Постанова № 63675588, 26.12.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1300/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2016 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Глуханчука О.В.,

судді Бутенко А.В.

судді Гусева О.Г.

секретар судового засідання Мураховська А.І.

за участю: позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 (за довідкою про звернення за захистом в Україні)

перекладача Хамдард Непа Хабібрахман

представника відповідача ОСОБА_2 (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні cправу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 17 лютого 2016 року №27-16, зобовязання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 ОСОБА_3 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 17 лютого 2016 року №27-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобовязання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_4, але не може та не бажає користуватись захистом своєї країни, яку змушений був покинути у зв'язку із загрозою життю. У 2013 році позивач звернувся до міграційної служби із заявою про надання захисту в Україні, проте рішенням ДМС України від 17 лютого 2016 року №27-16 йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення ДМС України позивач вважає протиправним та необґрунтованим, оскільки його заява про надання захисту в Україні відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а інформація по країні походження підтверджує наявність підставі для додаткового захисту.

У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позов не визнав, надав письмові заперечення відповідно до яких зазначив, що за результатами аналізу відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту співробітниками міграційної служби встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту. Відповідач зазначив, що повідомлені позивачем обставини щодо причин виїзду з ОСОБА_4 є сумнівними та суперечливими, з огляду на що Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено обґрунтований Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2016 року справа № 2013ОD0435, який підтримано Рішенням Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №27/16 щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у звязку із чим, на думку відповідача, підстави для задоволення позову відсутні.

Вислухавши сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступні обставини та факти.

Так, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_4, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин-суніт.

З ОСОБА_4 позивач вибув 20 листопада 2010 року авіарейсом м. Кабул (ОСОБА_4) м. Москва (РФ) на підставі національного паспорту та російської візи. На території РФ позивач, згідно даних анкети, перебував 20 діб, після рейсовим автобусом вибув до м. Волгоград (РФ), звідки дістався кордону з Україною.

Державний кордон України позивач перетинав (приблизно 18 грудня 2010 року) нелегально поза пунктом пропуску, місце перетину кордону не встановлено. Після перетну кордону України позивач дістався м. Харкова, звідки виїхав до м. Одеси, де звернувся до міграційних органів про надання статусу біженця. Отримавши повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця від 21.01.2011 року №17-5-50, позивач оскаржив його у судовому порядку, проте у задоволенні позову йому було відмовлено.

24 грудня 2013 року, на підставі прийняття нової редакції Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ОСОБА_1 ОСОБА_3 звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 39-42).

У своїй заяві та анкеті причиною свого виїзду з країни постійного проживання (ОСОБА_4) заявник вказав побоювання за власне життя, у зв'язку з наступним. Заявник повідомив, що після смерті батька йому у спадок залишилось два ювелірних магазина. Він був старшим у сім'ї та мав забезпечувати родину. Для розширення бізнесу та закупівлі товару вирішив продати один з магазинів. Юридично угоду з покупцем укладено не було, а за домовленістю на рахунок позивача мали бути перераховані кошти. Однак, після продажу магазину на рахунок позивача гроші не надійшли та він звернувся до поліції з заявою. Від поліції ніяких дій не було, тоді заявник звернувся до покупця, який виявився родичем одного з відомих талібів в ОСОБА_4. Після цього, заявника попередили щоб він нікуди більше не звертався, якщо хоче жити. Однак він пішов до поліції вдруге та написав заяву. Через день після написання заяви, коли заявник повертався додому за кермом свого автомобіля йому перекрили дорогу невідомі люди та почали стріляти. Заявник зазнав поранення у руку та втік, декілька тижнів пробув у лікарні, а коли повернувся додому побачив, що за його будинком слідкують невідомі. Після цих подій позивач вирішив покинути країну, в якій йому загрожує небезпека, та просить надати йому захисту в Україні (а.с. 43-47).

В анкеті позивач повідомив, що не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, громадянською, релігійною належністю, політичним поглядам.

Відповідно до наказу заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 17 січня 2014 року №9, прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 63).

Після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посадовою особою ГУ ДМС України в Одеській області направлено до органів Служби безпеки України відповідні запит щодо здійснення перевірки наявності обставин, за якими заявник не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 64-66).

Згідно відповіді начальника Управління Служби безпеки України в Одеській області від 20 березня 2014 року №65/1/1126, управління інформацією, яка б перешкоджала наданню статусу біженця в Україні громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_3, не володіє (а.с. 69).

За результатами розгляду документів щодо надання громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_3 статусу біженця в Україні або особи, яка потребує додаткового захисту, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складено Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2016 року справа № 2013ОD0435 (а.с. 75-83).

17 лютого 2016 року, підтримуючи вищевказаний висновок ГУ ДМС України в Одеській області, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідачем ДМС України прийнято рішення №27-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_3, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1-13 частини 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту відсутні (а.с. 35).

17 березня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12 березня 2016 року №90 (а.с. 34).

Однак, не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 лютого 2016 року №27-16, позивач звернувся до суду з даним позовом про його скасування та зобовязання відповідача прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.

Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 ОСОБА_3, в основу спірного рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту покладено висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області від 20 січня 2016 року справа № 2013ОD0435 щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що посадові особи міграційної служби дійшли висновку про те, що зазначені заявником у матеріалах справи факти не дають підстав вважати, що він переслідувався на Батьківщині (ОСОБА_4), як конвенційний біженець, оскільки ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи за межами країни свого громадянського походження заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту та/або особи, яка потребує додаткового захисту, згідно визначення п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

У висновку також зазначено, що постійне місце проживання іноземця м. Мазарі-Шаріф, останній час заявник проживав в м. Кабул, де не зазнавав переслідувань з боку терористичного угрупування «Талібан», що вказує на те, що Кабул безпечне місце проживання, де особа мала змогу залишитись, але цього не зробила. Виїзд за межі Батьківщини стався лише з метою потрапляння до більш розвинених європейських країн, відсутність оригіналів документів та спотворена історія вказує на бажання тимчасової легалізації в Україні та відсутність потреби у міжнародному захисті.

На переконання відповідача, відсутні причини, які б унеможливлювали добровільне повернення заявника до ОСОБА_4, де проживають його найближчі родичі.

Також у висновку про відмову зазначено, що особа з 2013 року одружена на громадянці України та має спільну дитину, що дає підстави для оформлення посвідки на проживання. На час розгляду справи у позивача народилась ще одна дитина.

У зв'язку із наведеним, на підставі абз. 4 ч. 1 ст.6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту посадовими особами ГУ ДМС України в Одеській області складено Висновок про доцільність відмови ОСОБА_1 ОСОБА_3 у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

В свою чергу відповідач - Державна міграційна служба України вказаний Висновок підтримав та рішенням від 17 лютого 2016 року №27-16 відмовив ОСОБА_1 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Однак, суд не погоджується із таким висновком та рішенням міграційної служби, з огляду на те, що відповідачем не враховано усіх обставин щодо позивача, не надано їм належної оцінки.

У рекомендаціях УВКБ ООН неодноразово зазначалось, що в тих випадках, коли особи не відповідають конвенційним критеріями, належить застосовувати критерії для надавання додаткових форм захисту, у т.ч. тих, що розроблені в обовязкових або факультативних регіональних принципах або режимах надання захисту, а також ситуаційно обумовлені критерії надання статусу біженця.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 08.07.2011 року № 3671-VI, біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п. 4 ч.1 ст. 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

В свою чергу, особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону).

Положеннями статті 6 Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

У відповідності зі статтею 4 ОСОБА_5 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі Правила № 649).

У відповідності з пп. "е" пункту 5.1 розділу V вказаних Правил, висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту складається за результатом оцінки заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі заявника, та перевірки фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відомості та обставини, про які зазначено у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і які не підтверджуються документами або іншими фактичними даними, можуть бути враховані під час підготовки висновку за умови, що твердження заявника стосовно обставин, зазначених у заяві, є послідовними і правдоподібними, надана ним інформація не суперечить загальновідомим відомостям, що мають відношення до справи заявника та встановлена загальна правдоподібність заяви.

Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

Судом встановлено, що позивач причиною свого виїзду з країни постійного проживання (ОСОБА_4) вказує побоювання за власне життя, у звязку з переслідуванням з боку терористичного угрупування «Талібан». Позивач повідомив, що під час збройного переслідування отримав кульове поранення лівого передпліччя, про що надав до суду висновок фахівця в галузі судово-медичної експертизи (КУ «Одеське обласне бюро судово-медичної експертизи») від 19.09.2016 року.

Отже, той факт, що позивач вже був об'єктом переслідувань та йому було завдано шкоди є важливим показником його обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду, у разі повернення на Батьківщину.

Однак, вищевказані обставини у висновку Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2016 року справа № 2013ОD0435 не відображені.

За вимогами Правил №649, посадові особи міграційних органів на індивідуальній основі мають надавати оцінку відомостей про особисті дані і обставини заявника.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивач з 2013 року проживає сім'єю з громадянкою України ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, має з нею спільних дітей 2013 та ІНФОРМАЦІЯ_4, записаний батьком у свідоцтві про народження дітей (а.с. 70-71).

Вказані обставини дають позивачу-іноземцю підстави для оформлення посвідки на проживання в Україні, про це зазначає й відповідач, однак позивач державний кордон України перетинав нелегально, що виключає можливість отримати посвідку.

Під час судового розгляду справи, позивач повідомив, що звертався до органів міграційної служби щодо отримання посвідки, проте з наведених підстав (нелегальний перетин кордону України) йому було відмовлено, а можливостей виїхати до ОСОБА_4 та легально повернутись назад до України у нього не має. Позивач також зазначив, що не припускає можливості залишити тут своїх малолітніх дітей і дружину та поїхати. З 2010 року позивач до країни громадянського походження не повертався.

Також суд зазначає, що висновок Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області складений з порушенням Правил №649 (пункт 5.1 розділу V), у яких передбачено, що у висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.

Натомість, у висновку Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області , який покладено в основу спірного рішення ДМС України, відсутні посилання на використану інформацію про країну походження заявника.

Отже, формальне ставлення відповідача до перевірки усіх наявних та викладених позивачем обставин порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення.

Згідно ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Порушення хоча б одного з цих критеріїв дає підстави для задоволення позову.

Вирішуючи спір, судом встановлено, що відповідач при прийнятті спірного рішення не діяв обґрунтовано та пропорційно, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для справи, а також з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача (а також його сім'ї в Україні) і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, чим порушив вимоги ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України.

Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На підставі викладено, суд вважає, що порушене право позивача підлягає поновленню шляхом скасування рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №27-1 та зобовязання повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням усіх обставин справи.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Згідно з ч. 1 ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 2, 6-9, 11, 24, 69, 71, 72, 86, 94, 158-163, 254 КАС України, Законом України Про біженців та осіб, які потребують додаткового та тимчасового захисту від 08.07.2011 року № 3671-VI, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 17 лютого 2016 року №27-16, зобовязання вчинити певні дії, - задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 17 лютого 2016 року №27-16, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано у строк, встановлений статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання її копії. Апеляційна скарга подається до Одеського окружного адміністративного суду, та одночасно її копія до Одеського апеляційного адміністративного суду.

Повний текст постанови складено та підписано судом 26 грудня 2016 року.

Головуючий суддя О.В. Глуханчук

Суддя А.В. Бутенко

Суддя О. Г. Гусев