201/3959/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - ОСОБА_1 Доповідач - Ткаченко І.Ю.

Категорія 2

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2016 року м. Дніпро

22 грудня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Каратаєвої Л.О., Пищиди М.М.

при секретарі Григор'євій В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «СКВС» про визнання права власності, усунення перешкод у здійсненні права користування та скасування права власності

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2016 року, -

В С Т А Н О В И В:

18 березня 2016 року позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом. В обґрунтування своїх позовних вимог посилається на те, він є власником нерухомого майна - квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_1 на підставі договору дарування ВВО №113882 від 02 грудня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3, реєстровий № 3980. З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно він дізнався, що право власності на належну йому квартиру зареєстроване за ТОВ «СКВС», однак з моменту набуття права власності на цю квартиру він її нікому не відчужував та не підписував жодних документів про продаж чи відчуження її у іншій спосіб. Тому позивач, пославшись на норми ст.ст. 93, 346, 391, 392 та 296 ЦК України, з врахуванням поданих заяв про уточнення позовних вимог, просив суд визнати право власності на спірну квартиру за ним, усунути перешкоди у здійсненні ним права користування спірною квартирою шляхом заборони відповідачу використовувати спірну квартиру для ведення статутної діяльності, у тому числі як юридичну адресу та скасувати право власності відповідача на спірну квартиру (а.с. а.с. 5-6,24-25).

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до товариства з обмеженою відповідальністю «СКВС» про визнання права власності, усунення перешкод у здійсненні права користування та скасування права власності відмовлено (а.с.138-142).

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимог в повному обсязі (а.с. 144-146).

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу відхилити, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Згідно із ст.ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Перелік можливих способів захисту міститься в ст.16 ЦК України.

Скориставшись своїм правом, позивач просив суд:

-витребувати у ТОВ « СКВС» документи щодо правомірності набуття права власності на квартиру № 25 а, в житловому будинку літ. А -10, яка складається з: 1- коридор, 2 санвузол, 3,4,5 житлова, 6 кухня, 7 санвузол, І- балкон, загальною площею 105,6 кв.м, житловою площею 57,1 кв.м., що розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул.. Ливарна, буд.6, кв, 25а, в тому числі, правомірністю набуття цієї квартири засновником (учасником), який передав її до статутного капіталу ТОВ « СКВС».

-визнати за ОСОБА_2, право власності на квартиру № 25а в житловому будинку літ. А -10, яка складається з: 1- коридор, 2 санвузол, 3,4,5 житлова, 6 кухня, 7 санвузол, І- балкон, загальною площею 105,6 кв.м, житловою площею 57,1 кв.м., що розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Ливарна, буд.6, кв, 25а,

-усунути перешкоди у здійсненні права користування ОСОБА_2, квартирою №т 25а в житловому будинку літ. А -10, яка складається з: 1- коридор, 2 санвузол, 3,4,5 житлова, 6 кухня, 7 санвузол, І- балкон, загальною площею 105,6 кв.м, житловою площею 57,1 кв.м., що розташована за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Ливарна, буд.6, кв, 25а, шляхом заборони ТОВ « СКВС» використовувати спірну квартиру для ведення статутної діяльності у тому числі як юридичну адресу;

-скасувати право власності ТОВ « СКВС» на спірну квартиру.

Судом 1 інстанції встановлено, що на час звернення позивача до суду, він проживає у спірній квартирі, хоча власником нерухомого майна - квартири, що розташована за адресою АДРЕСА_1 фактично є товариство з обмеженою відповідальністю «СКВС» , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 55174291 від 15 березня 2016 року (а.с. 10).

Відповідач отримав обєкт нерухомого майна, що є предметом спору шляхом внесення цього майна до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю «СКВС», згідно рішення установчих зборів. Передача нерухомого майна до статутного капіталу відповідача оформлена відповідним актом прийому-передачі майна від 27 січня 2016р., право власності на яке виникло на підставі заочного рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2015 р. у справі №175/3592/15-ц, яким було припинено право власності позивача ОСОБА_2 на квартиру що розташована за адресою АДРЕСА_1 та відповідно право власності було визнано за ОСОБА_4 Рішення набрало законної сили 06 жовтня 2015 р.

Однак, ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 23 березня 2016р. заочне рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 21 вересня 2015р. у справі №175/3592/15-ц було скасоване, а позовну заяву ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності залишено без розгляду.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимоги, суд першої інстанції посилався на ст. ст.10,16 ЦК України та виходив із того, що заявлені вимоги є передчасними та позивачем обраний неналежний спосіб захисту своїх прав, які він вважає порушеними.

Вказані висновки суду 1 інстанції є обґрунтованими. Розглядаючи спір, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі та надані докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює та обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Так, предявлення окремої вимоги про право власності є передчасним та неналежним способом захисту прав позивача, оскільки в даному спорі вирішується питання не лише щодо права власності, а й щодо добросовісності набувача, яким фактично є відповідач.

Обраний позивачем спосіб захисту, як витребування правовстановлюючих документів відповідача на майно та скасування права власності, не передбачені законодавством. Згідно вимог ст. 346 ЦК України, закріплена можливість припинення права власності.

Щодо вимоги про усунення перешкод у користуванні спірної квартири шляхом заборони відповідачу використовувати її для ведення статутної діяльності, в тому числі як юридичну адресу, то дані вимоги є передчасними, оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідач є власником спірної квартири і відповідно має право нею користуватися на власний розсуд.

Враховуючи, що позивач, як особа, яка вважає, що її права порушено, може скористатися не будь-яким, а лише належним способом захисту свого права, який зазвичай визначається спеціальним законом, яке регламентує конкретні цивільні правовідносини, а позовні вимоги, заявлені позивачем, не відповідають способам захисту цивільних прав та інтересів, передбаченихст. 16 ЦК України, без вирішення по суті яких, розгляд інших вимог є передчасним, то суд 1 інстанції правильно відмовив у задоволенні позову, висновки якого відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Так, ст. 330 ЦК Українипередбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно достатті 388 цього кодексумайно не може бути витребуване в нього.

Згідно з частиною 1статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином,статтею 388 ЦК Українипередбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Згідно ізстаттею 16 Цивільного кодексу Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права таінтересу, способом захисту цивільних прав таінтересів може бути визнання права.

Приписамист. 392 Цивільного кодексу Українипередбачено право власника майна предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

При цьому, передумовою для застосування ст. 392 ЦК є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником.

Відповідно до принципу диспозитивності (стаття 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог (стаття 31 ЦПК України). Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (ст. 12 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, способом захисту порушеного права власності обраного позивачем є позовні вимоги про витребування документів про право власності (без посилання на відповідні правові норми), позовні вимоги про визнання права власності на спірне майно (стаття 392 ЦК України), негаторний позов (стаття 391 ЦК України) у вигляді позбавлення права користування спірною квартирою, позов про захист речового права на чуже майно (стаття 396 ЦК України), позовні вимоги про скасування права власності (без посилання на відповідні правові норми), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України), враховуючи, що воно вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо нього, але в подальшому скасованого, а отже вибуло з володіння власника поза його волею.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві. При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху, а в певних випадках за таких обставин може бути відмовлено в позові.

Згідно пункту 22зазначеної Постанови, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України).

Під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства.

В узагальненняхВерховного Суду України «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» зазначено, щозгідно з ч.2 ст.118 ЦПК вимога про визнання права власності може бути поєднана з іншими вимогами (про витребування майна з чужого незаконного володіння, про виключення майна з акта опису та ін.).

Добросовісність чи недобросовісність нового набувача майна має встановлюватися судом при розгляді саме віндикаційного позову щодо такого майна.

Більше того, позицію про те, що відокремлене предявлення про визнання прав власності є неправильним, підтверджує розяснення, яке міститься в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», де зазначено, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступнихправочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК. Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливаєіз закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно п.2. ст. 3. Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Стаття 317 ЦК України визначає зміст права власності, і встановлює, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

З комплексного аналізу вищевказаних норм витікає, що відповідачу належить формальне, зареєстроване володіння, що підтверджується відповідним записом в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, яким необмеженій кількості осіб оголошено про володіння нерухомістю, тобто володіння нерухомістю (оголошення володіння нерухомістю) здійснюється в даному випадку за допомогою внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Володіння є правовою категорією нерозривно повязаною з користуванням та розпорядженням річчю, відповідно право володіння, як невідємна складова права власності, підтверджується документально (шляхом відповідної реєстрації в складі права власності). На сьогоднішній день в реєстрі міститься запис про право власності відповідача, відповідно державою офіційно визнається і підтверджується факт панування відповідачем над спірною квартирою, факт набуття ним права володіння квартирою та можливість визначення ним юридичної долі речі.

Отже, суд 1 інстанції, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги щодо обрання належного способу захисту, є необґрунтованими, виходячи з наведеного. Так, відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

У п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України добросовісним вважається придбання майна не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту лише шляхом задоволення віндикаційного позову про витребування майна від добросовісного набувача.

Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі дублюють зміст позовних заяв, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі зясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, а відповідно до ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обовязковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 213, 214 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 308 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01 червня 2016 року - залишити без змін

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Судді: