Рішення № 63702118, 21.12.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Гаращенка Д.Р.

суддів Невідомої Т.О., Пікуль А.А.

при секретарі Дука В.В.

розглянувши у судовому засіданні справу, за апеляційними скаргами представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, Державного управління справами, Державного підприємства «Укржитлосервіс», Кабінету міністрів України, третя особа ОСОБА_3, про визнання приватизації незаконною та визнання рішення і свідоцтва про право власності на житло недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_5, Державного управління справами, ДП «Укржитлосервіс», Кабінету міністрів України, третя особа ОСОБА_3, про визнання приватизації незаконною та визнання рішення і свідоцтва про право власності на житло недійсним, в якому просила визнати приватизацію квартири АДРЕСА_1, проведену 1 липня 1999 року, незаконною; визнати Розпорядження про приватизацію квартири АДРЕСА_1, прийняте Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління господарського управління Кабінету Міністрів України 1 липня 1999 року № 2589 та видане на його підставі органом приватизації - Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління господарського управління Кабінету Міністрів України - свідоцтво про право власності на житло від 2 липня 1999 року на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_7, недійсними.

Справа № 755/16187/15-ц№ апеляційного провадження: 22-ц/796/14331/2016Головуючий у суді першої інстанції: Катющенко В.П. Доповідач у суді апеляційної інстанції: Гаращенко Д.Р. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 року. Її батьки - ОСОБА_6 та ОСОБА_5 24 липня 1998 року її (коли їй було 15 років) батько ОСОБА_6, отримав єдиний відомчий ордер № 9485 на зайняття житлового приміщення квартири АДРЕСА_2 як працівник Міністерства економіки України. Вказаний ордер було видано виробничим житловим ремонтно-експлуатаційним управлінням господарського управління Кабінету Міністрів України на підставі розпорядження Міністра Кабінету Міністрів України від 23 липня 1998 року на сім'ю з 6 осіб: самого ОСОБА_6, його дружину, ОСОБА_5, сина, ОСОБА_1, її, доньку, ОСОБА_10, доньку, ОСОБА_3, мати, ОСОБА_7, що підтверджується копією єдиного відомчого ордера. На підставі цього ордера їхня сім'я вселилася до вказаної квартири та усі її члени (у тому числі і вона) були зареєстровані у ній за місцем проживання 30 липня 1998 року.

У липні 1999 року було здійснено приватизацію, коли вона була ще неповнолітньою,

вона не знала, що приватизацію не було здійснено, в тому числі, на її ім'я, оскільки постійно проживала у цій квартирі, завжди приймала участь в її утриманні, а про дану обставину дізналася тільки у 2015 році, коли помер її батько та в його сейфі було знайдено відповідне свідоцтво.

Позивач вважає, що її права були порушені, внаслідок не включення її у приватизацію квартири, у зв'язку із чим звернулася до суду із вказаним позовом.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 21 вересня 2016 року позов задоволено.

Не погоджуючись рішенням суду першої інстанції, представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали, кожен окремо, аналогічні за змістом апеляційні скарги, у яких, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просили рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування заявлених вимог апелянти послалися на те, що суд першої інстанції перекрутив у своєму рішенні покази свідка ОСОБА_11, оскільки насправді він надав суду протилежні свідчення.

Також, суд першої інстанції, вирішуючи спір, застосував норми законодавства, які діють тепер, а не ті які діяли на момент здійснення спірних правовідносин.

На думку апелянтів, суд першої інстанції прийшов до хибного висновку, не застосувавши строки позовної давності, оскільки позивачу було відомо, принаймні повинно було бути відомо про те, що вона не взяла участі в приватизації коли вона вже стала повнолітньою. Рішення в частині того, що позивачу стало відомо про дану обставину тільки у 2015 році побудоване судом виключно на поясненнях самого відповідача, тобто на припущеннях, що суперечить законодавству.

Також, апелянти наголошують на тому, що позивач, під час приватизації квартири, була неповнолітньою, а тому в її інтересах, за законодавством, діяли батьки, які таким чином вирішили її права, не включивши її у приватизацію квартири, реалізувавши право, а тому позов є безпідставним. На той час, особи які приватизували квартиру, вирішили, що в приватизації будуть приймати участь усі повнолітні члени сім'ї, які проживали в квартирі. Тобто, це було їхнім правом.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та представник Кабінету міністрів України - Денисенко Ю.О. підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.

Представник позивачів - ОСОБА_13 та відповідач ОСОБА_5 заперечували проти задоволення апеляційної скарги.

Інші учасники судового процесу та їх представники у судове засідання не з'явилися, належним чином були повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду, тому розгляд справи за апеляційною скаргою, на підставі ч. 2 ст. 305 ЦПК України, проведено за їх відсутності.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року народилася ОСОБА_10. батьками якої записані - ОСОБА_6 та ОСОБА_5 (а.с.9).

В подальшому, 15 вересня 2007 року ОСОБА_10 зареєструвала шлюб з ОСОБА_14 та змінила прізвище на - ОСОБА_10 (а.с.8).

24 липня 1998 року на підставі Розпорядження Міністра Кабінету Міністрів України від 23 липня 1998 року, Виробничим житлово-ремонтним експлуатаційним управлінням Господарського управління Кабінету Міністрів України на ім'я ОСОБА_6 було видано єдиний відомчий ордер № 11 9485 на дозвіл зайняти: житлове приміщення АДРЕСА_9, яка складається з чотирьох кімнат, 140,1 кв.м. Склад сім'ї: ОСОБА_6, ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_1 - син, ОСОБА_10 - дочка, ОСОБА_3 - дочка, ОСОБА_7 - мати (а.с.10).

Відповідно до технічного паспорту на квартиру, квартира АДРЕСА_3 розташована на другому поверсі чотирнадцятиповерхового будинку та складається з чотирьох кімнат житловою площею 96,9 кв.м., у тому числі 1-а кімната 21,0 кв.м., 2-а кімната 1.1,3 кв.м:., 3-я кімната 32,4 кв.м.. 4-а кімната 32,2 кв.м., кухні площею 14,5 кв.м., ванної кімнати 7,9 кв.м.. вбиральні (поєднаної) 2,0 кв.м., коридору площею 22,6 кв.м. Квартира обладнана лоджією 8.2 кв.м. Загальна площа квартири 152.1 кв.м. (а.с, 17- 18).

29 червня 1999 року ОСОБА_6 звернувся до бюро по приватизації із заявою, в якій просив оформити передачу в приватну/спільну сумісну, спільну часткову/ власність квартиру, що займає він разом з членами сім'ї на умовах найму, при оформленні квартири у спільну часткову власність просив передбачити розподіл долі власності між членами сім'ї рівними долями, уповноваженим власником квартири визначено ОСОБА_6 (а.с.73).

До вказаної заяви було додано довідку про склад сім'ї наймача ізольованої квартири та займані ними приміщення, згідно якої у квартирі за адресою: АДРЕСА_4 мешкають і мають право на житло на момент введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»: ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_10 (позивач у справі) (а.с.74).

В подальшому, розпорядженням Бюро приватизації № 2589 від 01. липня 1999 року заяву ОСОБА_6 було задоволено і передано квартиру АДРЕСА_5 було передано в приватну спільну власність (а.с.75). Бюро по приватизації Виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління Господарського управління КМ України також було проведено розрахунок вартості надлишкової загальної площі квартири, що приватизується на чотирьох зареєстрованих осіб у квартирі (а.с.76).

2 липня 1999 року Бюро по приватизації Виробничого житлового ремонтно- експлуатаційного управління Господарського управління КМ України було видано свідоцтво про право власності на житло, за яким квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 належить на праві приватної спільної власності ОСОБА_6 та членам його сім'ї: ОСОБА_5, ОСОБА_1, ОСОБА_7 рівними долями (а.с.77).

ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_6 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 109).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що на момент проведення приватизації спірної квартири, позивач була постійно зареєстрована та проживала у спірній квартирі, при цьому ОСОБА_6 була подана відповідна заява на проведення приватизації разом із довідкою про склад сім'ї та займані приміщення, за якою позивач значиться як член сім'ї наймача, який прийматиме участь у приватизації. В той час як до свідоцтва про право власності на житло позивача включено не було, та не визначено в якості співвласника квартири, незважаючи на той факт, що позивач з 30 липня 1998 року по сьогодні зареєстрована та проживає у АДРЕСА_10. При цьому, як вбачається з карточки прописки, ОСОБА_7, яка була включена до свідоцтва про право власності на житло та відповідно стала співвласником спірної квартири, остання була знята з реєстрації АДРЕСА_7 01 липня 1999 року, тобто до видачі свідоцтва про право власності на житло, що, в своїй сукупності, свідчить про порушення приватизаційної процедури по спірній квартирі в частині визначення осіб, що мають право на приватизацію, як членів сім'ї наймача.

Проаналізувавши усі доводи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про порушення норм чинного на момент проведення приватизації законодавства в частині приватизації квартири АДРЕСА_8, проведеної 01 липня 1999 року та обґрунтованості заявлених позивачем позовних вимог.

При цьому, суд першої інстанції, проаналізувавши доводи позивача та інші дані, вважав, що заяви відповідача та третьої особи про застосування строків позовної давності задоволенню не підлягають, оскільки, на думку суду, позивач переконливо довела ту обставину, що до смерті свого батька ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 року, вона не могла знати про зміст оспорюваного нею свідоцтва про право власності на житло.

Проте, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає, оскільки суд першої інстанції не повно та неправильно дав оцінку наявним у матеріалах справи доказам, взяв до уваги обставини, доказування яких побудовано виключно на припущеннях позивача, що призвело до ухвалення рішення з порушенням норм процесуального та матеріального законодавства.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Звернувшись до суду з позовом у липні 2015 року, ОСОБА_4 просила визнати приватизацію квартири АДРЕСА_1, проведену 1 липня 1999 року, незаконною; визнати Розпорядження про приватизацію квартири АДРЕСА_1, прийняте Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління господарського управління Кабінету Міністрів України 1 липня 1999 року № 2589 та видане на його підставі органом приватизації - Бюро приватизації виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління господарського управління Кабінету Міністрів України - свідоцтво про право власності на житло від 2 липня 1999 року на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_1 та ОСОБА_7, недійсними.

Тобто, позивач у 2015 році просила визнати незаконними дії, які відбулися ще в 1999 році.

Відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 заявляли у суді першої інстанції про сплив строку позовної давності до заявлених вимог про що надали відповідні заяви.

Колегія суддів погоджується з доводами позивача про те, що на момент приватизації квартири у 1999 році, вона не була повнолітньою особою, а тому не могла орієнтуватися у юридичних тонкощах виниклих правовідносин. Проте, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_4 виповнилося 18 років, тобто з 2001 року вона стала повнолітню особою, з повною цивільною дієздатністю (ч.1 ст.34 ЦК України).

Законодавець пов'язує початок перебігу позовної давності з моментом коли особа довідалася або могла та повинна була довідатися про порушення свого права, а тому колегія суддів вважає, що саме з моменту коли ОСОБА_4 виповнилося 18 років розпочався відлік строку позовної давності у розглядуваних правовідносинах, оскільки саме з цього часу позивач могла та повинна була довідатися про порушення свого права.

Данні обставини були підтверджені допитаним у судовому засіданні чоловіка ОСОБА_4 - ОСОБА_11 який пояснив, що приватизація квартири був загально відомим фактом в сім'ї, та позивачці було відомо про це весь час.

Таким чином, на думку колегії суддів строк позовної давності до даних правовідносин сплинув 20 липня 2004 року, а з позовом ОСОБА_4 звернулася до суду тільки у 2015 році.

Згідно з ч. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 р. встановлено, що відповідно до положень ст. 10-11 ЦПК України суд розглядає справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до положень ч.3 ст.10 та ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Згідно ч.4 ст. 60 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Проте, всупереч наведеним вище нормам права, на думку колегії суддів, позивач не надала, а ні в суді першої інстанції, а ні під час апеляційного перегляду справи належних доказів та об'єктивних обґрунтувань щодо поважних причин пропуску нею строку позовної давності.

ЇЇ доводи з цього приводу, побудовані виключно на її суб'єктивному баченні та припущеннях.

Суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, безпідставно вказав, що заяви відповідача та третьої особи про застосування наслідків спливу строків позовної давності не підлягають задоволенню, що призвело до неправильного вирішення справи, оскільки відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 вересня 2016 року скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст.218, 303-305, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 21 вересня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1, ОСОБА_5, Державного управління справами, Державного підприємства «Укржитлосервіс», Кабінету міністрів України, третя особа ОСОБА_3, про визнання приватизації незаконною та визнання рішення і свідоцтва про право власності на житло недійсним.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді