Ухвала суду № 63466597, 13.12.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

№ 22-ц/778/4389/16 Головуючий у 1 інстанції: Кочева І.В.

Є.У.№ 311/771/16-ц Суддя-доповідач: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Крилової О.В.

суддів: Дзярука М.П.

ОСОБА_2

при секретарі: Путій Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», за участю третьої особи на стороні відповідача ОСОБА_4 акціонерного товариства «Акцент-Банк» про визнання недійсним кредитного договору,

ВСТАНОВИЛА:

18 березня 2016 року позивачка звернулася до суду з вказаним позовом в якому просила визнати недійсним кредитний договір №ZPVAGK00002575 від 03 вересня 2007 року, укладений між нею та ПАТ КБ «Приватбанк». В частині позовних вимог про стягнення з ПАТ КБ «Приват Банк» на користь позивачки позов залишено без розгляду за заявою позивачки.

Позовні вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору мотивовані тим, що за цим договором порушені права позивачки як споживача, а саме: банк зобовязався надати позивачці кредит в розмірі 11235 дол. США на строк до 01 вересня 2017 року зі сплатою 0,84% на місяць за користування кредитом. За умовами кредитного договору позивачка отримала через касу ПАТ КБ «Приватбанк» кредит в розмірі лише 10000 дол. США., а не 11235 дол.США.

У позові позивач зазначала, що кредитний договір за змістом не відповідає вимогам законодавства, інтересам та волі позивачки, порушує її права та законні інтереси. Порушення ПАТ КБ «Приватбанк» полягає в тому, що не була виконана переддоговірна робота з нею як з позичальником; зміст правочину суперечить чисельним нормам законодавства України; обмежено можливості позивачки мати цивільні права та обовязки, отримувати достовірну, повну та своєчасну інформацію щодо умов запропонованого кредиту. При укладенні кредитного договору мало місце введення позивачки в оману банком, так як її як споживача, відповідно до п.2 ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» не було письмово повідомлено про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, а також переваги та недоліки пропонованих сум кредитування, що дало б змогу зрозуміти при виборі виду кредитування всі валютні ризики, що покладаються на позичальника, орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту , перелік витрат з отримання кредиту, його обслуговування та повернення, адміністративних витрат,витрат на страхування, юридичне оформлення, що надало б позивачці змогу більш скрупульозно проаналізувати свої фінансові можливості. В п.6.5, 6.2, 7.1 договору не міститься детального опису загальної вартості кредиту. П. 7.4 договору містить дискримінаційні стосовно позивачки як споживача правила зміни відсоткової ставки, тому в силу п.4 ч.5 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції станом на час укладення договору, є несправедливими, що відповідно до ст..18 цього ж Закону тягне за собою недійсність цього пункту. Посилаючись на ч.1 ст.638 та ч.1 ст.1054 ЦК України, ч.ч.1-2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», проценти є істотною умовою кредитного договору, тобто недійсність положення щодо процентів тягне за собою недійсність всього правочину, бо без цієї умови договір втрачає свою суть. Крім того, в договорі не зазначені річна відсоткова ставка за кредитом, що відповідно до п.5 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» в ред.. станом на час укладення договору, є істотним порушенням умов договору. Оскільки відповідно до п.7.1 кредит надається у вигляді не поновлюваної кредитної лінії, відповідно до п.3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі не вказано дати і суми сплати кредиту частинами. Вказані обставини, на думку позивачки, свідчать про те, що банк при укладенні оспорюваного договору свідомо ввів її в оману щодо істотних умов договору, тому на підставі ч.1 ст.203 ЦК України кредитний договір є недійсним правочином. П.7.1 кредитного договору не містить вказівки за які послуги позивачка має сплачувати щомісяця банку комісійну винагороду в розмірі 0,2% від суми наданого кредиту, тоді як п.2.4 глави 2 розділу ІІ Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України, затверджених Постановою Правління НБУ від 18 червня 2003 року №255, визначено комісійні доходи і витрати банку як операційні доходи і затрати за наданими або отриманими послугами, сума яких обчислюється пропорційно сумі активу або зобовязання чи вважається фіксованою. Комісія за надання та обслуговування кредиту за своєю ознакою є платою за послуги банку, а тому позивачка вважає її послугою, надання якої врегульовано главою 63 ЦК України. Умови кредитного договору щодо оплати комісійної винагороди на думку позивача не відповідають положенням п.п. 3.4, 3.6 Правил надання банкам України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року №168.

Посилаючись на рішення Конституційного суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 щодо браку знань споживача, необхідних для оцінки договорів щодо їх придбання, які мають форму формуляра або іншу стандартну форму, позивачка вважала, що її права порушені, просила її позов задовольнити.

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням районного суду ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції було встановлено, що 03 вересня 2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір №ZPVAGK00002575 (а.с.11-13), відповідно до умов якого позивачка отримала кредит у сумі 11235 дол. США на наступні цілі: 10000 дол. США на придбання житлового будинку, а також 1235 дол. США на сплату страхових платежів у випадку та в порядку, передбаченому пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього ж договору.

Тож умовами договору було визначено як загальну суму кредиту так і його складові.

За умовами договору позивачка зобовязалася сплачувати за користування кредитом відсотки у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, щомісячно комісію 0,2% від суми наданого кредиту, відсотки за дострокове погашення кредиту за п.3.11 договору та винагороду за проведення додаткового моніторингу відповідно до п.6.2 ( що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком за останній термін сплати, у валюті кредиту), а також здійснювати повернення наданого кредиту у розмірах та у строки, передбачені договором, і виконувати інші умови договору.

Дослідивши оспорюваний договір, суд першої інстанції зробив висновок, що він не має стандартної форми та виду формуляру, не містить ознак договору приєднання.

Зі змісту договору вбачається, що він містить зазначення суми кредиту, мету надання кредиту; форми його забезпечення; розмір процентів за користування кредитом; суму кредиту та її складові, строк, на який надається кредит, детальний розпис загальної вартості платежів за договором, що включає в себе суми платежів із повернення кредиту та строки їх здійснення, процентів, комісійних винагород, інших супутніх платежів, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги та розрахунок сукупної вартості кредиту і реальної процентної ставки; можливість та наслідки дострокового повернення кредиту та його умови.

Судом першої інстанції враховані положення ч. 1 ст. 626 ЦК України, за яким договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а також положення ЦК щодо свободи договору. Так, за ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Ст. 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Судом була проаналізована відповідність укладеного між сторонами договору положенням ч. 1 ст. 203 ЦК та ст. 215 ЦК, за якими зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а . підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

Частинами 1, 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» ( в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) встановлено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: особу та місцезнаходження кредитодавця; кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати детальнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Судом першої інстанції не було встановлено порушень зазначених норм, позаяк при укладанні сторонами кредитного договору, як видно з його змісту, позивачці було надано всю необхідну інформацію, передбачену ч. ч. 2, 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»; сторони узгодили всі істотні умови договору, а саме: суму кредиту, дату видачі кредиту, його розмір та цілі, відсоткову ставку, умови повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, порядок сплати за кредит, порядок зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. Позивачка особистим підписом засвідчила свою згоду з умовами договору та фактично отримала кредит, що підтверджено заявою на видачу готівки, отримала через касу банку 10000 дол. США 03 вересня 2007 року. Інша частина кредиту була спрямована на оплату страхових платежів, та не повинна була видаватися на руки позичальнику. Позивачка мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, доказів зворотного суду не надано; її волевиявлення було вільним та відповідало внутрішній волі; виконання банком зазначених умов підтверджено особистим підписом позивачки у кредитному договору, її заявою про надання їй кредиту.

Тож суд правильно виходив з того, що позивачка погоджувалася з умовами договору; на момент укладення кредитного договору не зауважувала та не заперечувала ані змісту цього правочину, ані його зрозумілості.

Протягом тривалого часу позивач виконувала свої обов'язки за договором із повернення кредитних коштів та сплати процентів та інших платежів за користування кредитом, що підтверджено розрахунком заборгованості (а.с.14-16) та випискою по рахунку позивачки (а.с.94-97), копіями квитанцій про оплату платежів на погашення боргу (а.с.99), з яких видно, що вперше прострочена заборгованість позивачки за кредитом виникла 03 жовтня 2008 року, потім була погашена, періодично виникала та погашалася, а з квітня 2015 року збільшується з наростанням. Загальний залишок заборгованості станом на 09 вересня 2015 року становив 3453,95 дол. США.

За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними (окремих положень, а не договору в цілому).

Вимагаючи визнання недійсним договору в цілому, позивач разом з тим не довела належними доказами наявність будь яких порушень закону при укладенні договору.

Натомість за ст. 10 ЦПК цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Аналогічним чином питання обов'язків доказування і подання доказів регулює ст. 60 ЦПК, за якою кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Зазначаючи про недійсність договору, позивач не навела переконливих доказів на підтвердження наявності підстав для визнання недійсним кредитного договору.

Посилання позивачки в апеляційній скарзі на те, що при укладенні кредитного договору відповідач свідомо ввів її в оману щодо істотних умов не відповідає фактичним обставинам справи.

Так, існуючі форми кредитування з описом відмінностей між ними, переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, вичерпні відомості стосовно розрахунків з оплати послуг третіх осіб та обґрунтування їх вартості, та вся інша інформація щодо істотних умов кредитного договору міститься в самому тексті підписаного сторонами договору, є чіткою і зрозумілою.

Сукупна вартість кредиту та розмір реальної процентної ставки із зазначенням суми щомісячного платежу із повернення кредиту 153,37 дол.США, процентів, комісійних винагород та інших виплат також міститься у кредитному договорі.

Як зазначив суд першої інстанції, будь-яку іншу інформацію щодо форм кредитування та відмінностей між ними позивачка мала можливість отримати до підписання договору або відмовитися від його підписання у разі ненадання необхідної для неї інформації.

Доводом апеляційної карги є і неправомірність нарахування відповідачем комісійної винагороди. За п.7.1 кредитного договору передбачена сплата банку комісійної винагороди в розмірі 0,2% від суми наданого кредиту. За цим пунктом позивачка зобовязалася щомісячно сплачувати банку, в тому числі комісію 0,2% від суми наданого кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п.6.2 договору що дорівнює сумі залишку коштів між сплаченими позичальником на день здійснення моніторингу коштами і нарахованими банком за останній термін сплати.

Заперечуючи правомірність вказаного пункту кредитного договору, позивачка посилалася на п.2.4 Правил бухгалтерського обліку доходів і витрат банків України,затверджених постановою НБУ від 18 червня 2003 року №255, відповідно до якого до комісійних доходів і витрат віднесено операційні доходи і витрати за наданими (отриманими) послугами, сума яких обчислюється пропорційно сумі активу або зобов'язання чи є фіксованою; в окремих випадках суми їх можуть обчислюватися пропорційно часу і сумі зобов'язання. До комісійних доходів (витрат) належить така плата: за розрахунково-касове обслуговування; за операціями на валютному ринку з купівлі-продажу іноземної валюти для власних потреб та клієнтів (контрагентів); за операціями із цінними паперами від імені третіх осіб; за зберігання та управління цінними паперами; за відкриття рахунків; здійснення переказів; за позабалансовими операціями (надання гарантій, зобов'язань з кредитування) тощо. Комісії, що визнаються в складі первісної вартості фінансового активу (зобов'язання), впливають на визначення сум дисконту та премії за цими фінансовими інструментами та є невід'ємною частиною доходу (витрат) фінансового інструмента.

На думку позивача комісія за надання та обслуговування кредиту, це плата за послуги банку, а банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплачувати банку за дії, які банк здійснює на власну користь, сплата комісійної винагороди в іноземній валюті суперечить чинному законодавству.

Натомість за умовами договору комісія встановлюється не за дії банку на власну користь (прийняття платежу, ведення справи тощо), а за розрахунково-касове обслуговування, проведення операцій валютою, бо кредит наданий у доларах США.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки висновків суду першої інстанції з зазначенням про незгоду з ними, проте не є такими, які свідчить про незаконність оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене, судова колегія не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного судового рішення.

Керуючись ст. ст. 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року у цій справі залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий:

Судді: