Ухвала суду № 63725276, 26.12.2016, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 524/9633/14-ц Номер провадження 22-ц/786/3322/16Головуючий у 1-й інстанції Кривич Ж. О. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2016 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області у складі:

головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.

суддів: Карпушина Г.Л., Дорош А.І.

при секретарі Колодюк О.П.

за участі представника позивача ОСОБА_2, відповідача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування коштами,-

В С Т А Н О В И Л А :

У жовтні 2014 року ОСОБА_5 звернувся до суду із вказаним позовом та, остаточно визначившись у позовних вимогах відповідно до заяви від 15 березня 2016 року (а.с. 120), просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь проценти за час користування грошовими коштами за період з 16.10.2011 року по 22.02.2016 року в розмірі 36495 грн. 67 коп., інфляційні збитки за період прострочення з 11.02.2014 року по 22.02.2016 року в розмірі 57056 грн. 80 коп., три проценти річних за період прострочення з 11.02.2014 року по 22.02.2016 року в розмірі 4050 грн. 41 коп.

В обґрунтування позовних вимог вказував, що 20.07.2007 року ОСОБА_3 позичила у нього 20 000 грн. 00 коп., 01.08.2007 року 7605 грн. 00 коп., а 28.07.2008 року 38 810 грн. 00 коп., про що власноруч написала розписки.

Вказував, що факт отримання вказаних коштів також підтверджено судовими рішеннями, які набрали законної сили та Постановою Верховного Суду України від 27.01.2016 року.

Станом на 22.02.2016 року борг відповідачкою повернуто не було.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 проценти за час користування грошовими коштами за період з 16.10.2011 року до 22.02.2016 року в розмірі 36489,89 грн., інфляційні збитки за період прострочення з 11.02.2014 року по 22.02.2016 року у розмірі 57056,80 грн., три проценти річних за період прострочення з 11.02.2014 року по 22.02.2016 року у розмірі 4049,61 грн. та судові витрати в сумі 976 грн. 06 коп.

Не погодившись із вказаним рішенням місцевого суду, його в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_3, просила скасувати його та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні

Судове рішення ухвалене у справі повною мірою відповідає вказаним вимогам.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 20.07.2007 року ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_5 20 000 грн. 00 коп., про що власноруч написала розписку.

В подальшому 01.08.2007 року та 28.07.2008 року ОСОБА_3 позичила у ОСОБА_5 відповідно 7605 грн. 00 коп. та 38 810 грн. 00 коп., про що власноруч написала розписку.

Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16 листопада 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 06 жовтня 2011 року, встановлено факт отримання ОСОБА_3 грошових коштів у борг у ОСОБА_5, у тому числі за розписками від 20.07.2007 року, 01.08.2007 року, 28.07.2008 року. Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 517658,10 грн. боргу за договорами позики від 08.10.2004 року, 12.11.2004 року, 01.04.2006 року, 16.07.2007 року, 20.07.2007 року, 01.08.2007 року, 28.07.2008 року.

Станом на 22 лютого 2016 року відповідач не повернула кошти, отримані в борг у позивача.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 599 ЦК Українизобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно дост. 1048 ЦК Українипозикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно достатті 625цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Проценти, визначені статтею1048 ЦК України, є платою за користування чужими грошовими коштами, яка, за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання терміну їх повернення. Поряд з цим за порушення виконання грошового зобовязання на боржника покладається відповідальність відповідно до ст. 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з наявності між сторонами грошових зобовязань, які ОСОБА_3 належним чином не виконала, що є підставою для стягнення на користь позивача процентів у розмірі визначеному на рівні облікової ставки НБУ, інфляційних витрат за весь час прострочення та 3% річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобовязання.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він узгоджується з матеріалами справи та нормами чинного законодавства, які регламентують спірні правовідносини.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи №6-37цс15 від 01 квітня 2015 року статтею 599 ЦК України встановлено, що зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до вимог статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобовязаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Виходячи з положень частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобовязання, на вимогу кредитора зобовязаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Звернення до суду з вимогою про повернення всіх сум за договором позики у звязку з порушенням умов договору є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобовязань.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі прострочення виконання грошового зобовязання за договором позики, позикодавець вправі вимагати від позичальника сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення згідно статті 625 ЦК України.

Крім того позикодавець має право отримати проценти від суми позики, згідно статті 1048 ЦК України, які нараховуються за період з дати отримання коштів позичальником по день повернення позики, якщо інше не було встановлено укладеним між сторонами договором.

Факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення, не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої статтями 625, 1048 ЦК України.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що між сторонами склалися правовідносини, які регулюються ЗУ «Про виконавче провадження» наведені без урахування вимог ст.ст. 598, 599 ЦК України. ЦК України містить вичерпний перелік підстав припинення зобовязання, серед яких відсутня така підстава як ухвалення судового рішення про стягнення боргу. Отже, факт ухвалення судового рішення про стягнення боргу за договорами позики не припиняє зобовязань боржника відповідача ОСОБА_3 та не звільняє її від відповідальності, передбаченої ст.ст. 625, 1048 ЦК України.

Заперечуючи правомірність оскаржуваного рішення, ОСОБА_3 вказує на те, що вона не була належним чином повідомлена про час та місце судових засідань.

З матеріалів справи вбачається (а.с. 132), що відповідачка не була повідомлена про час та місце судового засідання від 19 квітня 2016 року, проте вказане жодним чином не призвело до неправильного вирішення справи, а тому, в силу положень ст.ст. 308 ч. 2, 309 ч. 3 ЦПК України, не може бути підставою для скасування правильного по суті судового рішення.

Посилання апелянта на пропуск ОСОБА_7 строків позовної давності за вимогами про стягнення процентів та інфляційних витрат не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_7 звернувся до суду із позовом 16 жовтня 2014 року.

Оскаржуваним судовим рішенням стягнуто проценти за користування чужими коштами за період з 16 жовтня 2011 року, а також 3% річних та інфляційних витрат за період з 11 лютого 2014 року, тобто в межах трирічного строку.

Отримання ОСОБА_3 коштів від ОСОБА_5 у борг згідно розписок від 20 липня 2007 року, 01 серпня 2007 року, 28 липня 2008 року на суму відповідно 20000 грн., 7605 грн. та 38810 грн. підтверджується власне розписками, а також встановлено судовими рішеннями, що набрали законної сили, а саме рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16 листопада 2010 року, ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 06 жовтня 2011 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року та постановою Верховного Суду України від 27 січня 2016 року.

Наведеного факту отримання коштів у судовому засіданні відповідач не заперечувала.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином, наведені вище судові рішення, які набрали законної сили, мають преюдиційне значення для даної справи, а тому відсутність в матеріалах справи оригіналів розписок не спростовує висновків суду про отримання коштів у борг.

При цьому, зменшення загальної суми боргу згідно постанови Верховного Суду України від 27 січня 2016 року, що підлягає стягненню за рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16 листопада 2010 року, не впливає на вирішення даної справи, оскільки сума боргу була зменшена внаслідок відрахування інфляційних витрат за прострочення виконання зобовязання, визначеного у доларах США. При цьому, Верховним Судом України підтверджено факт отримання ОСОБА_3 коштів від ОСОБА_5 у борг у вищенаведених сумах.

Апелянтом не спростовано, що станом на 22.02.2016 року грошове зобовязання нею не виконано, а тому, як вірно було вказано місцевим судом, в силу ст.ст. 1048 ч.1, 625 ч. 2 ЦК України, позивач має право на проценти за користування його коштами, а токож на сплату 3% річних та інфляційних витрат.

Прийняття судового рішення про стягнення грошового боргу в національній валюті не припиняє зобовязання та не змінює правову природу грошового зобовязання як такого.

Зобовязання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зокрема, зобовязання припиняється виконанням, проведеним належним чином, переданням належним чином, переданням відступного, зарахуванням зустрічних вимог, за домовленістю сторін, прощенням боргу та ін. (ст.ст. 598-609 ЦК України).

Отже, за наявності факту прострочення боржника ОСОБА_3, невиконання нею грошового зобов'язання, яке виникло з договорів позики, що апелянтом по справі не спростовано та не доведено факт прострочення кредитора, колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість апеляційної скарги відповідача.

Надуманими є доводи апеляційної скарги про те, що проценти за користування коштами розраховані із суми 883365 грн.

В мотивувальній частині оскаржуваного рішення наведений детальний розрахунок, з якого вбачається, що проценти нараховуються на кожну суму боргу окремо.

Заперечення відповідачем розписок від 08 жовтня 2004 року, 12 листопада 2004 року, 01 квітня 2006 року, 16 липня 2007 року, 01 вересня 2007 року позбавлені правового сенсу, так як вказані розписки не були предметом судового розгляду, оскільки з приводу них позивачем вимоги не заявлялися.

Саме тому, неспроможними є доводи апелянта щодо внесення відомостей про кримінальне правопорушення, передбачене ст. 190 КК України (шахрайство) до Єдиного реєстру досудових розслідувань, оскільки згідно ухвали Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області надано тимчасовий доступ до розписок від 12 листопада 2004 року та 08 жовтня 2004 року, які не є предметом розгляду у даній справі.

Також, не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги про те, що рішення суду було фактично виготовлено позивачем або його представником, що є втручанням у діяльність суду.

У матеріалах справи (а.с. 137-139) міститься оригінал судового рішення, підписаний суддею Кривич Ж.О., виготовлений у Автоматизованій системі «КП Д-3», що підтверджується відповідним штрих-кодом, а також опубліковане в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

У матеріалах справи відсутні дані, які б вказували на виготовлення судового рішення сторонньою особою та втручання у діяльність суду будь-яких осіб, а тому не підлягає задоволенню клопотання представника відповідача про постановлення у справі окремої ухвали і направлення її правоохоронним органам для притягнення винних осіб до відповідальності.

Інших доводів, які б спростовували висновки місцевого суду або вказували на їх помилковість, апелянтом не наведено.

Враховуючи викладене, судова колегія дійшла до висновку про те, що судом першої інстанції з'ясовано всі обставини та надано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення місцевого суду, судовою колегією не встановлено.

Керуючись ст. ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст. 307, ч.1 ст. 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: --//-- ОСОБА_1

Судді --//-- ОСОБА_8

--//-- ОСОБА_9

З ОРИГІНАЛОМ ЗГІДНО: ОСОБА_1