Ухвала суду № 63649316, 22.12.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/21065/15-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Мирошниченко О.В.

№ апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

22-ц/796/14997/2016

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 грудня 2016 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів: - НевідомоїТ.О.

- Борисової О.В.

при секретарі - Куркіній І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_4 ОСОБА_5 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторія Вікторівна про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно, усунення від права на спадкування та зміну черговості одержання права на спадкування, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_6, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторія Вікторівна про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності на майно, усунення від права на спадкування та зміну черговості одержання права на спадкування відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_4 ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційну скаргу обґрунтовував тим, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні фактичних обставин справи та невірній оцінці наявних в матеріалах справи доказів. Поза увагою суду залишилося те, що подані позивачем документи в достатній мірі підтверджують факт існування у неї стабільного доходу в той період часу, на протязі якого вона проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_10, а тому все набуте ними у цей час майно має статус спільного майна подружжя. Судом не було надано належної оцінки показам свідків, які повідомили, що, починаючи з 1995 року ОСОБА_4 та ОСОБА_10 мали стосунки, що притаманні подружжю, разом проживали, вели господарство, несли спільні витрати на побут і відпочинок. В рішенні суду не наведено чіткого викладу висновків та мотивів, у зв'язку якими суд відхилив усі докази позивача, подані нею на підтвердження спільного проживання з померлим. Вважає, що факт реєстрації позивача за іншою адресою, ніж адреса спільного проживання з ОСОБА_10 в Голосіївському районі м. Києва, та відсутність даних про медичне обслуговування за цієї адресою не спростовують доводів ОСОБА_4 про те, що вона і померлий мали усталені взаємовідносини подружжя та разом проживали. Судом першої інстанції не було враховано, що всі свідки з боку відповідача мали з ОСОБА_10 виключно робочі стосунки, а тому не можуть достовірно свідчити про обставини його особистого життя. Наявні в матеріалах справи докази підтверджують факт спільного проживання позивача і померлого в період з 1994 року по 2015 рік, а тому все набуте за цей час майно є спільним майном подружжя та в рівних часках належить як ОСОБА_10, так і ОСОБА_4, з огляду на що обґрунтованими є позовні вимоги про визнання права власності на половину такого майна за позивачкою, що безпідставно не прийнято до уваги судом першої інстанції. Суд не перевірив та не надав оцінки доводам позивача про те, що належна ОСОБА_10 земельна ділянка значно збільшилась в своїй вартості через будівництво на ній будинку та здійснення зелених насаджень, а тому, за правилом ст. 62 СК України, ця земельна ділянка також підлягає визнанню спільною сумісною власністю подружжя, та 1/2 її частина належить ОСОБА_4. Вважає, що суд надав невірну оцінку медичній документації померлого ОСОБА_10, оскільки з цих документів чітко вбачається, що він тяжко хворів та потребував постійного догляду і уваги, в той час як суд дійшов безпідставного висновку про те, що померлий не потребував допомоги, та про відсутність передбачених ст. 1224 ЦК України підстав для усунення відповідача ОСОБА_6 від спадкування. Вважає, що позивачем у визначеному законодавством порядку було доведено факт існування передбачених ст. 1259 ЦК України обставин, необхідних для зміни черговості спадкування, так як позивач тривалий час, більш ніж 20 років, проживала з ОСОБА_10, та за період останніх років життя самостійно опікувалась ним і надавала йому допомогу, необхідність якої була зумовлена прогресуванням тяжкої хвороби померлого.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_12 повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_6 та його представник ОСОБА_13 проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням вимог закону, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Бабенко Вікторія Вікторівна в судове засідання не з'явилася, про день та час слухання справи судом повідомлялася у встановленому законом порядку, надіслала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності, а тому, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутності приватного нотаріуса.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_6 є сином ОСОБА_10, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_2.

Як встановлено з свідоцтва про смерть НОМЕР_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 помер.

За життя ОСОБА_10 заповіту на склав.

З матеріалів справи вбачається, що до складу спадщини після смерті ОСОБА_10 входить наступне майно: квартира АДРЕСА_1, земельна ділянка площею 0,63 га на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області; будівельні матеріали, з яких побудовано розташований на ділянці площею 0,63 га на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області одноквартирний житловий будинок, що не введений в експлуатацію; автомобіль «Daewoo Lanos», номер кузова НОМЕР_1.

Квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 13.11.2003 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шандибою Л.І..

Земельну ділянку площею 0,63 га було надано ОСОБА_10 в приватну власність рішенням виконкому Гвоздівської сільської ради № 67-3 від 30.09.1997 року із земель державної і комунальної власності в порядку безоплатної приватизації. Метою передачі ділянки є здійснення садівництва.

Як вбачається з наявного у справі договору, укладеного між ТОВ «Росичі» та ОСОБА_10 про виконання робіт з будівництва одноквартирного житлового будинку за адресою: с. Гвоздів, садове товариство «Стандарт», на території земельної ділянки площею 0,63 га ОСОБА_10 було збудовано одноквартирний житловий будинок. Вказаний будинок не введено в експлуатацію, правовстановлюючі документи на нього не оформлялися.

Згідно квитанцій про сплату коштів на виконання договору про будівництво , за будівельні матеріали та роботи, пов'язані з спорудженням будинку, ОСОБА_10 сплачено грошові кошти у наступних розмірах: 22.08.2014 року - 100721 грн., 30.09.2014 року - 66015 грн. та 23.10.2014 року - 22246 грн., а всього 188 982 грн..

15 квітня 2015 року ОСОБА_6 звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бабенко В.В. з заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_10.

На підставі заяви ОСОБА_6 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бабенко В.В. відкрито спадкову справу щодо майна померлого ОСОБА_10.

22 квітня 2015 року до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бабенко В.В. із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_4.

16 грудня 2015 року ОСОБА_4 подала приватному нотаріусу Київського міського нотаріального округу Бабенко В.В. заяву, в якій просила не видавати жодній особі свідоцтво про право на спадщину за померлим ОСОБА_10, так як нею подано до суду позовну заяву про встановлення факту проживання однією сім'єю з померлим, визнання його майна спільною сумісною власністю та визнання за нею права власності на частину такого майно.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_6 про встановлення факту проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, ОСОБА_4 посилалася на те, що в період з 1994 року по 20 січня 2015 року вона та померлий ОСОБА_10 проживали однією сім'єю, разом вели господарство, мали спільний бюджет, між ними існували взаємні права і обов'язки, які притаманні подружжю, а тому позовні вимоги про встановлення факту її проживання з ОСОБА_10 однією сім'єю без реєстрації шлюбу є обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Відмовляючи ОСОБА_4 в задоволенні її вимоги про встановлення факту проживання з ОСОБА_10 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1994 року по 20 січня 2015 року, суд першої інстанції виходив з того, що положеннями Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР, який діяв до 01 січня 2004 року, не передбачалася правова можливість встановлювати факт спільного проживання однією сім'єю чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, одночасно достатніх доказів того, що позивач та померлий проживали однією сім'єю з моменту вступу в дію Сімейного кодексу України, а саме : з 01 січня 2004 року по 20 січня 2015 року суду також не надано, а тому заявлена позовна вимога не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, вважає, що вони відповідають дослідженими судом доказам та положенням закону, з огляду на наступне.

Так, згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності, і не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

Сімейний кодекс України набрав чинності з 01 січня 2004 року.

До 01 січня 2004 року діяв Кодекс про шлюб та сім'ю України (в редакції 1969 року), нормами якого було чітко передбачено, що шлюб укладається в державних органах реєстрації актів громадянського стану (стаття 12).

Зазначений Кодекс не передбачав правової можливості встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та не встановлював юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

Так як правові підстави для звернення з позовом про визнання факту спільного проживання як чоловіка та жінки виникли у ОСОБА_4 з 01 січня 2004 року, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні вимоги про встановлення факту спільного проживання за період до 01 січня 2004 року, виходячи з принципу незворотності дії законодавства у часі.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 256 ЦПК України, в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Виходячи з наведених норм кожна людина має право на сімейне життя при цьому, укладання шлюбу між чоловіком та жінкою не є обов'язковою умовою для створення їхньої сім'ї. Сім'я може бути створена на будь-яких підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя є шлюб.

За положеннями ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

Таким чином, з сукупного аналізу вищевказаних положень законодавства, вбачається, що при розгляді вимоги про становлення факту проживання ОСОБА_4 з ОСОБА_10 однією сім»єю без реєстрації шлюбу, підлягають встановленню в сукупності такі факти, як спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов'язків.

За правилами ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Як вбачається з матеріалів справи, допитані судом свідки з боку позивача та з боку відповідача дають суперечливі за своїм змістом покази стосовно обставин проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_10, характеру їх взаємовідносин та інших обставин, на які посилаються сторони.

Так, свідки ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19 суду першої інстанції пояснили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_10 мали стосунки, що притаманні подружжю, так як вони мали спільний побут, разом проживали, їздили на відпочинок, проводили свята.

Одночасно, з пояснень свідків ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26 ОСОБА_27 вбачається, що ОСОБА_10 дійсно мав стосунки з ОСОБА_4, проте разом однією сім'єю вони не проживали, померлий жив один, сам себе забезпечував, самостійно вирішував свої побутові питання.

З матеріалів справи вбачається, що на день смерті ОСОБА_10 був зареєстрований і проживав за адресою АДРЕСА_1.

ОСОБА_4 з 13 вересня 1984 року та по день розгляду справи зареєстрована за іншою адресою, а саме: АДРЕСА_3.

Переконливих та достатніх доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 в дійсності постійно проживала не за адресою реєстрації, а разом з ОСОБА_10 в його квартирі за адресою АДРЕСА_1, матеріали справи не містять.

Подані позивачем докази, якими вона обґрунтовує свої доводи про ведення спільного побуту з ОСОБА_10, зокрема, квитанції про купівлю побутової техніки, довідки про її заробітну плату, відомості щодо відсутності на робочому місці через відвідування ОСОБА_10 в лікарні, не свідчать однозначно про те, що вказані особи проживали разом та вели спільне господарство.

Оскільки наявні в матеріалах справи докази в своїй сукупності не підтверджують факт ведення спільного господарства між позивачем та ОСОБА_10, їх спільне проживання та наявність взаємних прав і обов'язків, а, в силу вимог ст. 60 ЦПК України, рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про недоведеність вимог ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю з померлим і правильно відмовив в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_4 також заявляла вимоги про визнання спільною сумісною власністю подружжя і визнання за нею права власності на 1/2 частину наступного спільного майна: квартири за адресою АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,63 га на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області та будівельних матеріалів, з яких побудовано розташований на ділянці одноквартирний житловий будинок, автомобіля «Daewoo Lanos», номер кузова НОМЕР_1, посилаючись на те, що це майно було набуте нею і померлим під час спільного проживання, а тому, за правилом ст. 74 СК України, належить їй і ОСОБА_10 в рівних частках.

Відмовляючи з задоволенні вказаних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що факт спільного проживання однією сім'єю позивача та ОСОБА_10 не знайшов свого підтвердження в ході розгляду справи, докази будь-якої участі ОСОБА_4 працею та коштами у придбанні спірного майна відсутні, з огляду на що позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону та не можуть бути задоволені.

Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції, так як вони ґрунтуються на досліджених судом доказах та вимогах закону, з огляду на наступне.

Згідно із ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу - «Право спільної сумісної власності подружжя».

При застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

Враховуючи, що в ході судового розгляду не встановлено факту спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_10, набуте останнім майно не є таким, що має статус спільної сумісної власності з позивачем., а тому у ОСОБА_4 відсутні правові підстави, передбачені ст. 74 СК України для визнання за нею права власності на Ѕ частину спірного майна.

Крім того, відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Як зазначив Верховний Суд України в правовій позиції від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

З матеріалів справи вбачається, що спірна квартира за адресою АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_10 13 листопада 2003 року, одночасно з відчуженням квартири за адресою АДРЕСА_6, співвласниками якої були ОСОБА_10, його колишня дружина ОСОБА_28 та їх син ОСОБА_29, та за ціну в межах суми коштів, отриманих померлим за відчуження своєї частки квартири № 1.

При цьому квартира за адресою АДРЕСА_6, була набута померлим, його колишньою дружиною і молодшим сином на підставі розпорядження Державної адміністрації Московського району м. Києва від 18 березня 1998 року, тобто, внаслідок безоплатної приватизації приміщень державного житлового фонду. ОСОБА_4 не приймала участі в набутті цієї квартири, а тому отримані померлим кошти від реалізації частки в даному житлі є його особистим майном.

Будь-яких доказів того, що квартира за адресою АДРЕСА_1 була придбана не за рахунок коштів, отриманих в день її придбання внаслідок відчуження належної ОСОБА_10 частки квартири за адресою АДРЕСА_6, а за рахунок інших коштів, та що при цьому позивач ОСОБА_4 також працею та коштами приймала участь у придбанні цієї квартири, матеріали справи не містять.

За таких обставин, враховуючи зміст наявних в матеріалах справи договорів купівлі - продажу квартир, з яких вбачається, що в момент продажу трикімнатної квартири за адресою АДРЕСА_6, кожен з її співвласників придбав у власність по окремій однокімнатній квартирі, зокрема ОСОБА_10 придбав спірну квартиру за адресою АДРЕСА_1, а також враховуючи, що позивачем не надано доказів, які б достовірно свідчили про її участь працею чи коштами в придбанні цієї квартири, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_4 не підтверджено факт існування обставин, які б свідчили про те, що куплена квартира має статус спільної сумісної власності, а тому позовні вимоги про визнання за нею права власності на 1/2 частину вказаної квартири є безпідставними.

З досліджених судом доказів також встановлено, що в 2005 році ОСОБА_10 набув у власність автомобіль «Daewoo Lanos», номер кузова НОМЕР_1.

Достовірних відомостей щодо джерел походження коштів, за рахунок яких було придбано вказаний транспортний засіб, сторонами суду не надано.

Як вбачається з облікової картки автоматизованої системи МВС України на даний транспортний засіб, автомобіль значиться зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_10. Як особу, що має право керування автомобілем, зазначено ОСОБА_29.

Жодних даних щодо того, що ОСОБА_4 мала будь-які права користування цим автомобілем матеріали справи не містять.

З огляду на таке, враховуючи, що в ході розгляду справи не встановлено факт спільного проживання і пов'язаність спільним побутом ОСОБА_4 та ОСОБА_10, позивачем не доведено факт своєї участі працею або коштами в купівлі спірного транспортного засобу, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання цього автомобіля спільним сумісним майном та визнання за позивачем права власності на частку у автомобілі «Daewoo Lanos», номер кузова НОМЕР_1.

З вищевикладених підстав колегія суддів погоджується також з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спільною сумісною власністю позивача і померлого будівельних матеріалів, з яких збудовано будинок за адресою СТ «Стандарт», с. Гвоздів Васильківського району Київської області, оскільки переконливих і достатніх доказів на підтвердження того, що вказане будівництво проводилося за рахунок спільних коштів ОСОБА_4 та ОСОБА_10 суду не надано, участь позивача коштами або працею в цьому будівництві не доведена.

Частиною 1 ст. 62 СК України передбачено, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, для застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 62 СК України, доведенню підлягає факт істотного збільшення у своїй вартості майна внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.

Подані ОСОБА_4 документи щодо здійснення на земельній ділянці площею 0,63 га на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області будівництва будинку та її доводи про те, що за час спільного проживання вона і померлий забезпечили озеленення ділянки за допомогою різноманітних насаджень, не підтверджують того, що проведені зміни і покращення були істотними та значно підвищили вартість даного нерухомого майна, як того вимагає ст. 62 СК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Так як державна реєстрація побудови, розташованої на земельній ділянці, у визначеному законодавством порядку проведена не була, правові підстави враховувати факт будівництва як обставину, що підвищує собівартість земельної ділянки, відсутні.

Оскільки для задоволення позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю на підставі ч. 1 ст. 62 СК України вищезазначені обставини підлягають обов'язковому доведенню, що ОСОБА_4 у відповідності до ст. 60 ЦПК України здійснено не було, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що істотного збільшення вартості земельної ділянки площею 0,63 га на території Гвоздівської сільської ради Васильківського району Київської області не відбулося.

Виходячи з того, що матеріалами справи підтверджується факт набуття ОСОБА_10 спірної земельної ділянки в 1997 році в порядку безоплатної приватизації, у зв'язку з чим остання належала йому особисто на праві приватної власності, враховуючи відсутність підстав для застосування положень ст. 62 СК України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно послався на норми статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок» та дійшов вірного висновку про те, що спірна земельна ділянка, одержана громадянином ОСОБА_10 в приватну власність для садівництва, є його особистою власністю.

При зверненні до суду з позовом ОСОБА_4 також заявила вимоги про усунення сина ОСОБА_10 - ОСОБА_6 від спадкування та про зміну черговості одержання права на спадкування, посилаючись на те, що ОСОБА_6 ухилявся від свого обв'язку щодо утримання спадкодавця ОСОБА_10, який був тяжко хворий та потребував допомоги, одночасно вона постійно проживала з спадкодавцем, здійснювала його догляд і надавала допомогу, а тому є правові підстави для застосування положень ст. 1224 та 1259 ЦК України.

Відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_4 про усунення ОСОБА_6 від спадкування за померлим батьком та в зміні черговості одержання права на спадкування, суд першої інстанції виходив з того, що матеріальний стан і заробіток спадкодавця дозволяв останньому забезпечувати свої життєві потреби, у зв'язку із чим він не потребував фінансової допомоги від сторонніх осіб, одночасно іншими доказами підтверджується, що ОСОБА_6 приймав активну участь у житті батька та опікувався його здоров'ям, вони мали тісті стосунки і постійно спілкувалися, тобто, в ході розгляду справи не встановлено сукупності обставин, за наявності яких закон пов'язує можливість усунення від права на спадкування за законом та зміну черговості одержання спадщини.

Колегія суддів погоджується з даними висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають наявним в матеріалах справи доказам та положенням закону, з огляду на наступне.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Відповідно ст. 1261 ЦК України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною 5 ст. 1224 ЦК України визначено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухиляється від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Статтями 202, 203 СК встановлено обов'язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги, мають тяжкі хвороби, інвалідність або є безпомічними.

З сукупного аналізу вищевказаних положень закону вбачається, що при вирішенні такої справи згідно з вимогами ст. 214 ЦПК підлягає встановленню як факт ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги, так і факт перебування спадкодавця в безпорадному стані та потребу спадкодавця в допомозі цієї особи.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечувати умови свого життя, потребує стороннього догляду допомоги та піклування.

При встановлені факту ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього, та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку.

Для постановлення рішення про усунення від спадкування у справі повинні бути надані належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що спадкодавець потребував допомоги спадкоємця, останній мав можливість її надати, проте ухилявся від обов'язку щодо її надання.

Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

З наданих суду та досліджених в судовому засіданні доказів вбачається, що ОСОБА_10, хоча й хворів на тяжку хворобу, проте його стан не був безпорадним, оскільки він до моменту смерті продовжував працювати, самостійно керував транспортним засобом, їздив на відпочинок, вів активний спосіб життя.

Також ОСОБА_10 мав своє житло, транспортний засіб, отримував стабільний дохід, який складався з заробітної плати та пенсії, тобто, був здатний забезпечувати свої життєві потреби.

Вказані обставини ОСОБА_4 жодним чином не спростовані.

Враховуючи, що позивачем не було доведено факт перебування ОСОБА_10 в безпорадному стані через тяжку хворобу, в той час як іншими доказами підтверджується наявність тісних стосунків та постійне спілкування між відповідачем ОСОБА_6 та його батьком ОСОБА_10, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для застосування ст. 1224 ЦК України та усунення ОСОБА_6 від спадкування у зв'язку з ухиленням від надання допомоги батьку.

Стаття 1259 ЦК України визначає, що фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Виходячи зі змісту цієї статті, підставами для задоволення такого позову є сукупність наступних юридичних фактів: здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); матеріальне забезпечення спадкодавця; надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження, - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1 - 3; безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

Для з'ясування наявності або відсутності підстав для застосування ст. 1259 ЦК України необхідна наявність всіх п'яти вищезазначених обставин.

Так як в ході судового розгляду справи достовірно встановлено факт наявності у ОСОБА_10 достатнього самостійного доходу та спростовано послання позивача на те, що померлий перебував у безпорадному стані, приймаючи до уваги, що факт матеріального забезпечення ОСОБА_4 ОСОБА_10 чи систематичне надання йому інших послуг протягом тривалого часу також належним чином не підтверджений, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог щодо зміни черговості одержання права на спадкування шляхом визнання за ОСОБА_4 права спадкувати за ОСОБА_10 разом із спадкоємцями першої черги та про відмову в їх задоволенні.

Доводи апеляційної скарги про те, що, що суд першої інстанції не надав належної оцінки поданим позивачем довідкам про її заробітну плату за період з 1995 року по 2014 рік, як доказам, що достатнім чином підтверджують участь ОСОБА_4 у витратах та покупках, що здійснювалися ОСОБА_10 у цей період, правильність висновків суду першої інстанції не спростовують, так як вказані довідки підтверджують лише факт наявності у позивача доходу, проте не свідчать достовірно про те, що будь-які кошти витрачалися на купівлю спільного майна зі спадкодавцем.

Так як в ході розгляду справи не було встановлено факту постійного спільного проживання і пов'язаності спільним побутом ОСОБА_4 та ОСОБА_10 за період з 1995 року по 2014 рік, наявність у позивача доходу в цей період не підтверджує її матеріальну участь в купівлі майна, що було набуте померлим, та не є підставою для застосування ст. ст. 60, 70, 74 СК України.

Посилання апеляційної скарги на те, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв до уваги покази свідків ОСОБА_15, ОСОБА_17 та ОСОБА_31, які підтвердили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_10 постійно разом відпочивали, під час відпочинку жили в одній кімнаті, їх особисті речі були в квартирах одне одного, що свідчить про фактичну наявність у них взаємовідносин подружжя, колегія суддів вважає безпідставним з огляду на наступне.

Стаття 212 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року, суд першої інстанції виклав стислий зміст показів свідків ОСОБА_15, ОСОБА_17 в рішенні та надав цим показам правову оцінку, виходячи з їх взаємозв'язку і узгодженості з іншими доказами по справі.

При цьому, так як наявними у справі відомостями щодо місця реєстрації позивача і померлого, місця їх медичного обслуговування, показами інших свідків частково спростовуються обставини, про які зазначили в своїх поясненнях свідки ОСОБА_15, ОСОБА_17, їх покази не підтверджують достатнім чином існування тих фактів, на які посилається ОСОБА_4.

Одночасно, письмові пояснення ОСОБА_31, що наявні в матеріалах справи, не приймалися до уваги судом та не підлягали правовій оцінці, так як вказана особа в якості свідка в судовому засіданні не допитувалася, про кримінальну відповідальність за ст.ст. 384, 285 КК України не попереджалася.

За таких обставин, підписані від її імені письмові пояснення не можуть вважатися належним і допустимим доказом.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно не врахував всі подані позивачем документи на підтвердження постійного спільного відпочинку ОСОБА_4 та ОСОБА_10, а саме: копії сторінок паспортів позивача і померлого для виїзду за кордон, копії їх санітарно - курортних книжок, договори на придбання авіаквитків та бронювання туристичних послуг, фотокартки, зроблені під час спільного відпочинку, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про відмову у позові, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ОСОБА_6 не заперечує факт знайомства ОСОБА_4 та ОСОБА_10, та наявність між ними певних стосунків, проте заперечує, що вказані стосунки були такими, що притаманні подружжю.

Факт того, що померлий та позивач знали одне одного тривалий час і мали певні взаємовідносини між собою, підтверджується також і показами свідків, однак беззаперечних доказів щодо того, що вказані особи проживали однією сім'єю як подружжя, суду не надано.

Таким чином, така обставина як спільний відпочинок ОСОБА_4 та ОСОБА_10 не суперечить іншим матеріалам справи, з огляду на те, що судом встановлено як факт знайомства цих осіб, так і наявність у них певних особистих взаємовідносин.

Разом з тим, враховуючи, що за змістом ч. 2 ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, один лише факт наявності певних стосунків між ОСОБА_4 та ОСОБА_10, їх періодичний спільний відпочинок, виїзди за кордон та проведення свят не свідчать про існування сукупності трьох вищевказаних передумов виникнення усталених взаємовідносин сім'ї між цими особами.

Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції було надано неправильну оцінку матеріалам за результатами перевірки, проведеної дільничним інспектором Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві на підставі заяви ОСОБА_4, в яких зафіксовано, що позивач і ОСОБА_10 з 2003 року проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, колегія суддів вважає бнзпідставними, з огляду на таке.

Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Дільничний інспектор міліції не має повноважень на складання юридично значимих документів, які є підставою для встановлення існування чи відсутності будь-якого юридичного факту.

З огляду на таке, лист за підписом заступника начальника Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, в якому зазначається про спільне проживання позивача і померлого з 2003 року, не може вважатися беззаперечним і достатнім доказом на підтвердження дійного існування таких обставин.

Крім того, як вбачається з аналізу документів за результатами проведеної дільничним інспектором Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві перевірки, сам дільничний інспектор жодних обставин не з'ясовував, в своїх висновках посилався виключно на письмові покази сусідів ОСОБА_4, які датовані числами, що передували зверненню позивача до органів міліції, тобто ці пояснення дільничний інспектор самостійно не відбирав.

З огляду на таке, матеріали за результатами перевірки, проведеної дільничним інспектором Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, не можуть прийматися як доказ проживання ОСОБА_4 і ОСОБА_10 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на що обґрунтовано послався суд першої інстанції.

При цьому доводи апеляційної скарги про те, що дільничний інспектор хоча і не повноважний встановлювати юридичні факти, проте компетентний проводити перевірку існування певних обставин, не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для врахування поданих документів при вирішенні спору, так як з матеріалів перевірки прямо вбачається, що жодних дій особисто інспектор не проводив і ніякі обставини самостійно не з'ясовував.

Доводи апеляційної скарги про те, що допитані судом свідки з боку відповідача не можуть свідчити про обставини приватного життя ОСОБА_10, так як були пов'язані з ним лише робочими стосунками, не спростовують правильність висновків суду першої інстанції про відмову у позові, оскільки суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог не лише ґрунтуючись на показах свідків, а й виходячи зі змісту інших, наявних в матеріалах справи доказів, оцінюючи ці докази в сукупності та взаємозв'язку.

Крім того, як вбачається з оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції враховував як покази свідків з боку відповідача, так і покази свідків з боку позивача, надавав оцінку їх взаємоузгодженості як між собою, так і з іншими доказами, що наявні у справі, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є безпідставними.

Не ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону також і доводи апеляційної скарги про те, що набуте ОСОБА_10 за період з 1994 року по 2015 рік майно належить в рівних частках померлому та ОСОБА_4, так як правовою підставою для набуття права власності позивача на вказане майно є встановлення факту спільного проживання осіб та набуття майна внаслідок їх спільної праці. Разом з тим, наявними в справі доказами не підтверджено належним чином ні факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_4 і ОСОБА_10, ні факт участі позивача коштами чи працею у купівлі спірного майна.

Посилання в апеляційної скарги на те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки медичній документації ОСОБА_10, якою підтверджується, що останній тяжко хворів та потребував постійного догляду і уваги, спростовуються матеріалами справи та змістом самого оскаржуваного рішення суду, з яких вбачається, що суд першої інстанції, при наданні оцінки доказам, що стосувалися стану здоров'я ОСОБА_10, враховував, що останній періодично перебував на стаціонарному або амбулаторному лікуванні, проте дійшов висновку, що його стан не був безпорадним, так як він до моменту смерті продовжував працювати, самостійно керував автомобілем, міг себе обслуговувати та забезпечити свої життєві потреби.

Вказані обставини підтверджуються також і показами свідків, які в своїх пояснення зазначали, що, хоча ОСОБА_10 і хворів, проте міг самостійно пересуватися, ходив на роботу, їздив за кермом автомобіля.

Безпідставними є також посилання апелянта на те, що наявні у справі документи щодо медичного обслуговування ОСОБА_10, його виїзду на відпочинок, не підтверджують участі ОСОБА_6 в житті батька ОСОБА_10, з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, при лікуванні ОСОБА_10 в Національному військово - медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» контактною особою зазначався його син ОСОБА_6. Саме ОСОБА_6 розписався в якості представника пацієнта на Інформаційній згоді ОСОБА_10 на лікування.

В матеріалах медичної справи ОСОБА_10 наявна заява від імені ОСОБА_6 про отримання копій висновків спеціалістів щодо хвороби його батька.

Таким чином, вказані обставини в сукупності підтверджують, що під час перебування ОСОБА_10 на лікуванні ОСОБА_6 відвідував батька, цікавився його станом здоров'я.

Участь відповідача в житті померлого підтверджується також і іншими доказами, зокрема, поданими самою ОСОБА_4 фотографіями, договорами на туристичне обслуговування, які підтверджують їх спільний відпочинок, показами свідків.

Обґрунтованих та істотних підстав не приймати вказані докази до уваги ОСОБА_4 не зазначено.

У зв'язку з цим, виходячи з закріпленого в ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, колегія суддів вважає, що наявні в матеріалах справи документи, покази допитаних в якості свідків осіб, спростовують посилання ОСОБА_4 на те, що відповідач не приймав участі у житті батька, не цікавився його станом здоров'я, а всі дії по утриманню та забезпеченню померлого здійснювала виключно позивач.

Інші доводи апеляційної скарги правильність висновків суду першої інстанції також не спростовують.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_4 ОСОБА_5 відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів,-

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_4 ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: