Ухвала суду № 63586962, 14.12.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"14" грудня 2016 р. м. Київ К/800/26214/16

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представників позивача: Малафіюка В.В., Глоби А.В.,

представників відповідача: Ларіної Т.М., Макаренко М.В., Любічева В.О.,

Бондаренко Л.В., Тараненко О.М., Норця В.М.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лікеро-горілчаний завод «Прайм»

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року

у справі №820/1428/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лікеро-горілчаний завод «Прайм»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби

про скасування податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лікеро-горілчаний завод «Прайм» (далі - ТОВ «ЛГЗ «Прайм», позивач) звернулося до суду із позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби (далі - Інспекція, відповідач) про скасування податкових повідомлень-рішень від 10 липня 2015 року №0000034200 та від 25 вересня 2015 року №0000124200.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24 червня 2016 року позовні вимоги задоволені: скасовано податкові повідомлення - рішення від 10 липня 2015 року №0000034200 та від 25 вересня 2015 року №0000124200.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року апеляційну скаргу Інспекції задоволено: постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24 червня 2016 року скасовано; прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову ТОВ «ЛГЗ «Прайм» відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, в якій просив його скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

В письмових запереченнях на касаційну скаргу представник відповідача просила відмовити в її задоволенні.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «ЛГЗ «Прайм», за результатами якої складено акт від 25 травня 2015 року №143/28-09-42-10/33867056, згідно з яким підприємством порушено вимоги:

- пункту 44.1 статті 44, підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пунктів 138.2, 138.4, 138.8 статті 138 Податкового кодексу України (далі - ПК України), що призвело до заниження позивачем податку на прибуток на 24 104 614 грн.;

- пункту 185.1 статті 185, пункту188.1 статті 188, пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198 ПК України, що призвело до заниження ТОВ «ЛГЗ «Прайм» податку на додану вартість (далі - ПДВ) на 30 414 775 грн.

Згідно з висновками акта перевірки податковим органом не підтверджено факт відвантаження ТОВ «ТЕХПРОМ» олії соняшникової та шроту у кількості 15540,3 т. вартістю 147 073 878,41 грн. на адресу ТОВ «ЛГЗ «Прайм», а також не підтверджено факт відвантаження ТОВ «ІВАКАН» продукції на адресу позивача у сумі 1 000 000 грн.

На підставі вказаного акта перевірки відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення:

- від 10 липня 2015 року №0000034200, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток за основним платежем на 24 104 614 грн. та за штрафними санкціями на 12 052 307 грн.,

- від 25 вересня 2015 року №0000124200, яким позивачу збільшено грошове зобов'язання з ПДВ за основним платежем на 30 414 775 грн. та за штрафними санкціями на 15 207 387,50 грн.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між ТОВ «ЛГЗ «Прайм» (покупець) та ТОВ «ТЕХ ПРОМ» (постачальник) укладено договори поставки олії з насіння соняшника та шроту соняшникового універсального. Крім того, між позивачем та ТОВ «ІВАКАН» укладено договір купівлі - продажу олії конопляної та договір зберігання вказаної олії.

На підтвердження фактичного придбання вказаних товарів та послуг позивачем надано специфікації, видаткові накладні, акти приймання-передачі товару, бухгалтерські довідки, платіжні доручення, податкові накладні та розрахунки коригувань до податкової накладної. Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем оприбутковано товар, придбаний у ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та ТОВ «ІВАКАН», що підтверджується витягом з журналу-ордеру і відомостями по рахунку 631, оборотно-сальдовими відомостями по рахунку 631, актами звірки.

Переміщення товару, придбаного у ТОВ «ІВАКАН», до позивача не здійснювалося, оскільки він знаходився на зберіганні в останнього на підставі договору зберігання.

Товар, придбаний у ТОВ «ТЕХ ПРОМ», позивач отримував в різних пунктах передачі, адреси яких було визначені у специфікаціях до вказаних договорів. При цьому, з метою переміщення придбаного товару, а саме: олії з насіння соняшника, а також шроту соняшникового універсального з пункту передачі до митного оформлення для експортної торгівлі, позивачем укладено відповідні договори про надання послуг з перевалки, а також транспортно-експедиторського обслуговування з ТОВ «Одеський портовий виробничоперевалочний комплекс», ТОВ Миколаївським підприємством «Термінал- Укхарчозбутсировина», ТОВ «ДЕСАЖ ЛОДЖИТСТІК СЕРВІСЕЗ», ТОВ «Агро-КЛАС», ТОВ «Херсонес».

Як свідчать наявні у матеріалах справи докази, які досліджувались судами першої та апеляційної інстанції, ТОВ Миколаївське підприємство «Термінал-Укхарчозбутсировина» листом від 20 березня 2015 року підтвердило факт надання послуг для позивача та ТОВ «ТЕХ ПРОМ» відповідними документами (на 494 аркушах).

ТОВ «Херсонес» у листі від 9 лютого 2015 року № 37, адресованому Інспекції, зазначило, що воно здійснювало приймання та зберігання олії, отриманої від ТОВ «ТЕХ ПРОМ», та здійснювало переоформлення права власності на вказаний товар для ТОВ «ЛГЗ «Прайм», на підтвердження чого надано первинні документи на 15 аркушах.

ТОВ «Агро-КЛАС» також в листах, адресованих відповідачу, повідомило з описом первинних документів про факт здійснення накопичення олії в ємності та перевалку олії соняшникової для ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та ТОВ «ЛГЗ «Прайм».

ТОВ «ДЕСАЖ ЛОДЖИСТІК СЕРВІСЕЗ» у листі від 3 лютого 2015 року №2 повідомило відповідача про підтвердження фактичного перевезення шроту соняшникового вагою 1 070,55 т.

На підтвердження фактичного надання послуг зберігання в матеріалах справи містяться акти приймання передачі наданих послуг, розрахунки сплати за надані послуги, витяги з журналів-ордерів та відомостей щодо сплати за отримані послуги.

Як свідчать наявні у матеріалах справи докази та встановлено судом першої інстанції, придбані у ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та ТОВ «ІВАКАН» товари були використані у власній господарській діяльності ТОВ «ЛГЗ «Прайм» для подальшої реалізації товару на експорт. На підтвердження зазначеного до матеріалів справи позивачем надано відповідні договори надання послуг з декларування та митного оформлення товарів, договір комісії, акти приймання передачі, платіжні доручення, вантажно-митні декларації, контракти тощо.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач обґрунтовано включив до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, а до податку на прибуток - суми валових витрат за наслідками операцій з ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та ТОВ «ІВАКАН», оскільки такі операції документально підтверджені.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не погодився із такими висновками та зазначив, що операції позивача з ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та ТОВ «ІВАКАН» документально не підтверджені. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що факт поставки товару від ТОВ «Пологовський олійно-екстраційний завод», ТОВ «Торгівельна компанія «Урожай», ТОВ «Агроальянс Груп» до ТОВ «ТЕХ ПРОМ» не підтверджений. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що ТОВ «ІВАКАН» теж не могло постачати позивачу товар, оскільки за податковою адресою та за місцезнаходженням не знаходиться, а за адресою, звідки транспортувалась конопляна олія, знаходиться житловий будинок.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 ПК України витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

За змістом пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України визначено, що витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку не включаються до складу витрат.

Так, за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для цілей визначення податкового кредиту та витрат мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Роблячи висновок про правомірність/неправомірність відображення в податковому обліку господарських операцій, слід ретельно, в сукупності та взаємозв'язку досліджувати всі надані податковим органом та платником податків докази щодо реального/нереального здійснення господарських операцій. Сама по собі оцінка господарських операцій повинна проводитися на підставі комплексного, всебічного аналізу специфіки та умов вчинення конкретного правочину з обов'язковим урахуванням його господарської мети, економічної доцільності, а також використання отриманих товарів чи послуг у подальшій діяльності підприємства.

На підставі наявних у матеріалах справи доказів, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд першої інстанції дійшов юридично правильного висновку про підтвердженість фактичного здійснення господарських операцій позивача з його безпосередніми контрагентами та підтвердженість використання таких операцій у господарській діяльності позивача.

Позиція відповідача та висновки суду апеляційної інстанції фактично ґрунтуються на тому, що ТОВ «ТЕХ ПРОМ» не отримувало від своїх постачальників - ТОВ «Пологовський олійно-екстраційний завод», ТОВ «Торгівельна компанія «Урожай», ТОВ «Агроальянс Груп» товари, а тому не могло їх поставити ТОВ «ЛГЗ «Прайм».

Разом з тим, як свідчать наявні у матеріалах справи докази, ТОВ «Агроальянс Груп» підтвердило факт поставки товару ТОВ «ТЕХ ПРОМ».

Підтвердило поставку ТОВ «ТЕХ ПРОМ» 1 940,247 т. олії та 1 776, 611 т. шроту й ТОВ «Пологовський олійно-екстраційний завод».

Варто відмітити й те, що при встановленні факту здійснення господарської операції повинні досліджуватись відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку. При цьому відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, з чим погоджується й колегія суддів касаційної інстанції, наявні у матеріалах справи докази свідчать про факт здійснення операцій з поставки олії та шроту ТОВ «ТЕХ ПРОМ» для ТОВ «ЛГЗ «Прайм», що підтверджено, зокрема, поясненнями посадових осіб підприємств, що здійснювали перевалку, зберігання та транспортування товарів. Обставина наявності товару підтверджується також і копіями ватажно-митних декларацій, згідно яких позивач експортував олію та шрот, отримані від ТОВ «ТЕХ ПРОМ».

Пояснення працівників ТОВ «Пологівського ОЕЗ» та лист Голови правління цього підприємства про спростування факту виготовлення частини олії соняшникової та надання посвідчень якості ТОВ «ТЕХ ПРОМ», а так само відомості про не здійснення перевезення товару від ТОВ «Торгівельна компанія «Урожай» до ТОВ «ТЕХ ПРОМ» є лише свідченнями, які можуть вказувати про недобросовісність як платника податків саме ТОВ «ТЕХ ПРОМ» та його контрагента. Такі відомості, за наявності доказів про фактичну наявність товару, поставку товару від контрагента до позивача та від позивача на експорт, можуть свідчити лише про факт допущення порушень норм податкового законодавства щодо правильності оформлення первинних документів про поставку товару саме контрагентом.

Водночас колегія суддів акцентує увагу на тому, що чинне законодавство не містить обов'язку платника податків контролювати контрагентів щодо правильності оформлення ними первинної документації, яка складається за наслідками поставки товарів (робіт, послуг) іншими суб'єктами господарювання.

З урахуванням наведеного, твердження відповідача та висновки суду апеляційної інстанції про не здійснення поставки товару позивачу ТОВ «ТЕХ ПРОМ», що ґрунтуються на поясненнях працівників ТОВ «Пологовський олійно-екстраційний завод» та відомостях про непідтвердження транспортування товару ТОВ «Торгівельна компанія «Урожай» не свідчать про нездійснення поставки товару позивачу його безпосереднім контрагентом.

Слід зазначити й те, що в матеріалах справи відсутні фактичні дані, які б достовірно підтвердили ту обставину, що ТОВ «ТЕХ ПРОМ» реалізовувало позивачу саме той товар, придбання якого декларував від ТОВ «Пологовський олійно-екстраційний завод», ТОВ «Торгівельна компанія «Урожай», адже, як свідчить доданий відповідачем витяг з інформаційної системи «Податковий блок», позивач здійснював операції також із іншими суб'єктами господарювання.

Щодо господарських операцій поставки та зберігання товару позивача з ТОВ «Івакан», то основним мотивом суду апеляційної інстанції для висновку про не здійснення таких операцій стали твердження відповідача про відсутність контрагента за адресою реєстрації, а за адресами, звідки відбувалось транспортування товару та де зберігався товар, знаходяться житловий будинок та автозаправна станція відповідно.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що чинне законодавство не забороняє вести суб'єктам господарювання господарську діяльність лише за адресою, вказаною в установчих документах. Висновки про те, що за адресами, звідки відбувалось транспортування товару та зберігання товару ТОВ «Івакан», знаходяться житловий будинок та автозаправна станція відповідно зроблені податковий органом та судом апеляційної інстанції лише на підставі даних Державного реєстру речових прав на земельні ділянки, однак, як свідчить сам акт перевірки, за адресою, де зберігався товар, знаходяться також і офісні та складські приміщення. Про вказану обставину свідчать також фотовідбитки, долучені позивачем вже під час касаційного розгляду справи. Дані з Державного реєстру речових права не завжди є беззаперечним доказом відсутності об'єкта нерухомості на відповідній ділянці, оскільки суб'єкти не завжди дотримуються обов'язку щодо реєстрації майнових прав на об'єкти нерухомості. До того ж, як свідчить акт перевірки, у ТОВ «Іванкан» в користуванні знаходяться земельні ділянки загальною площею 77,86 га, товариство також має власні основні фонди - незавершене будівництво складу, прес для віджиму олії, а також ліцензії на ведення діяльності, пов'язаної із вирощуванням конопель.

Таким чином, вказані дані, встановлені самим же відповідачем під час контрольного заходу, вказують про реальну можливість ТОВ «Івакан» поставити товари та надати послуги зі зберігання, а відтак, враховуючи наявні у матеріалах справи докази щодо фактичної поставки товару та надання послуг зберігання, позивач цілком обґрунтовано включив суми податку на додану вартість до складу податкового кредиту та зменшив оподатковуваний дохід.

Згідно з частиною 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, згідно з обставинами, встановленими ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 квітня 2015 року у адміністративній справі № 826/19058/14, ТОВ «Іванкан» реально здійснювало реалізацію олії конопляної позивачу.

Крім того, колегія суддів акцентує увагу на тому, що Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив:

« 70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави - члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов'язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності.

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов'язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов'язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов'язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1».

Подібну позицію висловив і Верховний Суд України, який у постанові від 11 грудня 2007 року (справа № 21-1376во06) дійшов висновку, що «у разі невиконання контрагентом зобов'язання зі сплати податку до бюджету, відповідальність та негативні наслідки настають саме щодо цієї особи. Ця обставина не є підставою для позбавлення платника ПДВ права на його відшкодування у разі, коли цей платник виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту».

Таким чином, якщо податкові органи володіють інформацією щодо ухилення від сплати податків платником, вони повинні вживати заходи з метою притягнення до відповідальності саме такого суб'єкта господарювання, а не покладати відповідальності на його контрагента, який документально підтвердив своє право на податкові відрахування.

Суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». Так, наведені Інспекцією аргументи не є достатньо вагомими, чіткими та узгодженими доказами, що спростовують реальність господарських операцій між позивачем та контрагентами, факт чого підтверджується належними та допустимими доказами в розумінні положень статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України.

Вищий адміністративний суд України також акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності чи недотримання принципу належної обачності при виборі контрагентів, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Враховуючи викладене, висновок суду першої інстанції про правомірне формування позивачем даних податкового обліку ґрунтується на положеннях чинного законодавства, а висновки суду апеляційної інстанції є необґрунтованими.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду апеляційної інстанції - скасуванню. Прийняте із вірним застосуванням норм матеріального та процесуального права та з вірною правовою оцінкою обставин у справі рішення суду першої інстанції слід залишити в силі.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

у х в а л и в :

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лікеро-горілчаний завод «Прайм» задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2016 року скасувати, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24 червня 2016 року залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав і в порядку, що передбачені статтями 236-239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін І.О. Бухтіярова

І.В. Приходько