Ухвала суду № 63633882, 22.12.2016, Апеляційний суд Сумської області

Справа №591/6175/14-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - Кривцова Г. В.Номер провадження 22-ц/788/1881/16 Суддя-доповідач - Бойко В. Б. Категорія - 27

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2016 року м.Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Сумської області в складі: головуючого- Бойка В. Б.,

суддів - Кононенко О. Ю. , Ткачук С. С.

з участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Сумської області апеляційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 жовтня 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен банк Аваль», треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Ворошина Лариса Вікторівна, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання договору іпотеки недійсним, зобов'язання зняти заборону відчуження нерухомого майна, визнання факту відсутності зобов'язань,

В С Т А Н О В И Л А :

В серпні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до Зарічного районного суду м. Суми в інтересах ОСОБА_4 з даним позовом, свої вимоги мотивувала тим, що іпотечний договір від 09 липня 2007 року було укладено без дозволу органу опіки та піклування, тобто з порушенням прав неповнолітнього ОСОБА_4, передбачених Конституцією України та Конвенцією « Про права дитини ».

Просила визнати недійсним укладений між нею ОСОБА_5 та Публічним акціонерним банком « Райффайзен Банк Аваль » ( далі - ПАТ ) договір іпотечний договір від 09 липня 2007 року, зобов'язати приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Ворошину Л.В. зняти заборону щодо відчуження нерухомого майна.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року, залишеного без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року, позов задоволено частково, визнано недійсним договір іпотеки від 09 липня 2007 року укладеного між сторонами, відповідно до якого в якості забезпечення зобов'язань передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

В іншій частині позовних вимог відмовлено за їх необґрунтованістю.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року касаційну скаргу представника ПАТ - Радченка А.В. відхилено, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 24 лютого 2015 року залишено без змін.

Ухвалою судової палати у цивільних справах Верховного суду України від 22 червня 2016 року заяву ПАТ задоволено частково, вищевказані рішення інстанційних судів скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

В серпні 2016 року ОСОБА_5, в межах даної справи ( т. 2, а.с. 159-162 ), звернувся до Зарічного районного суду м. Суми з позовом, в якому просив: визнати факт відсутності зобов'язання позивача в розумінні ст. 509 ЦК України; визнати недійним спірний іпотечний договір.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 12 жовтня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_5 та ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4, посилаючись на необґрунтованість оскаржуваного рішення, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухваливши нове, яким визнати договір іпотеки недійсним.

Вважає, що судом першої інстанції, при ухваленні оскаржуваного рішення не взято до уваги, що іпотечний договір порушує права малолітнього ОСОБА_4, а нотаріусом при його укладенні взагалі не перевірялось наявність прав на спірну квартиру у малолітнього чи неповнолітнього. Вказує на те, що ПАТ відступлено паво вимоги за кредитним договором Публічному акціонерному товариству « Вектор Банк », що і є належним відповідачем в даній справі. Зазначає, що під час дії Закону України « Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті », кредитна установа не може уступити ( продати, передати ) заборгованість або борг, визначений в пункті 1 цього Закону, на користь ( у власність ) іншої особи.

Вказує також, що ПАТ в порушення норм чинного законодавства, намагався реалізувати іпотечне майно, про що було надано відповідне повідомлення в мережі Інтернет, з використанням фотокарток, які були зроблені без дозволу власників майна.

Окрім того посилається на те, що іпотека не може існувати без зобов'язання, а в даному випадку між іпотекодавцями та іпотекодержатилем відсутні будь-які зобов'язання, в розумінні ст. 509 ЦК України, а іпотечний договір має недоліки в зазначенні відомостей про іпотечне майно, що не були належним чином усунуті.

Заслухавши пояснення апелянта, який підтримав доводи своєї скарги, заперечення представників ПАТ та Ворошиної Л.В. проти задоволення скарги, думку прокурора про обґрунтованість скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

У відповідності до ч. 2 ст. 308 ЦПК України, не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 06 липня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством « Райффайзен Банк Аваль », правонаступником якого є ПАТ, та ОСОБА_9 було укладено кредитний договір №014/9809/82/75292, відповідно до якого останньому було надано 30 000 доларів США, зі сплатою 13,5% річних, стоком до 06 липня 2017 року.

Відповідно до іпотечного договору від 09 липня 2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством « Райффайзен Банк Аваль », правонаступником якого є ПАТ, та ОСОБА_3, ОСОБА_5, в рахунок забезпечення вимог ПАТ за кредитним договором №014/9809/82/75292 від 06 липня 2007 року, передано квартиру АДРЕСА_1, що складається з трьох житлових кімнат, житловою площею 50,5 кв.м., загальною площею 79,3 кв.м., що належить на прав спільної часткової власності ОСОБА_3 - 3/4 частини та ОСОБА_5 - 1/4 частини ( т. 1, а.с. 39-40 ).

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 18 лютого 2010 року позов ПАТ задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки , квартиру АДРЕСА_1, шляхом продажу на прилюдних торгах, в рахунок стягнення на користь ПАТ заборгованості за кредитним договором в сумі 293 306 грн. 33 коп. ( т. 1, а.с. 18 ).

Ухвалюючи оскаржуване рішення та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що іпотекодавець ОСОБА_3, укладаючи договір іпотеки, надала неправдиві відомості про те, що в спірній квартирі неповнолітні діти не зареєстровані, на день розгляду справи банк не проводив звернення стягнення на спірну квартиру, в зв'язку з чим відсутнє порушення прав неповнолітньої особи на проживання в квартирі, внаслідок укладеного цього договору.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону, при цьому, виходить з наступного.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно із ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки), батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку», іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» ( у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Такі ж висновки зроблено Верховним Судом України у постановах від 06 квітня 2016 року, за наслідками розгляду справи №6-589цс16, від 22 червня 2016 року, за наслідками розгляду справи №6-1024цс16, від 27 квітня 2016 року, за наслідками розгляду справи №6-2976цс15, від 10 лютого 2016 року, за наслідками розгляду справи №6-3005цс15.

Статтею 360-7 ЦПК України передбачено, що висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

З матеріалів справи слідує, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 - 3/4 частини та ОСОБА_5 - 1/4 частини.

Згідно паспорту ОСОБА_4 та довідки ТОВ "Сумижитло" СМР, місце реєстрації неповнолітнього ОСОБА_4 з народження і станом на дату винененння оскаржуваного рішення є АДРЕСА_1 ( т. 1, а.с. 80, 145, 149 ). Вказане не заперечується також і сторонами.

Разом з тим, 03 липня 2007 року під час укладення договору ОСОБА_3 в анкеті поручителя зазначила, що вона не має неповнолітніх дітей та інших утриманців ( т. 1, а.с. 37 ). В довідці Товариства з обмеженою відповідальністю «Сумикомунтранс» від 06 червня 2007 року, яка була подана до ПАТ при укладенні спірного договору, не було вказано про наявність проживаючих у вказаній квартирі неповнолітніх дітей.

Окрім того, в підпункті 2.1.1 іпотечного договору від 09 липня 2007 року зазначено, що права малолітніх чи неповнолітніх дітей у зв'язку з укладенням цього договору не порушується. ОСОБА_3 своїм підписом в договорі засвідчила, що зміст договору їй зрозумілий і жодних заперечень з нього приводу на час його укладення від неї не надходило.

Отже, ОСОБА_3 при укладенні 09 липня 2007 року договору іпотеки свідомо приховала від ПАТ та нотаріуса інформацію про наявність у неї на утриманні малолітнього сина - ОСОБА_4, який зареєстрований та має право користування спірною квартирою, що свідчить про недобросовісність її дій. Протилежного позивачем доведено не було.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення прав неповнолітнього оскаржуваним договором іпотеки не заслуговують на увагу.

Зокрема, судом встановлено та не заперечується сторонами, що станом на даний час предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1 не реалізована, та неповнолітній ОСОБА_4 подовжує користуватись даним майном.

В разі виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Тобто особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти України» (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі «Артіко проти Італії» (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) констатує, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Порушення умов кредитних договорів і у зв'язку із цим звернення банком стягнення на предмет іпотеки - можливі. Проте, можливість виникнення такої ситуації в майбутньому не повинна слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту шляхом визнання недійсними іпотечних договорів примарного права малолітніх чи неповнолітніх дітей на збереження саме цієї квартири як місця їх проживання.

Таким чином, відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення іпотечного договору не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження існуючого права малолітньої на час його укладення на користування житловим приміщенням.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Посилання апелянта, як на підставу визнання недійсним іпотечного договору, на наявність в нього неточностей в написанні предмета іпотеки, заборону відчужувати заборгованості під час дії Закону України « Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті », відсутність зобов'язань між іпотекодавцями та іпотекодержателем та порушення ПАТ порядку реалізації предмета іпотеки, виходить за межі позовних вимог заявлених нею в суді першої інстанції.

Крім того, вказані обставини не впливають на висновки місцевого суду щодо відсутності порушеного права малолітнього на користуванні житловим приміщенням при укладенні оскаржуваного договору, що і є предметом доказування в даній справі.

Щодо твердження ОСОБА_3 про розгляд даної справи з неналежним відповідачем, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України « Про іпотеку », правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Проте, доказів на підтвердження укладення між ПАТ та ПАТ « Вектор Банк » нотаріально посвідченого договору про відступлення прав за спірного іпотечним договором суду надано не було.

З огляду на наведені обставини, колегія суддів вважає, що обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя - ПАТ під час укладення іпотечного договору не встановлено, тому відсутні підстави для задоволення позову про визнання іпотечного договору недійсним, а апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 312-315 ЦПК України, колегія суддів -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, яка діє в інтересах ОСОБА_4, відхилити.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 12 жовтня 2016 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий -

Судді -