Ухвала суду № 63775332, 27.12.2016, Апеляційний суд Рівненської області

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 грудня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі

головуючий суддя: Хилевич С.В.

судді: Шеремет А.М., Боймиструк С.В.

секретар судового засідання: Демчук Ю.Ю.

за участі: представника ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" на рішення Острозького районного суду від 30 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и л а:

В серпні 2016 року до суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" (далі ТОВ "СОУЛ-Україна") про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 29 червня 2016 року №00380 та стягнення грошових коштів.

Рішенням Острозького районного суду від 30 вересня 2016 року позов задоволено повністю: стягнуто з ТОВ "СОУЛ-Україна" на користь позивача 36 500 гривень та 551, 20 гривень судового збору.

Додатковим рішенням Острозького районного суду від 12 грудня 2016 року визнано недійсним договір фінансового лізингу №08380, що укладений 29 червня 2016 року між сторонами.

На рішення суду відповідачем подано апеляційну скаргу, де покликається на його незаконність та необґрунтованість, що полягало у порушенні норм матеріального права, невідповідності висновків суду обставинам справи та неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.

На її обґрунтування зазначалося про помилковість висновків суду щодо надання ТОВ "СОУЛ-Україна" послуг з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах та не з'ясував обсягу діяльності відповідача. Вважає, що такі твердження суперечать ч. 4 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", п. 2.1 Положення про надання послуг з фінансового лізингу юридичними особами субєктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, затвердженим розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 22.01.2004 року №21.

На його думку, на даний час не існує нормативно-правового акту Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, яким би була встановлена обовязкова необхідність отримання ліцензії для здійснення такої діяльності як фінансовий лізинг та отримання юридичною особою, що надає послуги з фінансового лізингу, статусу фінансової установи. Тому відсутні правові підстави стверджувати про обовязковість отримання відповідачем відповідної ліцензії.

Судом не зясовано, яким видом діяльності займається ТОВ "СОУЛ-Україна", адже він не надає послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах.

Хибними вважає висновки суду і про необхідність укладення оспорюваного договору в складній письмовій формі, тобто з нотаріальним його посвідченням. Стаття 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст.ст. 759-786, 806 ЦК України вказує про достатність укладення такого правочину в письмовій формі.

Помилковим є і посилання суду на нікчемність оспорюваного договору відповідно до ст. 799, ч. 2 ст. 215 ЦК України, оскільки між сторонами договір найму транспортного засобу не укладався. В звязку з цим суд повинен був на підставі ст. 360 (7) ЦПК України відступити від правової позиції, що висловлені у постановах Верховного Суду України від 11.05.2016 року у справі №6-3020цс15, від 11.05.2016 року у справі №6-65цс16, від 08.06.2016 року у справі №6-330цс16.

Вважає, що посилання суду на ч.ч. 1, 2, 6, 8 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" є невмотивованими, а є простим цитуванням вимог закону.

З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ТОВ "СОУЛ-Україна" про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення грошових коштів.

Заслухавши суддю-доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи відповідача, колегія суддів прийшла до висновку про відхилення апеляційної скарги.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції правильно виходив з його доведеності і обґрунтованості, адже спірні правовідносини підпадають під ознаки несправедливих умов, встановлених пунктом 4 ч. 3 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів, у відповідача відсутня ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, а також оспорюваний договір в нотаріальному порядку не посвідчувався, що тягне за собою визнання договору фінансового лізингу недійсним. Оскільки наслідком визнання недійсним оспорюваного правочину є повернення переданих однією стороною на користь другої сторони коштів, тому обґрунтовано стягнуто з відповідача на користь позивача спірні грошові кошти.

Матеріалами справи встановлено, що 29 червня 2016 року між сторонами укладено договір фінансового лізингу №00380 з додатками №1 "Специфікація" та додатком №1 до договору фінансового лізингу, за умовами якого ТОВ "СОУЛ-Україна" зобов'язалося придбати в свою власність предмет лізингу мінітрактор ДТЗ С.5, 35 к.с., 4х4, кабіна з підігрівом, та передати цей трактор у користування позивача. Останній зобовязався сплачувати передбачені договором періодичні лізингові платежі. Умовами договору встановлено право ОСОБА_1 отримати мінітрактор у власність після повної сплати вартості трактора та інших витрат (а.с. 18-23)

Ними не оспорюється, і це підтверджено квитанцією від 29.06.2016 року №0.0.575321413.1, що позивачем було здійснено першочерговий одноразовий платіж, розмір якого погоджений сторонами і який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на розрахунковий рахунок лізингодавця за організаційні заходи, повязані з підготовчою перевіркою, розглядом документів та укладення договору, а також за здійснення необхідних дій лізингодавця, що повязані з передачею предмета лізингу. Розмір платежу складав 10 відсотків від погодженої вартості предмета лізингу разом з іншими переддоговірними платежами, тобто 36 500 гривень (а.с. 25).

Умовами договору фінансового лізингу визначено вартість предмета лізингу на момент його укладення у 350 000 гривень без податку на додану вартість.

1 липня 2016 року позивач звернувся до ТОВ "СОУЛ-Україна" з письмовою вимогою про повернення сплачених ним 36 500 гривень (а.с. 26). Своїм листом від 5 серпня 2016 року відповідач визнав, що оспорюваний договір між сторонами розірвано, однак повернути грошові кошти відмовився, пославшись на п.п. 12.1, 12.8 ст. 12 договору фінансового лізингу.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у звязку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

За правилами п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансовий лізинг вважається фінансовою послугою, а відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про ліцензування видів господарської діяльності" ліцензуванню підлягає такий вид господарської діяльності як надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).

Між тим, судом правильно встановлено, що на час укладення оспорюваного договору у відповідача була відсутня ліцензія на здійснення такого виду діяльності.

Сам факт взяття ТОВ "СОУЛ-Україна" 29 грудня 2015 року Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, на облік юридичної особи, що стверджено копією відповідної довідки ФЛ №558 від 29.12.2015 року, не свідчить про отримання відповідачем ліцензії на надання фінансових послуг (а.с. 67).

Згідно зі ст.ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частина 1 ст. 227 ЦК України передбачає визнання недійсним правочину юридичної особи, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії).

Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб може здійснюватися лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Відповідно до п. 11-1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою.

Стаття 799 ЦК України вказує, що договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі, а договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Норми ч. 1 ст. 220 ЦК України передбачають нікчемність договору у разі недодержання сторонами вимоги закону про його нотаріальне посвідчення.

Окрім того, сторонами не було погоджено постачальника (продавця) предмета лізингу, не визначено остаточну вартість мінітрактора, не узгоджено графіка сплати лізингових платежів. Тому позивач на момент укладення оспорюваного договору був позбавлений можливості ознайомитися з обсягом своїх грошових зобов'язань та графіком лізингових платежів, що свідчить про невизначеність загального обсягу грошових зобовязань.

Також на момент укладення договору фінансового лізингу розмір щомісячних лізингових платежів за умови залишення погодженої вартості предмета лізингу на рівні, що був визначений на той момент, складав 4 636, 43 гривні. У разі залишення погодженої вартості предмета лізингу на рівні, який було визначено на момент підписання договору і передачі предмета лізингу лізингоодержувачу, сторони зобовязалися підписати додаток №2, що судом правильно розтлумачено як факт відсутності підпису сторін у цьому додатку та невизначеність умов договору.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 6, 8 ст. 18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обовязків на шкоду споживача. У разі, коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:

1.)такі положення підлягають зміні;

або

2.)договір може бути визнаний недійсним у цілому.

Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Як вірно зясовано судом, відповідачем включено в договір фінансового лізингу умови, які є несправедливими, у нього відсутня ліцензія на надання фінансових послуг, а сам договір усупереч вимогам закону не посвідчувався в нотаріальному порядку. Ці обставини в сукупності вказують про недійсність оспорюваного правочину, в зв'язку з чим судом правильно задоволено позов у цій частині.

Оскільки договір фінансового лізингу визнано недійсним, тому судом застосовано наслідки його недійсності, що передбачено ст. 216 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 цієї статті недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що повязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобовязана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

За таких обставин правильно застосовано реституцію, тобто повернення в правах, і стягнуто з ТОВ "СОУЛ-Україна" на користь позивача 36 500 гривень понесеного першого одноразового платежу.

Такі висновки суду повністю узгоджуються з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України у своїх постановах від 11 травня 2016 року в справі №6-65цс16, від 11 травня 2016 року в справі №6-3020цс15 та від 8 червня 2016 року в справі №6-330цс16.

Згідно із абз. другим ч. 1 ст. 360 (7) ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Помимо наведеного, 19 жовтня 2016 року Верховним Судом України у своїй постанові в справі №6-1551цс16 висловлено правову позицію, яка вказує, що до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у звязку з розірванням або невиконанням ним договору, а спірним пунктом договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у пункті 12.11 (в справі, яка переглядалася Верховним Судом України) умова договору є несправедливою в розумінні статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до статті 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму статті 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми частини першої статті 220 цього Кодексу.

Доводи апеляційної скарги про необхідність ліцензування діяльності, обовязковість нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу, а також відсутність правових підстав для визнання договору недійсним на увагу колегії суддів не заслуговують і спростовуються правильністю висновків суду.

Підставою для залишення оскаржуваного рішення без змін відповідно до ч. 1 ст. 308 ЦПК України є додержання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при його ухваленні.

Керуючись ст.ст. 3, 303, 307, 308, 313-315, 324-325 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "СОУЛ-Україна" відхилити, а рішення Острозького районного суду від 30 вересня 2016 року та додаткове рішення Острозького районного суду від 12 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: Судді: