Рішення № 63502257, 13.12.2016, Апеляційний суд Хмельницької області

КОПІЯ

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________

Справа № 676/2106/16-ц

Провадження № 22-ц/792/2105/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року м. Хмельницький

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Апеляційного суду Хмельницької області

в складі: головуючого судді Гринчука Р.С.,

суддів: Костенка А.М., Грох Л.М.,

секретар - Гриньова А.М.,

з участю представника позивача ОСОБА_1,

представника відповідача - адвоката ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - приватний нотаріус Камянець Подільського міського нотаріального округу про визнання недійсним договорів дарування, з апеляційною скаргою представника ОСОБА_4, ОСОБА_2 на рішення Камянець Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року,

встановила:

У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів дарування.

На обґрунтування позову зазначила, що 08.02.2011 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування належна їй на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 Подільському перейшла у власність її племінника, відповідача ОСОБА_4

Однак, при укладенні цієї угоди вона вважала, що укладає договір довічного утримання, оскільки є особою похилого віку, інвалідом 3-ї групи, страждає на хронічні захворювання, потребує стороннього догляду, тому мала намір передати спірне нерухоме майно відповідачу в обмін на забезпечення останнім належних умов життя, допомогу та догляд.

Починаючи з листопада місяця 2015 року відповідач не надає їй жодної допомоги, ображає, погрожує примусово виселити з житла. При цьому саме в листопаді 2015 року ОСОБА_4 повідомив її, що він є власником спірної квартири, оскільки за договором дарування вона перейшла у його власність. В той же час вона мала на меті відчужити квартиру відповідачу в обмін на його обовязок по догляду за нею, забезпечення необхідними продукти харчування та медичною допомогою.

Рішенням Камянець Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року, з урахуванням ухвали суду від 7 жовтня 2016 року, позов було задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_2 Подільському, укладений 8 лютого 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, який посвідчено приватним нотаріусом Камянець Подільського міського нотаріального округу ОСОБА_6 Повернуто сторони до первісного стану. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 551,20 грн. судового збору та на користь держави 551,20 грн. судового збору.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_4 просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неповне встановлення судом обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апелянт, зокрема, зазначила, що судом не взято до уваги факти, які вказують на те, що при укладенні спірного правочину позивач в повній мірі усвідомлював свої дії щодо укладення саме договору дарування, а не довічного утримання. Судом не враховано, що позивач, хоча є особою похилого віку, однак має задовільний стан здоровя, відсутні докази про її потребу у сторонньому догляді та фінансовій допомозі.

ОСОБА_3 пропустила строк звернення до суду з позовом, оскільки ще в 2011 році повинна була дізнатися про порушення свого права, оскільки після укладення договору дарування 8 лютого 2011 року він вибув на місце постійного проживання в ІНФОРМАЦІЯ_1, звідки прибув в м. Камянець Подільський наприкінці 2014 року.

Однак вона, як представник відповідача, була позбавлена можливості подати до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки в порушення процесуальних норм суд ухвалив оскаржуване рішення в судовому засіданні без її участі, хоча вона просила суд розгляд справи відкласти на інший день через неможливість явки до суду за сімейними обставинами.

Судом також було неправильно проведено оцінку доказів, які містяться в справі, показань свідків, помилково стягнуто з відповідача в дохід держави 551,20 грн. судового збору.

В суді представник апелянта підтримала апеляційну скаргу.

Представник позивача в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечила та пояснила, що рішення суду є законним та обєктивним.

Нотаріус ОСОБА_6 в судове засідання не зявився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, відповідно до вимог ч. 8 ст. 76 ЦПК України, про причини неявки суд не повідомив.

Заслухавши пояснення учасників процесу та перевіривши матеріали справи колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 309 цього Кодексу визначено, що підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглядав справу.

Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання щодо розподілу між сторонами судових витрат, тому в цій частині рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

В іншій частині рішення суду є законним та обґрунтованим.

Судом встановлено, що 08.02.2011 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування належна ОСОБА_3 на праві приватної власності квартира АДРЕСА_1 Подільському перейшла у власність її племінника, відповідача ОСОБА_4

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсності суд прийшов до обґрунтованого висновку про те, що враховуючи обставини справи, особу позивача та відповідача, правочин був вчинений під впливом помилки, тому у відповідності з вимогами ч. 1 ст. 229 ЦК України він є недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною 1 статті 229 вказаного Кодексу передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обовязків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

З розяснень Пленуму ВСУ, які викладені в п. 19 постанови №9 від 06.12.2009 року „Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними вбачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобовязується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обовязок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

В даному випадку судом було правильно встановлено, що у ОСОБА_3 під час укладення нею договору дарування 08.02.2011 року було відсутнє волевиявлення на безоплатну передачу у власність ОСОБА_4 квартири.

Позивач є особою похилого віку, ІНФОРМАЦІЯ_2, інвалід 3-ї групи з дитинства, страждає на хронічні захворювання, близьких родичів (дітей, чоловіка) не має, іншим житлом не забезпечена.

Враховуючи вказані обставини суд прийшов до обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 могла погодитися на передачу єдиного належного їй житла у власність ОСОБА_4 лише за умови її довічного утримання з боку останнього, та, укладаючи спірний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обовязків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем.

Незважаючи на перехід права власності від позивача до відповідача на підставі договору дарування, ОСОБА_3 продовжує до цього часу проживати у квартирі, оплачує за власний рахунок витрати по утриманню житла (комунальні послуги), в той час як ОСОБА_4 після укладення спірного правочину так і не вступив у фактичне володіння квартирою, тривалий час проживав у іншому населеному пункті, що свідчить про відсутність фактичної передачі предмету дарування обдарованому.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 19.03.2014 року, №6-9 цс13.

В правовому висновку у справі № 6-372цс16 Верховний Суд України зазначив, що наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та розяснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоровя та потреба у звязку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Таким чином, сам по собі факт розяснення нотаріусом суті договору, можливість самостійного прочитання його тексту позивачем з урахуванням стану здоровя, на що в апеляційній скарзі наголошує ОСОБА_4, не може бути підставою для висновку про усвідомлення ОСОБА_3 фактичних обставин правочину, укладення договору дарування замість договору довічного утримання, який би забезпечив тітку необхідним доглядом з боку племінника.

При цьому слід також зазначити, що справа містить письмове повідомлення Камянець Подільського відділу поліції від 25.11.2015 року ОСОБА_3 щодо її звернення з приводу вчинення відносно неї неправомірних дій ОСОБА_4 (а.с. 12, т. 1.). Цей доказ підтверджує доводи, викладені позивачем в позовній заяві, щодо наявності між нею та відповідачем негативних стосунків, які виникли з приводу користування спірною квартирою.

Посилання апелянта на неправильність проведення судом оцінки доказів в справі, зокрема показань свідків, є безпідставним, оскільки висновки суду в цій частині в повній мірі узгоджуються з іншими матеріалам справи.

Не знайшли свого підтвердження в апеляційному суді також і доводи апелянта щодо порушення судом першої інстанції процесуальних прав представника ОСОБА_2 в звязку з розглядом справи в судовому засіданні без участі останньої.

Як вбачається з матеріалів справи адвокат ОСОБА_2 в якості представника ОСОБА_4 тричі заявляла суду клопотання про відкладення розгляду справи, двічі - в звязку зі своєю зайнятістю в іншому суді, одного разу - за сімейними обставинами.

Частиною 2 статті 169 ЦПК України передбачено, що неявка представника в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд.

Таким чином, відкладення судом розгляду справи в конкретному випадку є правом, а не обовязком суду, і можливе за умови існування відповідних обставин. Відхилення судом заяви представника ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, призначеної на 16.09.2016 року, в звязку з сімейними обставинами відповідає вимогам процесуального закону.

Враховуючи вищевказане, безпідставним слід визнати також і твердження апелянта про сплив в даному випадку позовної давності, про застосування наслідків якого відповідачем не було заявлено в суді першої інстанції з вини останнього.

Представник відповідача безпосередньо приймала участь у розгляді цієї справи в суді першої інстанції, заявляла клопотання та надавала пояснення, що стосуються спірного питання в суді, і не була позбавлена можливості звернутися до суду із заявою щодо застосування наслідків спливу позовної давності, чого зроблено не було. В свою чергу ця обставина позбавила апелянта права на таке звернення в суді апеляційної інстанції.

При цьому висновки суду про те, що в даному випадку позивач дізналася про порушення своїх прав восени 2015 року узгоджуються з матеріалами справи і не спростовані апелянтом.

Відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України „Про судовий збір розподіл судового збору між сторонами та перевірка повноти сплати судового збору здійснюється відповідно до процесуального законодавства.

Статтею 88 ЦПК України передбачено порядок вирішення судом питань, повязаних з розподілом між сторонами судових витрат.

Згідно з ч. 2 ст. 82 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до статті 207 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, при поданні позовної заяви позивачем не в повній мірі було сплачено судовий збір, який оскаржуваним рішенням суду було помилково стягнуто з відповідача ОСОБА_4 на користь держави в сумі 551,20 грн.

Оскільки діючий процесуальний закон не передбачає можливості стягнення з відповідача в дохід держави судового збору на підставі рішення суду у випадку не сплати судового збору позивачем при поданні позовної заяви, за відсутності у нього пільг щодо такої сплати а також ухвали суду про відстрочення, розстрочення або звільнення позивача від його сплати, тому висновок суду в цій частині не можна вважати обґрунтованим.

При вирішенні питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, відповідно до ч. 5 ст. 88 ЦПК України апеляційний суд враховує відстрочення сплати судового збору апелянту в розмірі 605,44 грн. на підставі ухвали суду від 01.11.2016 року.

Керуючись ст.ст.307, 309, 314, 316, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_2 задоволити частково.

Рішення Камянець Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 16 вересня 2016 року в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь держави судового збору в розмірі 551,20 грн. скасувати.

В решті рішення суду залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 в дохід держави 605,44 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: /ПІДПИС/ Судді:/ПІДПИСИ/

Згідно з оригіналом:

суддя апеляційного суду Гринчук Р.С.