Рішення № 63753224, 22.12.2016, Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №348/1237/15-ц

22 грудня 2016 року м. Надвірна

Надвірнянський районний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого-судді:ОСОБА_1

секретаря: Дмитрук С.І.

з участю прокурора: Марчук С.В.

відповідача: ОСОБА_2

представника відповідачів: ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Надвірна справу за позовом прокурора Надвірнянського району в інтересах держави, в особі Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, зобовязання повернути земельну ділянку з чужого незаконного володіння, попередньо привівши її в придатний до використання стан, -

Встановив:

Прокурор Надвірнянського району в інтересах держави, в особі Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, зобовязання повернути земельну ділянку з чужого незаконного володіння, попередньо привівши її в придатний до використання стан.

В судовому засіданні прокурор Марчук С.І. позов підтримала з мотивів викладених в позовній заяві, яку просить задоволити.

Представник Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області в судове засідання не прибув, однак від них поступила заява, в якій просять справу слухати в їхню відсутність.

Відповідач по справі ОСОБА_2 позов не визнав і просить в його задоволенні відмовити застосувавши позовну давність, подавши відповідну заяву.

Представник відповідача по справі ОСОБА_4-ОСОБА_3 позов не визнав і просить в його задоволенні відмовити застосувавши позовну давність, подавши відповідну заяву.

Суд, вислухавши пояснення сторін по справі, дослідивши докази, представлені сторонами на виконання вимог ст. 60 ЦПК України і які сторони вважають достатніми для обґрунтування і заперечення своїх позовних вимог та зясувавши фактичні обставини справи, прийшов до висновку, що в позові слід відмовити виходячи з наступних підстав:

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому зазначеним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Зі змісту ст. 60 ЦПК України випливає, що кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, а також доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Статтею 10 ЦПК України передбачено, що кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню всіх обставин справи: розяснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених кодексом.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін на інших осіб, які беруть участь у справі.

А відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 14 Конституції України встановлено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з ч.1 ст.2 ЗК України земельні відносини-це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Субєктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч.2 ст.5 Конституції України).

Відповідно до ч.3 ст.140, ч.1 ст.144 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обовязковими до виконання на відповідній території.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч.2 ст.59 Закону України « Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно ст.ст. 125, 126, 158 ЗК України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації, а право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Виключно судами вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян, а у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Чинний Земельний кодекс України встановлює підстави набуття права на землю шляхом передачі ділянок у власність або надання їх у користування(ч.2 ст.116). Однак, громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм права користування земельною ділянкою.

Земельний Кодекс України, чинний на момент виникнення спірних правовідносин закріпив право приватної власності громадян на землю.

Отже, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт.

Судом встановлено, що 24.05.1999 року відповідачу по справі ОСОБА_4 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0.1380 га землі по вулиці 16 Липня в смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель на підставі рішення Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області від 26.03.1999 року(ас. 11).

Прокуратурою Надвірнянського району 11.04.2013 року розпочате кримінальне провадження №4201309020000012 за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області при видачі ОСОБА_4, відповідачу по справі, державного акту на право приватної власності на землю від 24.05.1999 року за ознаками злочину, передбаченого ст. 364 КК України.

23.04.2014 року дане кримінальне провадження закрито на підставі ст. 284 п.2 ч.1 КПК України(ас.5).

Дана постанова не оскаржувалася та вступила в законну силу.

В подальшому 26.12.2005 року згідно договору купівлі-продажу, що зареєстровано в реєстрі за №651 відповідач по справі ОСОБА_4 продав земельну ділянку площею 0.1380 га землі по вулиці 16 Липня в смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель ОСОБА_2, відповідачу по справі(ас.10).

В ході переоформлення вказаної земельної ділянки на ОСОБА_2 Надвірнянським РВ Івано-Франківської регіональної філії ДП «Центр ДЗК» у 2006 році було розроблено технічну документацію, яка стала підставою для видачі державного акту на право власності на земельну ділянку(ас.6-9; 12-15).

Даний факт ствердили сторони по справі.

У звязку з цим щодо тверджень прокурора, про необхідність наявності проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4, то суд зазначає наступне.

У 1999 році діяв Декрет Кабінету Міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок». Так стаття 1 даного Декрету встановлювала, що сільським, селищним, міським Радам народних депутатів забезпечити передачу протягом 1993 року громадянам України у приватну власність земельних ділянок, наданих їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, установлених Земельним кодексом України.

Згідно статті 2 даного Декрету було передбачено, що передача громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок для цілей, вказаних у статті 1 цього Декрету, провадиться один раз, про що обов'язково робиться місцевими Радами народних депутатів відмітка у паспорті або документі, який його замінює.

Стаття 3 цього Декрету передбачала, що право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для цілей, передбачених статтею 1 цього Декрету, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах, з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Стаття 6 цього ж Декрету зупинила дію частини другої статті 17 і статті 23 Земельного кодексу України щодо власників земельних ділянок, визначених статтею 1 цього Декрету.

При цьому вищезазначений Декрет Кабінету Міністрів України був спеціальним по відношенні до Земельного кодексу України і не передбачав розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

А тому твердження прокурора з цього приводу є безпідставними.

З приводу посилань прокурора на кримінальне провадження №42013090200000012 за фактом зловживання службовим становищем особами Делятинської селищної ради та управління Держкомзему в Надвірнянському районі Івано-Франківської області, то суд звертає увагу на ч. 4 ст. 61 ЦПК України якою визначено, що вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Тобто, виходячи з аналізу вищевказаної норми, умови обов'язковості вироку суду при розгляді цивільної справи-якщо суд розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої ухвалено вирок (постанову) суду, та у частині встановлення виключно тієї обставини чи мали місце ці дії (які є підставами позову в цивільному процесі) чи вчинені вони цією особою.

Отже, дії особи встановлені у вироку можуть становити підстави позову у цивільних справах позовного провадження про цивільно-правові наслідки виключно дій особи, стосовно якої ухвалено вирок.

Крім того, як вбачається із позовної заяви прокурора 23.04.2014 року дане кримінальне провадження закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України(ас.5).

Згідно п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» відповідно до частини 4 статті 61 ЦПК при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, цей вирок або постанова обов'язкові для суду лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями статті 212 ЦПК України.

На думку суду постанова про закриття кримінального провадження від 23.04.2014 року в силу ч.4 ст.61 ЦПК України не може мати преюдиційного значення та не може беззаперечно вказувати на безпідставність рішень сесії Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області, якими вилучались та передавались у власність громадянам земельні ділянки(ас.5).

Щодо тверджень прокурора, про те, що відповідно до ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження щодо розпорядження землями комунальної власності (власності територіальних громад, в тому числі надання їх у власність) відносяться до компетенції сесії селищної ради, то суд звертає увагу на те, що ст. 26 вищевказаного Закону на момент виникнення спірних правовідносин (24.05.1999 року) не містила такого положення, а отже твердження прокурора з цього приводу є безпідставними.

Стосовно посилання прокурора на Інструкцію «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 04.05.1999 року, то суд звертає увагу на наступне.

Вищезазначена Інструкція затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 від 04.05.1999 року та зареєстрована в Мінюсті України 4 червня 1999 року за №354/3647.

Відповідно до п. 1 Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» передбачено, що з 1 січня 1993 року нормативно - правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що нормативно - правові акти, зазначені в статті 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Оскільки, вищезазначена Інструкція зареєстрована в Мінюсті України 4 червня 1999 року, то відповідно до п. З Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року №493/92 вона набула чинності з 14.06.1999 року, тобто до спірних правовідносин не застосовується.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

В силу вимог ст. 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії.

Частиною 1 ст. 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Стаття 1 протоколу 1 Європейської конвенції з прав людини вказує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бити позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Перший протокол ратифікований Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року та із огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України, як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-ІУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами, як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Серков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "ЕазіАу'езІ: АПіапсе ЬітнесГ проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Відповідно до ч. З ст. 388 ЦК України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Спірна земельна ділянка була отримана ОСОБА_4 правомірно. Під час придбання ОСОБА_2 спірної земельної ділянки Делятинською селищною радою Надвірнянського району Івано-Франківської області, як власником земель в межах населеного пункту надавалася згода на переоформлення права власності на земельну ділянку, зокрема було підписано державний акт на право власності на земельну ділянку.

Отже, позовна вимога про зобов'язання ОСОБА_2 повернути земельну ділянку площею 0,1380 га кадастровий номер №2624055900:04:003:0101 з чужого незаконного володіння Делятинській селищній раді Надвірнянського району Івано-Франківської області на підставі ст. 388 ЦК України є безпідставною.

Також, суд звертає увагу на той факт, що позивачем порушується принцип «належного урядування» (п. 70 Рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 року у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04), який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (п. 71 згаданого Рішення Європейського суду з прав людини).

А тому, на думку суду спірна земельна ділянка не може бути витребувана у добросовісного набувача - ОСОБА_2, який поніс значні витрати для підвищення її родючості та благоустрою(ас. 190-192).

Суд, прийшов до висновку, що позивачем не надано суду переконливих доказів протиправної поведінки відповідача під час отримання в приватну власність спірної земельної ділянки.

Крім того, представником відповідачів у судовому засіданні заявлено клопотання(долучено заяви) про застосування строку позовної давності, що в силу ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України є підставою для відмови у позові (ас.54,55).

За змістом статті 256 ЦК право на звернення до суду з вимогою про захист свого порушеного права або інтересу реалізується з дотриманням строків позовної давності.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Суд не знаходить підстав для поновлення строку позовної давності звернення до суду з позовною заявою, оскільки в судовому засіданні позивачем по справі не наведено причин поважності його пропуску.

Суд вважає, що допущені порушення службових осіб Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області при видачі державного акту про право приватної власності на спірну земельну ділянку відповідачу не можуть бути підставою для визнання недійсним державного акту про право приватної власності на землю на спірну земельну ділянку видану відповідачу та повернення її Делятинській селищній раді Надвірнянського району Івано-Франківської області, попередньо привівши її в придатний для користування стан. Таке не передбачено ст. 140 ЗК України, а тому в позові слід відмовити.

А тому, суд, оцінюючи в сукупності здобуті докази по справі прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем не надано суду переконливих доказів протиправної поведінки відповідача під час отримання в приватну власність спірної земельної ділянки.

На підставі ст. ст. 55, 124 Конституції України, ст.ст. 112, 116, 118, 125, 126, 140, 152, 158 ЗК України, ст. 391 ЦК України, керуючись ст.ст. 3, 15, 208, 209, 212-215, 218, 223 ЦПК України, суд, -

Вирішив:

В позові прокурора Надвірнянського району в інтересах держави, в особі Делятинської селищної ради Надвірнянського району Івано-Франківської області - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення до апеляційного суду Івано-Франківської області через Надвірнянський районний суд.

Суддя Мужик І.І.

Повний текст рішення виготовлено 27.12.2016 року.