Ухвала суду № 63540559, 14.12.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/6770/15-ц

Провадження № 22-ц/779/2500/2016

Категорія 27

Головуючий у 1 інстанції Татарінова О. А.

Суддя-доповідач Максюта І.О.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Максюти І.О.,

суддів: Матківського Р.Й., Фединяка В.Д.

секретаря Петріва Д.Б.,

з участю представника позивача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Івано-Франківського міського нотаріального округу Кучак Наталія Василівна, Служба у справах дітей виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання пункту договору позики недійсним, визнання недійсним договору іпотеки за апеляційною скаргою представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 на рішення Івано-Франківського міського суду від 30 травня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У травні 2015 року ОСОБА_3 звернувся з даним позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи уточнені в процесі розгляду справи позовні вимоги тим, що 11 жовтня 2013 року між ним та відповідачкою укладено договір позики, згідно якого остання отримала грошові кошти в розмірі 140 000 грн., які зобов'язалась повернути в строк до 11 квітня 2014 року зі сплатою 0,1% в місяць. З метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики ОСОБА_4 передала у іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, яке належить їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Відповідач не виконала взяті на себе зобов'язання та у визначений договором строк борг не повернула, в зв'язку з чим станом на 13 січня 2016 року утворилась заборгованість в розмірі 255 099,02 грн. з яких: 140 000 грн. - кредит; 3 719, 39 грн. - проценти; 29 013, 39 грн. - індекс інфляції; 82 366, 63 грн - штраф у вигляді 5% місячних від загальної суми, яку просив стягнути з відповідача.

У вересні 2015 року ОСОБА_4 подала зустрічний позов до ОСОБА_7 про визнання договору позики недійсним, обґрунтовуючи змінені в процесі розгляду справи позовні вимоги тим, що пункт 3 договору позики суперечить чинному законодавству, оскільки встановлює надто високі суми компенсації за несвоєчасне виконання договору, тому даний пункт в частині стягнення штрафу в розмірі 5% місячних від загальної вартості підлягає визнання судом недійсним.

Договір іпотеки укладений з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема без згоди органу опіки та піклування, що порушує права малолітнього ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, на житло, який на час укладення цього договору проживав та був зареєстрований у спірній квартирі, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним.

Просила визнати недійсним пункт 3 договору позики в частині виплати штрафу в розмірі п'яти процентів місячних від загальної суми позики недійсним, визнати недійсним договір іпотеки.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 30 травня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики у розмірі 134 833 грн, яка складається з суми боргу у розмірі 82 863 грн, індексу інфляції у розмірі 29 013 грн, процентів у розмірі 2 957, 29 грн та штраф у розмірі 20 000 грн. за порушення умов договору позики. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Представник ОСОБА_4 - ОСОБА_9, в порядку ст. 318 ЦПК України, подав апеляційну скаргу, в якій посилається на незаконність та необгрунтовність рішення суду, неповне та необ'єктивне з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апелянт зазначає, що договір іпотеки підлягає визнанню судом недійсним, оскільки відповідачем, в порушення вимог Закону України «Про охорону дитинства», ст. 177 СК України, ст.ст. 150, 155, 156 ЖК України не встановлено факту права користування предметом застави неповнолітніх дітей іпотекодавця.

Договір іпотеки укладений сторонами всупереч вимогам ч. 1 ст. 20 ЦК України, ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та ч. 4 ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» без відповідного на це дозволу органу опіки та піклування. Передання житлового будину та земельної ділянки в іпотеку в майбутньому може унеможливити користування цим майном неповнолітньою особою. Такої ж позиції дотримується Верховний суд України у Постанові від 09 вересня 2015 року у справі за №6-405цс15, яку суд першої інстанції не взяв до уваги, відмовивши в задоволенні зустрічного позову.

Крім того, враховуючи часткове повернення коштів, сума боргу повинна б складати 82863 грн., інфляційні витрати - 3 581, 90 грн, всього відсотків - 2 957, 18 грн. В стягненні штрафу слід було відмовити в зв'язку з тим, що такі умови є дискримінаційними, нанесення збитків на цю суму не підтверджено жодними доказами.

Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення зустрічних позовних вимог в повному обсязі. В задоволенні позовних вимог відмовити.

Вислухавши представника позивача, суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає її необґрунтованою, виходячи з наступних підстав.

В силу ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, але апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того, згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_7, суд першої інстанції, виходив з положень ч. 1 ст. 509, ст.ст. 526, 551, 599, 610, 611, 625, 1046, 1047, ч. 1ст. 1049 ЦК України, встановивши, що боржник належно не виконав умови договору позики, внаслідок чого на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, три проценти річних від простроченої суми, а також штрафу який боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Оскільки частину боргу за договором позики ОСОБА_4 повернула у добровільному порядку, а розмір штрафу є неспівмірним з розміром основного боргу, суд стягнув на користь позивача заборгованість за договором позики у розмірі 134 833 гривні, яка складається з суми боргу у розмірі 82 863 гривні, суму індексу інфляції у розмірі 29013 гривень, штрафу, зменшеного на підставі ч. 3 ст. 551 ЦК України, у розмірі 20 000 гривень та процентів у розмірі 2 957 гривень 29 копійок.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_4 суд виходив положень ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та ст.ст. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», врахувавши, що іпотекодавець наділена правом розпорядження належною їй на праві власності квартирою без попереднього дозволу органу опіки та піклування, оскільки не являється матір'ю малолітнього чи особою, яка її замінює.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 11 жовтня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за яким ОСОБА_4 отримала грошові кошти у сумі 140 000 гривень, які зобов'язалась повернути у повному обсязі в строк до 11.04.2014 року зі сплатою 0,1% в місяць (а.с.181-184 том 1).

16 грудня 2013 року, ОСОБА_7 отримав в якості повернення частини позики грошові кошти у сумі 4 800 (за листопад 2013 рік), 6 337 грн (за грудень 2013 рік), про що розписався (а.с.218 том.1).

12 січня 2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_4 кошти в сумі 40 000 грн. в рахунок погашення боргу. (а.с.219).

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки норми ЦК України не містять жодного винятку як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок одержання встановлюється договором (частина перша статті 1048 ЦК України).

З положень ст. 207 ЦК України вбачається, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Позичальник, як передбачено ст. 1049 ЦК України, зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, відповідач не виконала взяті на себе зобов'язання та у визначений договором строк борг в повному обсязі не повернула.

Встановивши, що відповідач повернула позивачу суму боргу у розмірі 57 137 гривень, з яких 17 137 грн., про що свідчить розписка від 04.02.2014р. і 40 000 - відповідно до розписки від 12.01.2015р., але станом на день ухвалення рішення зобов'язання відповідача перед позивачем за договором позики від 11.10.2013 року в повному обсязі не виконане, суд стягнув суму боргу у розмірі 82 863,00 грн., а також штраф та інфляційні втрати згідно з умовами договору, враховуючи час повернення частини позики та прострочення боржника.

Так, умовами договору передбачено сплату 0,1% місячних від суми позики, що становить 140 гривень 00 копійок щомісячної сплати, загальна сума процентів становитиме 840 гривень 00 копійок. При неповерненні суми позики своєчасно (тобто до 11 квітня 2014 року) позикодавець вправі буде пред'явити цей договір до стягнення в строки і у порядку, передбачені чинним законодавством України, та вимагати при цьому повернення йому частини позики, що залишилась несплаченою, з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та виплати штрафу в розмірі п'яти процентів місячних від загальної суми позики.

Суд обрахував суму процентів за несвоєчасне погашення суми боргу за період з 11.10.2013 року по 13.01.2016 року у розмірі 2 957 гривень 29 копійок, виходячи із розрахунку 0,1% місячних від суми позики 140 000 гривень за період з 11.10.2013 року по 11.04.2014 року у розмірі 840 грн. 00 коп.( пп.а п.2 Договору ), за період з 12.04.2014 року по 12.01.2015 року 0,1% місячних від суми позики 122 863 гривень ( 122 863, 00 гривень Х 1,2/100 х 278 дні прострочення (з 12.04.2014 року по 12.01.2015 року включно)/365= 1122 гривні 93 копійки, за період з 13.01.2015 року по 13.01.2016 року 0,1% місячних від суми позики 82 863 гривень (82 863, 00 гривень х 1,2/100 х 365 дні прострочення (з 13.01.2015 року по 13.01.2016 року включно)/365= 994 гривні 36 копійок (а.с.5 том 2).

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України, якому не суперечать і умови договору, укладеного між сторонами, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як передбачено нормами Закону від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення», індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні.

Підраховуючи суми стягнень, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, суд правильно врахував, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції має розраховуватися на підставі індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був у певний період індекс інфляції менший одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція). Індекси інфляції розраховуються на підставі інформації, опублікованої центральним органом виконавчої влади з питань статистики в газеті «Урядовий кур'єр».

При застосуванні індексу інфляції суд вірно мав на увазі, що він розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з урахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з урахуванням цього місяця.

Так, індекс інфляції на споживчому ринку України за період з квітня 2014 року по січень 2015 року становить 1,2496 (або 125,0) (103,3:100)*(103,8:100)*(101,0:100)*(100,4:100)*(100,8:100)*(102,9:100)*(102,4:100)*(101,9:100)(103,0:100)*(103,1:100), а тому сума індексу інфляції становить 30666 гривень 60 копійок (( 122863,00 х 1,2496 ) - 122863,00)

Індекс інфляції на споживчому ринку України за період з лютого 2015 року по квітень 2015 року становить 1,3300 (або 133,0) (105,3:100)*(110,8:100)* (114,0:100), а тому сума індексу інфляції становить 27 344 гривень 79 копійок (( 82863,00 х 1,3300 ) - 82863,00 ).

Апелянт наданим альтернативним розрахунком сум інфляції не спростував розрахунок суду в цій частині, оскільки розрахунок виконано судом арифметично правильно.

Розмір штрафу, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача відповідно до умов договору становить 67 717 грн 80 коп, а саме за період з 12.04.2014 року по 12.01.2015 року 5 % місячних від суми позики 122863 грн (122863, 00 грн х 5/100 х 9 місяців) = 55288 грн 35 копійок, за період з 13.01.2015 року по 10.04.2015 року 5% місячних від суми позики 82863 гривень (82863 грн х 5/100 х 3 місяці) = 12429 гривень 45 копійок.

Як вбачається із розрахунку, пеня за несвоєчасне погашення суми боргу (штраф) є неспівмірною із розміром основного боргу, так як значно перевищує розмір простроченого боргу.

Враховуючи майновий стан відповідача та стан її здоров'я, суд скористався своїм правом, передбаченим ч. 3 ст. 551 ЦК України, і зменшив суму нарахованої неустойки (в даному випадку штрафу) до 20 000 грн.

Підстав для звільнення апелянта від сплати неустойки у повному обсязі у суду не було.

Не приймаються до уваги доводи апелянта, що сума боргу повинна складати 82 863 грн, оскільки саме таку суму боргу і стягнуто судом першої інстанції. Судом стягнуто 2957,18 грн. процентів, що відповідає вимозі апеляційної скарги. Жодних доказів про повернення боргу у повному обсязі апелянтом суду не представлено.

З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики у розмірі 134 833 грн., яка складається з суми боргу у розмірі 82 863 грн, індексу інфляції у розмірі 29 013 грн., процентів у розмірі 2 957, 29 грн. та штрафу у розмірі 20 000 грн. за порушення умов договору позики.

Що ж стосується зустрічного позову, то судом встановлено, що на підставі договору іпотеки від 11 жовтня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кучак Н.В. з метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за договором позики від 11.10.2013 року відповідач ОСОБА_4 передала у іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1, яке належить їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (а.с.12-15).

Згідно довідки №02-02/3323 КП «Єдиний розрахунковий центр» від 07 жовтня 2013 року в квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано ОСОБА_4 (уповноважений власник (основний квартиронаймач). Дата реєстрації 08 травня 2013 року.

З Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (дата формування 10.10.2013 року) власником квартири є ОСОБА_4 (а.с.132 том.2).

Згідно довідки № 02-02/3323 КП «Єдиний розрахунковий центр» від 07 жовтня 2013 року в спірній квартирі зареєстровано ОСОБА_4 - уповноважений власник (основний квартиронаймач, ОСОБА_10- дочка, ОСОБА_11- онук (дата реєстрації-08.05.2013), ОСОБА_12 - зять (дата реєстрації-19.07.2013) (а.с.147 том.1) (а.с. 244,245-247, том 2).

Із свідоцтва про народження неповнолітнього ОСОБА_8 встановлено, що його батьками є ОСОБА_12 та ОСОБА_10. (а.с.244 т. 1).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 СК України та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Таким чином, є необґрунтованим посилання апелянта на вимоги ст. 17 Закону України від «Про охорону дитинства» відповідно до яких лише батьки або особи, які їх замінюють не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання, та положення ст. 12 ЗУ від 02.06.2005 року «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», (Постанова ВСУ №6-405цс15 від 09 вересня 2016 року), які вимагають попередньої згоди органу опіки і піклування для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, оскільки вимоги вищезазначених норм Закону стосуються обов'язку батьків. В даному ж випадку ОСОБА_4 не є матір'ю ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, або особою яка її замінює, то вона мала право розпоряджатися належною їй на праві власності квартирою без попереднього дозволу органу опіки та піклування, тому у неї відсутнє право вимоги щодо визнання недійсним договору іпотеки з цих підстав.

Інших належних та допустимих доказів передбачених ст.ст. 57, 58, 59 ЦПК України на спростування висновків суду першої інстанції, апелянтом не представлено.

Враховуючи вищенаведені обставини, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції постановлено рішення з додержанням вимог закону, а тому підстав для його скасування не вбачається.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_6 відхилити. .

Рішення Івано-Франківського міського суду від 30 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає чинності з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Судді: І.О. Максюта

В.Д. Фединяк

Р.Й. Матківський