Рішення № 63672389, 15.12.2016, Господарський суд Тернопільської області

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"15" грудня 2016 р.Справа № 921/640/16-г/6Господарський суд Тернопільської області

у складі судді Шумського І.П.

розглянув справу

за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Микулинецьке" (вул. Грушевського, 79, смт. Микулинці, Теребовлянський район, Тернопільська область, 48120)

до відповідача №1 Відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації (вул. Князя Василька, 104А, м. Теребовля, Тернопільська область, 48100)

відповідача №2 Микулинецької селищної ради (вул. С. Бандери, 11, смт. Микулинці, Тернопільська область, 48120)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача №2 Комісія із розпаювання власників майнових паїв бувшого КСП ім. Лесі Українки на території Ладичинської сільської ради (голова комісії - ОСОБА_1 (с. Ладичин, Тебебовлянський район, Тернопільська область).

про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна.

За участю від:

позивача ОСОБА_2, ОСОБА_3

відповідача №1 - не з'явився

відповідача№2 - не з'явився

третя особа - не з'явився

Суть справи:

Товариство з додатковою відповідальністю "Микулинецьке" звернулось в господарський суд Тернопільської області з позовом до Відділу державної реєстрації Теребовлянської районної державної адміністрації про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, а саме:

- Корівник (моноблок) - вул. В.Денеки, 56, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 3433,5 м. кв.;

- Сінажна траншея - вул. В.Денеки, 56, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 557,0 м. кв.;

- Літній табір (обори) - вул. В.Денеки, 51, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 1094 м. кв.

Свої позовні вимоги позивач мотивує безпідставною відмовою відповідачем в оформленні права власності на нерухоме майно, яке знаходиться у с. Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області та перейшло до заявника внаслідок розпаювання колишнього КСП ім. Л.Українки.

В процесі розгляду справи, до участі в справі в якості відповідача №2 залучено Микулинецьку селищну раду.

Також до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача №2 залучено комісію із розпаювання власників майнових паїв бувшого КСП ім. Лесі Українки на території Ладичинської сільської ради (голова комісії - ОСОБА_1).

Розгляд справи, призначений вперше на 10.11.2016 р. неодноразово відкладався, востаннє на 15.12.2016р.

Представники позивача в судове засідання 15.12.2016р. зявилися, позовні вимоги підтримали в повній мірі.

Уповноважені представники відповідачів, участь яких не визнавалась обовязковою, в судове засідання не з'явились.

10.11.2016р. через канцелярію господарського суду Тернопільської області від відповідача №1до матеріалів справи надійшов відзив №111-01 від 08.11.2016р., у якому він просить справу розглядати без участі його представника та постановити рішення, яким позовні вимоги задоволити.

01.12.2016р. від відповідача №2 до матеріалів справи надійшов відзив №785 від 01.12.2016р., у якому він просить позовні вимоги задоволити та розглядати справу без участі його представника.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача №2, а також її представник в судове засідання не прибув, однак подав до матеріалів справи відзив №10 від 01.12.2016р., в якому просить позовні вимоги задоволити та справу слухати без його участі.

При даних обставинах, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи за наявними документами за відсутності представників відповідачів та третьої особи.

Судом враховано, що у силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66,69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25.01.2006р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

В засіданні учасникам процесу розяснено належні їм права та обовязки, передбачені ст.ст. 20,22,27,81-1 ГПК України.

Технічна фіксація (звукозапис) судового засідання, в порядку ст. 81-1 ГПК України, не здійснювався, за відсутності відповідних клопотань учасників судового процесу.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення та доводи представників позивача, судом встановлено наступне:

Згідно протоколу №1 від 11.03.2014р. засідання комісії з розпаювання власників майнових паїв бувшого КСП ім. Лесі Українки на території Ладичинської сільської ради відповідно до Указу Президента України №62/2001 від 29.01.2001р. та постанови КМУ №177 від 28.02.2001р. вирішено затвердити запропонований перелік щодо розподілу майна відповідно до поданих заяв та проведених розрахунків (Додатки №1-6). Доручено голові комісії з розпаювання ОСОБА_1 надати виписки з протоколу рішення комісії зацікавленим сторонам для оформлення ними права власності на отримане майно.

Згідно додатку №1 до протоколу №1 від 11.03.2014р. та виписки із Протоколу №1 від 11.03.2014р. засідання комісії з розпаювання власників майнових паїв бувшого КСП ім. Лесі Українки на території Ладичинської сільської ради, на підставі Указу Президента України №62/2001 від 29.01.2001р. та Постанови КМУ №177 від 28.02.2001р. комісією вирішено виділити СВАТ "Микулинецьке" майно відповідно до вартості викуплених часток, а саме: Корівник (моноблок) за адресою: вул. Володі Денеки,56 с. Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області вартістю 410441грн.; Сінажна траншея за адресою: вул. ОСОБА_4,б/н с.Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області вартістю 6600грн., Літній табір (обори) за адресою: вул. Володі Денеки,51 с. Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області вартістю 19740грн., про які йдеться в позові.

У п.2 Методики уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України №177 від 28.02.2001р. майновий пай - частка майна члена підприємства у пайовому фонді, виражена у грошовій формі та у відсотках розміру пайового фонду.

Сільськогосподарське Відкрите акціонерне товариство "Микулинецьке" (надалі - Покупець) протягом 2013 року уклало з 118 фізичними особами договори купівлі-продажу майнового паю (додані до матеріалів справи), згідно з якими власники майнових паїв колективного сільськогосподарського підприємства ім. Лесі Українки (надалі - Продавці) продали, а Покупець придбав належні Продавцям майнові паї.

Договори купівлі-продажу майнового паю укладенні у передбаченій законодавством письмовій формі та не потребували обов'язкового нотаріального посвідчення (лист Міністерства аграрної політики України від 20.04.2005 р. N 37-17-2/5492).

Право власності Продавців на майнові паї засвідчене доданими до матеріалів справи Свідоцтвами на право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майновими сертифікатами) виданими Ладичинською сільською радою Теребовлянського району Тернопільської області та свідоцтвами про право на спадщину.

На виконання умов договорів купівлі-продажу майнових паїв, Продавці передали СВАТ "Микулинецьке" оригінали Свідоцтв на право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майнових сертифікатів) та свідоцтв про право на спадщину, як додатків до зазначених договорів у момент їх підписання сторонами. В свою чергу Покупець розрахувався з Продавцями майнових паїв належним чином, що вбачається із списку договорів купівлі-продажу майнового паю (графа "Виплачено: __ грн.") та про що свідчать підписи останніх на Свідоцтвах на право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства (майнових сертифікатах) та свідоцтвах про право на спадщину (графа "Отримано: __ грн.").

Товариство з додатковою відповідальністю "Микулинецьке" є правонаступником усього майна, прав та обовязків Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Микулинецьке", що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, сформованим станом на 20.09.2016р. за №1001427641.

На замовлення ТДВ "Микулинецьке" протягом 2015р. ПП ОСОБА_5 виготовлено технічні паспорти на спірні об'єкти нерухомого майна для подальшої реєстрації права власності на них.

Щодо даних об'єктів, які розташовані за адресами: Тернопільська область, Теребовлянський район, с.Ладичин, вул. Денеки В, будинок 51 та Тернопільська область, Теребовлянський район, с.Ладичин, вул. Денеки В, будинок 56 відсутні відомості у реєстрах речових прав на нерухоме майно, в тому числі щодо існування обтяжень. Дана обставина підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна за №74890853 від 06.12.2016р. та №74889242 від 06.12.2016р. відповідно.

Тобто, з наведеного слідує, що до позивача перейшли права на майно, у такому ж обємі в якому вони були у КСП ім. Л.Українки.

Відсутність правовстановлюючих документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності на нерухоме майно, перешкоджає оформленню і реєстрації у встановленому порядку права власності на обєкти нерухомості, а відтак і можливості вільно володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном, що стало підставою для звернення позивача до суду із позовом про захист його майнових прав та інтересів.

Зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються доводи і пояснення сторін, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, суд прийшов до висновку про необхідність задоволення позову з огляду на таке.

Відповідно до змісту пункту 3 частини 2 статті 129 Конституції України, ст.ст.4-3, 32-34 ГПК України, кожна сторона повинна довести належними і допустимими доказами ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цих прав та інтересів, зокрема, може бути визнання права.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997р. N 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Статтею 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватись та розпоряджатись майном (ст. 317 Цивільного кодексу України).

Статтею 328 Цивільного кодексу України, встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Частини 1,4 статті 334 Цивільного кодексу України передбачають, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Слід зазначити те, що встановлення судом часу завершення спорудження обєктів нерухомості визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно.

Як слідує із матеріалів справи спірне майно існувало на момент діяльності КСП ім. Лесі Українки ще, зокрема, до 01.01.2004р.

Відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 331 Цивільного кодексу України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

За ч. 4 ст. 3 Закону України від 01.07.2004р. "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" будь-які дії особи, спрямовані на набуття речових прав на нерухоме майно, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013р., визнаються дійсними згідно з частиною третьою цієї статті.

А, згідно з ч.3 ст. 3 цього Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013 р., визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.

Державна реєстрація права власності на будівлі та споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як: Правила державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, Затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995р. N 56 та Зареєстровані в Міністерстві юстиції України 19.01.1996р. за N 31/1056; Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, Затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.1998р. N 121 Зареєстрована в Міністерстві юстиції України 26.06.1998 р. за N 399/2839; Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 р. N 7/5 і зареєстроване в Мін'юсті 18.02.2002 р. за N 157/6445 (з подальшими змінами).

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності Цивільним кодексом України та Законом України від 01.07.2004 р. "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Таким чином, право власності на спірне майно попереднього власника не залежало від його державної реєстрації та виданих у звязку із нею правовстановлюючих документів.

Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01.07.2004р. "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", та відсутності правовстановлюючого документа, особа яка придбала майнові паї на споруди колгоспу, вправі визнати своє право власності в судовому порядку згідно ст.392 Цивільного кодексу України.

Проте, на даний час право ТДВ "Микулинецьке" на об'єкт нерухомості підлягає обовязковій державній реєстрації.

Так, відповідно до ст.ст.4,5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є обов'язковою.

Приписами п.9 ч.1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", визначено, що рішення суду про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна є документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація права власності на нерухоме майно.

Іншого можливого способу захисту свого права, як його визнання в судовому порядку, у позивача немає.

Позов про визнання права власності на майно необхідний позивачеві тоді, коли у інший спосіб створюється неможливість реалізації ним свого права власності, бодай через сумніви щодо такого права у інших осіб.

Зазначена правова позиція знайшла своє відображення у судовій практиці, зокрема у постанові Вищого господарського суду України від 09.10.2012 р. у справі №5005/3756/2011.

Згідно з вимогами статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність субєктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними (Правовий висновок Верховного суду України постанова у справі №3-18/гс11 від 04.04.2011р.).

З метою оформлення права власності на спірні об'єкти нерухомого майна позивач звернувся до державного реєстратора Реєстраційної служби Теребовлянського РУЮ, з приводу чого державним реєстратором 03.09.2015р. прийнято рішення № 24143052, №24142401, №24143326 про відмову позивачу в оформленні права власності на нерухоме майно, у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів.

До позивача перейшли права на майно, у такому ж обємі, в якому вони були у КСП ім. Л.Українки, у порядку не забороненому законом, у спосіб передбачений главою 54 Цивільного кодексу України.

Стаття 41 Конституції України зазначає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Дане положення закріплено також і у статті 321 Цивільного кодексу України, яка встановлює, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Доказів на підтвердження протилежного відповідачі, в т.ч. комісія із розпаювання власників майнових паїв бувшого КСП ім. Лесі Українки на території Ладичинської сільської ради (голова комісії ОСОБА_1) не подали, про їх наявність суд не повідомили.

Визнання відповідачами позову не суперечить законодавству, не порушує прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб, а відтак, згідно ст.22,78 ГПК України є підставою для задоволення позову.

Судом встановлено, що позивач позбавлений можливості отримати свідоцтво про право власності на спірні об'єкти та здійснити державну реєстрацію права власності, тому суд вбачає можливим задовольнити позов, оскільки позивачем надано достатньо доказів в обґрунтування своїх вимог, а відповідачі у процесі розгляду справи позовні вимоги визнали повністю.

Враховуючи перелічене, зважаючи на те, що заявлений позов відповідає визначеним законом способам захисту, встановлення судом факту набуття спірного майна у власність шляхом викупу майнових сертифікатів, заявлені вимоги про визнання за ст. 392 ЦК України права власності на споруди є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст.ст. 44,49 ГПК України, понесені позивачем судові витрати не відшкодовуються, оскільки спір виник з його вини.

Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що у підпункті 2.2.1 підпункту 2.2 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. Про деякі питання практики застосування розділу VІ Господарського процесуального кодексу України надано розяснення, що судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру. У відповідності до Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється 1,5 відсотки ціни позову, але не менше 1 розміру мінімальної заробітної плати (встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява подається до суду) та не більше 150 розмірів мінімальної заробітної плати.

Ст. 8 Закону України "Про державний бюджет України на 2016 рік" від 25.12.2015р. № 928-VIІІ встановлено розмір мінімальної заробітної плати в Україні, який станом на 01.01.2016р. становив 1378 грн. Позивачем при поданні позовної заяви згідно платіжного доручення № 936 від 07.10.2016р. сплачено судовий збір у розмірі 6551,72 грн., тобто 1,5 відсотки від вартості викуплених часток, яка становила 436781 грн. Ухвалою суду від 18.10.2016р. про порушення провадження у справі, від позивача витребовувалось докуметальне підтвердження вартості (оцінки) майна. 14.12.2016р. представником позивача подано клопотання про доручення до матеріалів справи оригіналів висновків від 08.12.2016р. про вартість нерухомого майна (на яке позивач просить визнати право власності), яка становить 270450 грн. (1,5 відсотка від якої становить 4056,75 грн.). А відтак, господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Статтею 7 Закону України "Про судовий збір" вказано, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

В порядку ст. 7 Закону України "Про судовий збір", п.5 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 7 від 21.02.2013р. "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України", суд вважає за необхідне роз'яснити, що 2494,97 грн. судового збору може бути повернуто позивачу за його письмовим клопотанням.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1, 2, 4-3, 12, 33, 34, 43, 44, 49, 78, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задоволити.

1. Визнати за Товариством з додатковою відповідальністю "Микулинецьке" (вул. Грушевського, 79, смт. Микулинці, Теребовлянський район, Тернопільська область, код 00704468) право власності на наступні об'єкти, що знаходяться в с. Ладичин Теребовлянського району Тернопільської області:

- Корівник (моноблок) - вул. В.Денеки, 56, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 3433,5 м. кв.;

- Сінажна траншея - вул. В.Денеки, 56, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 557,0 м. кв.;

- Літній табір (обори) - вул. В.Денеки, 51, с. Ладичин Теребовлянського району загальною площею - 1094 м. кв.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони у справі, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня підписання рішення, через місцевий господарський суд.

Повне рішення складено 23 грудня 2016 року.

СуддяІ.П. Шумський