Ухвала суду № 63559835, 16.12.2016, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 131/1449/16-ц Провадження № 22-ц/772/3810/2016Головуючий в суді першої інстанції ОСОБА_1Категорія 54Доповідач Оніщук В. В.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Вінницької області у складі:

головуючого: Оніщука В.В.

суддів: Копаничук С.Г., Медвецького С.К.,

за участю секретаря Ліннік Я.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 на рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 14.11.2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ПАТ «РАМБУРС», третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Голова правління ПАТ «РАМБУРС» ОСОБА_3, про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и л а :

В серпні 2016 року позивач звернувся в суд з вказаним позовом, посилаючись на те, що з 01.11.2013 рокувін працював в ПАТ «РАМБУРС» на посаді слюсаря-ремонтника. 13.05.2015 року він надав до відділу кадрів повістку, оформлену відповідно до Додатку 18 Положення про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу та прийняття призовників на військову службу законтрактом, затвердженого Постановою КМ України від 21.03.2002 року №352 і йому було розяснено, що він зобовязаний написати заяву про звільнення у звязку із призовом на строкову військову службу, хоча він не мав бажання звільнятися із займаної посади, однак, працівник відділу кадрів запевнив його, що адміністрація товариства діє у відповідності закону і він підлягає звільненню. Відповідно до наказу (розпорядження) про припинення трудового договору №17-3/15 від 14.05.2015 року його звільнено з роботи у звязку із призовом на строкову військову службу на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України. Позивач вважає своє звільнення протиправним, оскільки він був призваний на військову службу в особливий період і тому за ним мало бути збережене робоче місце та середній заробіток, а тому просив скасувати наказ (розпорядження) про припинення трудового договору №17-3/15 від 14.05.2016 року ПАТ «РАМБУРС» в частині його звільнення з 14.05.2016 року у звязку з призовом на військову службу на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України, поновити його на посаді слюсаря-ремонтника ПАТ «РАМБУРС» та стягнути з відповідача на його користь 25 308,08 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 14.11.2016 року поновлено ОСОБА_2 строк на звернення до суду з цивільним позовом.

Відмовлено задоволенні позову ОСОБА_2 до ПАТ «РАМБУРС», третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору Голова правління ПАТ «РАМБУРС» ОСОБА_3, про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, представником ОСОБА_2 подано апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, при цьому зроблено посилання на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального права.

В судове засідання ОСОБА_2 та його представник не зявились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, при цьому в додаткових поясненнях заявлено прохання про розгляд справи у їх відсутність.

Представник ПАТ «РАМБУРС» в судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечував, вказавши на її безпідставність і законність та обґрунтованість рішення суду.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, що зявилися, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні.

Вимогами ст. 308 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд виходив з того, що звільнення позивача з роботи було проведено відповідно до норм законодавства, чинного на дату звільнення, при цьому зміни, які були внесені до ч.3 ст. 119 КЗпП України набули чинності 11.06.2015 року, тобто після звільнення позивача з роботи, проведеного на підставі поданої ним заяви.

Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_2 01.11.2013 року прийнятий на посаду слюсаря-ремонтника ПАТ «РАМБУРС», що підтверджується копією трудової книжки АН №142961.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_2 було призвано на строкову військову, що підтверджується повісткою Іллінецького обєднаного районного військового комісаріату і 13.05.2015 року ОСОБА_2 власноручно написав заяву, в якій просив звільнити його з роботи у звязку з призовом до армії.

Відповідно до копії наказу (розпорядження) ПАТ «РАМБУРС» №17-3/15 від 14.05.2015 року ОСОБА_2 звільнено з посади слюсара на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України у звязку з призовом до лав Збройних Сил України.

Згідно п. 3 ст. 36 КЗпП України, в редакції чинній станом на 14.05.2015 року, підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, в редакції чинній станом на 14.05.2015 року, за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи, посада і компенсується із бюджету середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, в яких вони працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності. Виплата таких компенсацій із бюджету в межах середнього заробітку проводиться за рахунок коштів Державного бюджету України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Законом України «Про військовий обовязок та військову службу», зокрема ч. 4 ст. 2, в редакції чинній на 14.05.2016 року, передбачено такі види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Таким чином, строкова військова служба є окремим видом військової служби та не прирівнюється до військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період.

Звернувшись в суд з позовом, ОСОБА_2 заявив вимогу про поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, мотивуючи вимогу тим, що Законом України «Про Внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду» від 14.05.2015 року, внесено зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, якими передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Колегія суддів звертає увагу, що судом першої інстанції вірно визначено, що вказана редакція ч. 3 ст. 119 КЗпП України набула чинності 11.06.2015 року, тоді як наказ (розпорядження) про припинення трудового договору з позивачем винесено 14.05.2015 року.

На підставі наведеного, судова колегія вважає, що суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо безпідставності заявленого позову, оскільки при звільненні позивача з роботи норми чинного на той час законодавства не були порушені, а внесення в подальшому змін до закону не свідчить про незаконність дій відповідача.

Щодо викладеного в апеляційній скарзі твердження про залишення поза увагою вимог ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обовязок і військову службу», то судова колегія звертає увагу на те, що в даному випадку виникла колізія норм права, а саме вказаної норми закону та норм КЗпП України і при вирішенні питання щодо застосування норми права, то судова колегія вважає, що застосуванню підлягає спеціальний нормативно-правовий акт, яким є КЗпП України і яким врегульовано трудові відносини працівників, при цьому відповідач при звільненні позивача з роботи керувався саме нормами КЗпП України, чинними на момент звільнення.

Крім того, при вирішенні питання щодо законності звільнення позивача з роботи, необхідно врахувати те, що фактично звільнення було проведено на підставі поданої позивачем заяви, при цьому останнім не доведено, що він був примушений до написання вказаної заяви.

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, тобто ухвалене рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування немає.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 14.11.2016 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ ОСОБА_4

Судді: /підпис/ ОСОБА_5

/підпис/ ОСОБА_6

Згідно з оригіналом: