Ухвала суду № 63602288, 13.12.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 446/53/16 Головуючий у 1 інстанції: Котормус Т.І.

Провадження № 22-ц/783/5531/16 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1 Н. Л.

Категорія:27

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючий суддя Шумська Н.Л.

судді Струс Л.Б., Шандра М.М.

секретар Бадівська О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами представника ОСОБА_2 ОСОБА_3, представника ОСОБА_4, ОСОБА_5 ОСОБА_6 на рішення ОСОБА_7»янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 липня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, -

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_7»янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 липня 2016 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 1740000 грн., інфляційні втрати у розмірі 930900, 00 грн., 3% річних 69600, 00 грн. та пеню у розмірі 100000, 00 грн., а разом 2840500 грн. 00 коп. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 3654, 00 грн. та 200 грн. витрат пов»язаних із публікацією оголошення у пресі, а разом 3854, 00 грн. У задоволенні решти позовних відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним відмовлено.

Рішення суду оскаржили представники сторін.

Представник ОСОБА_8 ОСОБА_3 уважає рішення суду в частині відмови у задоволенні його позовних вимог незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Мотивує тим, що оскільки відповідач не виконав покладене на нього грошове зобовязання щодо повернення суми позики, то він несе відповідальність за невиконання грошового зобов»язання у вигляді обов»язку на вимогу позивача сплатити суму боргу в гривнях, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, 3% річних від простроченої суми та пеню в розмірі 1% за кожен день прострочення суми згідно п.1 договору, починаючи з наступного дня, після закінчення дати договору. Проте зменшуючи розмір неустойки до 100000 грн., суд першої інстанції не врахував умов договору та вимог чинного законодавства, оскільки задоволення стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики в загальній сумі 2840500, 00 грн. не є еквівалентно сумі основного боргу 145000 доларів США. Враховуючи наведене, судом неправомірно застосовано ч.3 ст. 551 ЦК України та зменшено розмір пені до 100000 грн. Просить рішення суду в частині відмовлених позовних вимог змінити та замість 100000 грн. пені стягнути 8334600 грн. пені за договором позики.

Представник ОСОБА_4, ОСОБА_5 ОСОБА_9 зазначає, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України. Зокрема звертає увагу на те, що оцінюючи договір позики, який укладений між сторонами та правовідносини, які виникли до його укладення, судом не встановлено факту передачі коштів у позику від ОСОБА_10 до ОСОБА_4 на підставі такого договору позики від 14.07.2014 року, як це передбачено у ст. 1046 ЦК України. Проте суд намагаючись виявити справжню правову природу спірних правовідносин, дійшов висновку, що такий договір позики є новацією боргу у позикове зобов»язання. Однак в достатній мірі не врахував положення ст. 1053 ЦК України, яка закріплює правило, яким передбачено можливість новації у позикове зобов»язання іншого боргу. Суд також не надав правильної оцінки показам свідків, які допитувались в судовому засіданні, і всі були викликані за ініціативою позивача, оскільки всі свідки прямо вказали, що грошові кошти передавались ОСОБА_4 для ведення підприємницької діяльності спільно з ОСОБА_2 Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення апеляційних скарг.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення таким вимогам відповідає.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції врахував наступні обставини.

Зокрема, встановлено, що ОСОБА_4 є власником комплексу нежитлових будівель, що розташовані за адресою: Львівська область, м. Кам»янка-Бузька, вул. Торгова, 30, відповідно до договору купівлі-продажу комплексу нежитлових будівель від 10.05.2011р., який посвідчений приватним нотаріусом Кам'янка-Бузького нотаріального округу ОСОБА_11 (а.с. 76-78).

14 жовтня 2011 року між ОСОБА_2 та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_12 укладено договір найму обладнання, відповідно до п. 1.1. якого наймодавець (ОСОБА_2Л.) в порядку та на умовах визначених цим договором зобов'язується передати наймачеві (ОСОБА_4С.) у платне строкове користування обладнання, що є власністю наймодавця, з наступним можливим переходом права власності на обладнання (частину обладнання) від наймодавця до наймача, у випадках і на умовах, передбачених цим договором. Пунктом 2.4. цього договору визначено місце виконання договору: Львівська область, м. Кам»янка-Бузька, вул. Торгова, 30 (а.с. 96-99).

Крім того, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір зберігання, який датований 17.06.2010р., однак за поясненнями обох сторін, такий договір містить описку в частині його дати, і дійсно був укладений у 2012 році. Відповідно до п. 1-2 цього договору, ОСОБА_4 І.С.5, як зберігач зобов'язувався зберегти та повернути у схоронності паливну гранулу у загальній кількості 506 тон. (а.с. 100-102). Відповідно до умов цього договору зберігання сторони підписали Акт про прийом паливної гранули (а.с. 103) та накладну на відпущення палети паливної (а.с. 104).

В період часу з липня 2013 року по грудень 2013 року позивач ОСОБА_2 за домовленістю із ОСОБА_4 здійснював поповнення банківської картки ПАТ КБ "Приватбанк" яка належить ОСОБА_13 (тещі відповідача), якою користувався ОСОБА_4 на загальну суму 814 400,00 грн., а 28.10.2011р. позивач здійснив перерахунок за домовленістю з ОСОБА_4 на банківську картку ОСОБА_14 50 000,00 грн. (а.с. 13-20, 95).

Також сторони визнали, що ОСОБА_2, окрім перерахованих коштів, передавав ОСОБА_4 наручно інші суми для налагодження роботи лінії з виробництва палет паливних. Судом також встановлено, що ОСОБА_4періодично звітував перед ОСОБА_2 про використані кошти та об'єми виробництва.

Таким чином встановивши обставини справи суд дійшов вірного висновку про те, що правовідносини, які виникли між сторонами були пов'язані із їх спільною діяльністю щодо виробництва палет паливних, яке здійснювалось у належному ОСОБА_4 приміщенні за адресою: Львівська область, м. Кам»янка-Бузька, вул. Торгова, 30 та із застосуванням обладнання, яке належало ОСОБА_2 Причому фінансування такого виробництва здійснював ОСОБА_2 за умови подальшого повернення таких коштів із виробництва. Правовою підставою виникнення таких правовідносини був договору найму, договору зберігання та усні домовленості про спільну діяльність.

В подальшому, як встановлено матеріалами справи, 14 липня 2014 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (позичальник) було укладено Договір позики, відповідно до умов п. 1 якого позикодавець передав, а позичальник прийняв у власність 1 740 000,00 грн., що є еквівалентом 145 000,00 доларів США, до підписання цього договору. У п. 2 та 3 цього договору сторони визначили, що зазначену суму позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві готівкою у строк до 31.08.2014р. Повернення позики здійснюється в м. Києві, готівкою у доларах США (а.с. 60-61).

Надаючи правову оцінку оскаржуваному договору позики, суд правильно керувався правовою позицією, яка викладена у Постанові ВСУ №6-63цс13 від 18.09.2013р., де зазначено, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції з урахуванням положень ст. 1053 ЦК України та наведенням відповідних мотивів, правильно вважав, що укладаючи договір позики від 14.07.2014р. сторони припинили взаємні зобов'язання щодо договору найму, договору зберігання та спільної діяльності і перейшли до правовідносин позики, які відповідно до ст. 1053 ЦК Україниє самостійною підставою для стягнення таких коштів у випадку невиконання боржником нового зобов'язання (позикового) у визначений договором строк, а висновок суду про новацію боргу базується на встановлених обставинах, які визнані сторонами та не підлягають доказуванню

Так, судом встановлено, що суб'єкти як попередніх зобов'язань (найм, зберігання) так і наступного (позика) є ідентичні, за попереднім зобов'язанням у відповідача виникли зобов'язання, які сторони визначили на рівні 1740000,00 грн. і трансформували у позикові шляхом вільного волевиявлення. При цьому суд вірно відзначив, що застосування цієї норми закону у спірних правовідносинах співвідноситься із загальними засадами цивільного законодавства, якими зокрема є свобода договору, справедливість, добросовісність та розумність.

Тому доводи апелянта про те, що суд не виявив справжню правову природу спірних правовідносин не ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону. Судом встановлено, що відповідач не виконав взятих на себе зобов'язань із договору позики щодо повернення коштів у визначений сторонами строк.

Вирішуючи про стягнення заборгованості за договором позики з урахуванням інфляційних втрат, 3% річних та пені, суд правильно встановив характер спірних правовідносин та застосував відповідні норми матеріального права. Обґрунтованим є посилання у рішенні суду на ст.ст. 1046, 1047 ЦК України за змістом яких одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Розглядаючи даний спір, суд дійшов до обґрунтованого висновку, що кошти у сумі 1740 000,00 грн. відповідач не повернув позивачу у строк визначений договором (до 31.08.2014р.), так як відповідно до п. 1 цього договору, позикодавець передав, а позичальник прийняв кошти у сумі 1740 000,00 грн. до підписання цього договору, а також зважаючи на те, що позивач надав до матеріалів справи оригінал договору позики від 14.07.2014р.

Правильність такого висновку підтверджується правовою позицією, яка висловлена у Постанові Верховного Суду України від 25.04.2012р. №6-24цс12, де суд дійшов висновку, що оскільки оригінал боргової розписки знаходиться у позикодавця, то це свідчить про невиконання умов договору позики. Крім того, відповідач не надав суду доказів погашення такого боргу перед позивачем.

Вирішуючи питання про суму позики, яка підлягає стягненню з відповідача суд правильно застосував положення ст. 625 ЦК України, яка регламентує, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи те, що ОСОБА_4 умови договору позики не виконав, судом правильно нараховано та стягнуто з відповідача: інфляційні втрати та 3% річних, які становлять 930 900,00 грн. та 69 600,00 грн. відповідно.

Стягнення з боржника, який порушив грошове зобов'язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню у передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов'язання, оскільки відповідно до частини першої ст. 550 ЦК Україниправо на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Згідно із частиною третьою ст. 549 ЦК Українипенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. У справі, яка переглядається, договорами позики встановлено розмір пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання 1% від простроченої суми за кожен день прострочення.

Частина третя ст. 551 ЦК Україниз урахуванням положень ст. 3 ЦК Українищодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої ст. 10 ЦПК Українищодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків. За змістом ч. 3ст. 551 ЦК Українисуд має право,оцінивши розмір заборгованості та розмір штрафних санкцій (неустойки), зменшити її розмір у тому випадку, якщо він значно перевищує розмір штрафних санкцій (неустойки) через її не співмірність із розміром основного зобов'язання. Виходячи з загальних положень цивільного законодавства про відповідальність та про забезпечення виконання зобов'язання, санкція у вигляді пені спрямована на забезпечення виконання боржником своїх зобов'язань по поверненню позики. Розмір санкції в грошовому виразі має бути більш, аніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її забезпечення.

Таким чином, враховуючи те, що сплата пені передбачена у п. 8 договору позики, то суд першої інстанції правильно зазначив, що розмір неустойки 8334600 грн. значно перевищує розмір збитків (1740000 грн. - сума, на яку нарахована неустойка), а тому згідно з положенням ч. 3 ст. 551 ЦК України вважав, що наявні підстави для зменшення суми неустойки з 8334600 грн. до 100 000 грн., що відповідатиме принципам справедливості, добросовісності та розумності цивільних правовідносин, що визначені ст. 3 ЦК України.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги стосовно не врахування судом першої інстанції пояснення свідків, які допитувались в судовому засіданні, і були викликані за ініціативою позивача, які прямо вказали, що грошові кошти передавались ОСОБА_4 для ведення підприємницької діяльності спільно з ОСОБА_2 не можуть підтвердити обставини, які стосуються укладення договору позики та передачі коштів, та оцінюються колегією суддів критично, оскільки відповідно до ст. 1051 ЦК України, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним договору позики, суд першої інстанції виходив з вимог ст. 65 СК України, розяснень, що містяться у п. 7 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсним», згідно яких правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Оскільки у спірних правовідносинах судом не встановлено розпорядження спільним майном подружжя, а має місце отримання позики, то суд дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги щодо визнання недійсним договору позики з цих підстав не підлягають задоволенню. Інших підстав судом не встановлено.

Таким чином аналізуючи наведені норми права, та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає встановленим обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційних скаргах.

Керуючись ст. 303 , п.1 ч.1 ст.307, 308, 313, п.1 ч.1 ст. 314, ст.315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 та представника ОСОБА_4, ОСОБА_5 ОСОБА_6 відхилити.

Рішення ОСОБА_7»янка-Бузького районного суду Львівської області від 20 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом 20 днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий суддя

Судді: