Постанова № 63480197, 14.12.2016, Дніпропетровський апеляційний господарський суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2016 року Справа № 904/6090/16

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Подобєд І.М. (доповідач),

суддів: Широбокова Л.П., Іванов О.Г.

секретар судового засідання Абадей М.О.

представники сторін:

від позивача: Луценко С.О. представник, довіреність №б/н від 01.08.2016р.

від відповідача: ОСОБА_2 , паспорт НОМЕР_1 від 11.10.2012р.

від відповідача: ОСОБА_3, представник, довіреність №937 від 08.08.2016р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Технології мереж", м.Київ

до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, АДРЕСА_1

про стягнення 69272,21 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16 (суддя Воронько В.Д.) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Технології мереж" основний борг у сумі 35102,99 грн., три проценти річних у сумі 2645,80 грн., інфляційних нарахувань у сумі 30790,70 грн. та витрати по сплаті судового збору у сумі 1363,42 грн. В решті позову відмовлено.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16 вмотивоване тим, що факт поставки позивачем товару відповідачу підтверджений матеріалами справи та останнім не оспорений, відповідач в обумовлений в договорі строк оплату в повному обсязі не здійснив, а посилання останнього на відсутність вимоги позивача щодо строків оплати, не є обов'язком позивача, а лише його правом. Суд визнав позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості за наданими накладними в сумі 35102,99 грн. обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню повністю. Судом зазначено, що нараховані позивачем три проценти річних заявлені в межах суми можливого нарахування, а тому вони підлягають задоволенню в сумі 2645,80 грн. Суму нарахованих позивачем інфляційних втрат суд визнав невірною, а тому здійснивши власний розрахунок за кожною накладною окремо за загальний період з січня 2014 року по червень 2016 року включно, задовольнив позовні вимоги в цій частині на суму 30790,70 грн.

Не погодившись із прийнятим рішенням місцевого господарського суду, відповідач (ФОП ОСОБА_2.) звернувся до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій вважає оскаржене рішення незаконним, винесеним з порушенням норм матеріального та процесуального права внаслідок неправильного з'ясування обставин. Просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16 та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ТОВ "Технології мереж" до ФОП ОСОБА_2 про стягнення 35102,99 грн. - основного боргу, 30790,70 грн. - інфляційних нарахувань, 2645,80 грн. - трьох процентів річних, 1363,42 грн. - витрат по сплаті судового збору.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що подавав суду клопотання про відкладення розгляду справи (воно було першим та не мало на меті затягнути розгляд справи), а суд відхилив клопотання з огляду на те, що строк розгляду справи закінчується. Вважає, що суд порушив права відповідача на подання доказів, у зв'язку з чим не мав змоги надати докази часткового погашення боргу в сумі 10102,99 грн. за платіжним дорученням №349 від 09.09.2016р. Також вказує, що до закінчення строку розгляду справи ним було погашено 5000,00 грн. заборгованості за платіжним дорученням №116 від 19.09.2016р. Звертає увагу відповідач і на той факт, що у вказаних позивачем накладних відсутня вказівка на строк (термін) оплати товару відповідачем, також відсутня вказівка щодо оплати "на вимогу", або настання певної події. Крім того, позивачем відповідна вимога в порядку ст.530 Цивільного кодексу України про сплату відповідної заборгованості взагалі не направлялась. Відповідач такої вимоги не отримав, немає і доказів направлення її позивачем. Скаржник вважає, що подання кредитором позовної заяви, адресованої господарському суду (а не боржнику) і надіслання останньому як відповідачеві копії позовної заяви є складовими судової процедури, а не цивільних правовідносин, і відповідні дії не можуть розглядатися як вимога у розумінні зазначеної норми Цивільного кодексу України. Звертає увагу, що однією з причин несплати боргу, є також зміна реквізитів позивача, адже у видаткових накладних зазначені реквізити ОТП банку, а у позові - ПАТ КБ "Приватбанк", позивач не здійснив повідомлення відповідача про зміну своїх реквізитів.

Позивач (ТОВ "Технології мереж") у відзиві на апеляційну скаргу не погоджується з доводами ФОП ОСОБА_2 Звертає увагу на той факт, що відповідач ще до прийняття рішення у справі сплатив частину боргу у сумі 20102,99 грн. і, таким чином, прийняв на себе зобов'язання щодо виконання умов договору в повному обсязі. Вказує на те, що як видно з матеріалів справи, відповідач не заперечує про те, що товар ним був отриманий в повному обсязі, про що були складені видаткові накладні, які власноручно підписані відповідачем, тому згідно ч.ч. 1 і 3 ст. 692 Цивільного кодексу України відповідач зобов'язаний оплатити товар після його прийняття. Вказує також, що згідно роз'ясненнями у постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", на які посилається відповідач в своїй апеляційній скарзі, зазначено, в даному випадку оплата має бути здійснена боржником негайно після прийняття товару, незалежно від того пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу, при цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Вказує також, що посилання відповідача на те, що однією з причин не сплати боргу є зміна реквізитів позивача - не відповідає дійсності, так як на сьогоднішній день та на дату розгляду справи у суді першої інстанції реквізити позивача були дійсними та такі, за якими можна проводити розрахунки. Враховуючи на викладене позивач просить залишити апеляційну скаргу відповідача без задоволення, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16 без змін.

В судовому засіданні ФОП ОСОБА_2 та його представник підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити. При цьому ФОП ОСОБА_2 повідомив суд про повну сплату основного боргу на час вирішення справи судом апеляційної інстанції та пояснив, що причиною несвоєчасної сплати за товар стали соціально-політичні події в суспільстві, які відбулись в Україні на початку 2014 року, у зв'язку з якими відповідач за погодженням з менеджером ТОВ "Технології мереж", які розташовувались на той час у місті Донецьк, затримав розрахунки до того часу, як позивач повідомить йому свої нові реквізити. Також відповідач повідомив суд апеляційної інстанції, що пригадує нібито ним були вчинені дії з метою оплати боргу, але такі платежі не були проведені банком, докази чого наразі не можуть бути надані суду апеляційної інстанції, але ймовірно існують у відповідача та можуть бути надані останнім суду на підтвердження своїх доводів.

Представник позивача в судовому засіданні заперечував на задоволенні апеляційної скарги відповідача з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу. Зі своєї сторони представник позивача підтвердив факт повного погашення відповідачем основного боргу в сумі 35102,99 грн., але з посиланням на те, що відповідачу неодноразово телефонним зв'язком висувались вимоги та претензії з приводу погашення означеної заборгованості, наполягав на тому, що внаслідок прострочення сплати цих коштів, окрім сплати основного боргу відповідач повинен сплатити суму інфляційних нарахувань та трьох процентів річних.

За результатами перегляду справи в судовому засіданні 14.12.2016р. Дніпропетровським апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Відповідно до ст. 101 ГПК України, в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до положень ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів Дніпропетровського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено із матеріалів справи, відповідно до видаткових накладних №ТС-0014123 від 25.12.2013р., №ТС-0014210 від 30.12.2013р. та №ТС-0015199 від 21.03.2014р. ТОВ "Технології мереж" поставило фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 продукцію на загальну суму 35102,99 грн. Отримання продукції фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 підтверджується його підписом і печаткою та не заперечується самим відповідачем.

У зв'язку з неоплатою поставленої продукції позивач просив господарський суд стягнути з відповідача 35102,99 грн. заборгованості, 31523,42 грн. інфляційних нарахувань та 2645,80 грн. трьох процентів річних.

Згідно ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Статтею 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати: безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з акту управління господарською діяльністю; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать; внаслідок заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав; у результаті створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями (ч. 1 ст. 179 Господарського кодексу України).

За приписами ст. 526 Цивільного кодексу України і ст. 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Статтею 599 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання припиняється виконання, проведеним належним чином.

Згідно положень ч. 1. і ч. 2 ст. 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Стаття 181 Господарського кодексу України визначає загальний порядок укладання господарського договору. За частиною першою цієї статті господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до приписів ст. 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

В даному випадку договір в окремому документі не викладався, проте поведінка сторін засвідчує їхню волю до укладання договору, оскільки продукція була поставлена позивачем і прийнята відповідачем. Тобто договір був укладений шляхом конклюдентних дій.

Господарський суд правильно визначив, що договір був укладений у спрощений спосіб і за своєю природою є договором поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 1, ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України).

В силу ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Згідно ч. 1 та ч. 2 ст. 692 Цивільного кодексу України на покупця покладено обов'язок оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Слід зазначити, що згідно з п. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-06/928/2012 від 17.07.2012р., якщо інше не встановлено укладеним сторонами договором або актом цивільного законодавства, перебіг строку виконання грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору купівлі-продажу, починається з моменту прийняття товару або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, і положення частини другої статті 530 названого Кодексу, в якій ідеться про строк (термін) виконання боржником обов'язку, що не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, до відповідних правовідносин не застосовується.

При цьому підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і, яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар. Строк виконання відповідного грошового зобов'язання визначається за правилами, встановленими частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України (див. постанову Вищого господарського суду України від 21.04.2011р. у справі №9/252-10).

Оскільки термін виконання зобов'язання, що випливає з правовідносин поставки, встановлений спеціальною нормою права ст. 692 Цивільного кодексу України, посилання відповідача в апеляційній скарзі на вимоги ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України є безпідставними.

Враховуючи, що сторонами укладено договір поставки у спрощений спосіб, з урахуванням ст. 692 Цивільного кодексу України, відповідач як покупець був зобов'язаний оплатити вартість товару негайно після прийняття від позивача.

Отже, за наведених обставин справи і правових норм позовні вимоги щодо стягнення суми заборгованості є цілком обґрунтованими.

Колегією суддів встановлено, що після пред'явлення позивачем до господарського суду позову, який розглядається в даній справі, відповідач добровільно перерахував позивачеві грошові кошти в загальній сумі 35102,99 грн., а саме: в сумі 10102,99 грн. - 09.09.2016р., в сумі 5000,00 грн. - 19.09.2016р., в сумі 5000,00 грн. - 22.09.2016р., в сумі 9000,00 грн. - 08.12.2016р., в сумі 6000,00 грн. - 08.12.2016р., що підтверджено копіями відповідних платіжних доручень відповідача, наданою відповідачем банківською квитанцією та звітами про дебітові і кредитові операції по рахунку позивача, які наявні в матеріалах даної справи.

Таким чином, грошові зобов'язання відповідача перед позивачем зі сплати суми 35109,99 грн. основного боргу, що виникли у спірних правовідносинах за фактом поставки означеного вище товару, на час розгляду справи судом апеляційної інстанції є такими, що припинені їх належним виконанням.

Разом із цим доказів добровільного задоволення решти вимог позивача про сплату інфляційних нарахувань та трьох процентів річних відповідач суду не надав.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У випадку відсутності зазначення в договорі розміру процентів, цивільно-правова відповідальність за порушення грошових зобов'язань настає на підставі вимог закону.

Статтею 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник на вимогу кредитора у випадку прострочення грошового зобов'язання повинен сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та три проценти річних з простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Місцевий господарський суд перевіривши розрахунок трьох процентів річних та інфляційних втрат, виключивши помилки у розрахунку інфляційних, правильно дійшов висновку про наявність підстав для задоволення в цій частині позовних вимог та стягнув 2645,80 грн. - трьох процентів річних та 30790,70 грн. - інфляційних втрат, а в задоволенні решти вимог позивача обґрунтовано відмовив.

Щодо посилань відповідача про відсутність підстав для сплати додаткових нарахувань інфляційних втрат та трьох процентів річних через неможливість сплатити борг у зв'язку зі зміною позивачем реквізитів свого банківського рахунку, то колегія суддів виходить із того, за загальним правилом, встановленим ч.1 ст. 532 Цивільного кодексу України, місце виконання зобов'язання встановлюється в договорі. Тому, враховуючи на укладення між сторонами договору в спрощеній формі, оплата за товар мала відбуватись за банківськими реквізитами позивача, зазначеними в видаткових накладних, а зміна реквізитів сторін може вважатися відкладальною умовою для виконання грошового зобов'язання лише у разі надання відповідачем (платником) доказів ініціювання платежу та виникнення перешкод у цьому (відмова банку в проведенні такого платежу).

Відповідно до ч.1 ст. 537 Цивільного кодексу України боржник має право виконати свій обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса, нотаріальної контори в разі: 1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов'язання; 2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; 3) відсутності представника недієздатного кредитора.

Представник відповідача підтвердив в судовому засіданні 14.12.2016р., що місцем його знаходження на момент відправки товару було м. Донецьк, що також підтверджено адресою Постачальника, яка зазначена в наведених вище видаткових накладних. Однак, згідно зазначених в цих же видаткових накладних банківських реквізитів позивача, оплата коштів мала відбуватись на розрахунковий рахунок позивача в АТ "ОТП Банк" м. Київ та в ПУ АТ "Фідобанк" у м. Київ, тобто в тих установах, які не знаходились на території проведення в Україні антитерористичної операції.

Як вбачається з матеріалів справи, на цей час у розрахунках сторін під час оплати відповідачем сум основного боргу позивачем дійсно використовувався розрахунковий рахунок, який відкритий в ПАТ "ПриватБанк", однак відповідач зі своєї сторони не обґрунтував перед судом апеляційної інстанції існування дійсних перешкод у сплаті за товар за банківськими реквізитами, які зазначені в видаткових накладних, та причин не надання таких доказів суду першої інстанції.

В судовому засіданні 14.12.2016р. відповідач надав суду лист, в якому позивач повідомляв відповідача у 2016 році про свої банківські реквізити в ПАТ "Приватбанк". Проте колегія суддів відхилила цей доказ, як такий що не спростовує наведених вище обставин та висновків суду про відсутність у відповідача реальних перешкод в виконання свого грошового зобов'язання перед позивачем й за іншими банківськими реквізитами позивача, які були визначені в момент отримання товару відповідачем.

Стосовно посилань відповідача, що суд першої інстанції необґрунтовано відхилив його клопотання про відкладення розгляду справи, чим позбавив останнього можливості надати докази про часткову оплату боргу, колегія суддів виходить із приписів ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні, та що такими обставинами, зокрема, є: нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу; неподання витребуваних доказів; необхідність витребування нових доказів.

Як вбачається із матеріалів справи, звертаючись із клопотанням про відкладення справи, відповідач не був позбавлений можливості зазначити про обставини та вказати про намір подати суду відповідні докази на їх підтвердження, про які не зазначено у відзиві на позов, але, на думку відповідача, необхідно було врахувати під час вирішення даного спору, однак, мотивом відкладення розгляду справи відповідачем була зазначена лише неможливість забезпечити явку уповноваженого представника.

За наведених вище обставин колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд обґрунтовано відмовив відповідачу у клопотанні про відкладення розгляду справи, керуючись повноваженнями, передбаченими ст.77 Господарського процесуального кодексу України, та здійснив розгляд справи за наявними в ній доказами.

Щодо доказів оплати суми основного боргу, наданих сторонами суду апеляційної інстанції під час перегляду справи, то в їх оцінці колегія судді виходить з роз'яснень, які надані господарським судам в абзаці 7 пункту 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №7 від 17.05.2011р. "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України" про те, що частиною першою статті 104 ГПК не передбачено можливості скасування або зміни рішення у зв'язку із зміною стану розрахунків між сторонами (наприклад, зменшення або збільшення заборгованості), якщо така зміна сталася після прийняття рішення місцевого господарського суду, а тому доходить висновку, що не подання таких доказів суду першої інстанції не є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, яке переглядається в даній справі.

Отже, пред'являючи до виконання наказ господарського суду, виданий у відповідності до судового рішення, яке оскаржене в даній справі, позивач має зазначити органу Державної виконавчої служби про дійсний розмір заборгованості відповідача, яка буде залишатися несплаченою останнім на момент пред'явлення такого наказу до виконання, а відповідач зі своєї сторони не позбавлений можливості надати державному виконавцю докази добровільного виконання судового рішення, а в разі необхідності та відповідних підстав, звернутися до суду першої інстанції про визнання наказу господарського суду таким, що не підлягає виконанню в порядку ст. 117 Господарського процесуального кодексу України.

На підставі викладеного колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що господарським судом повно, всебічно та об'єктивно досліджені всі обставини справи в їх сукупності, їм надана належна правова оцінка, оскаржене рішення місцевого господарського суду повністю відповідає вимогам законодавства, тому передбачених статтею 104 Господарського процесуального кодексу України підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни оскарженого у справі судового рішення немає.

Зважаючи на відмову у задоволенні апеляційної скарги, судові витрати, понесені у зв'язку із апеляційним оскарженням, згідно ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на заявника у скарзі і відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 15.09.2016р. у справі №904/6090/16 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України через Дніпропетровський апеляційний господарський суд протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Повний текст постанови складено - 19.12.2016р.

Головуючий суддя І.М. Подобєд

Суддя Л.П. Широбокова

Суддя О.Г. Іванов