Ухвала суду № 63445890, 23.11.2016, Одеський апеляційний адміністративний суд

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 листопада 2016 р.м.ОдесаСправа № 814/1096/16

Категорія: 12.2 Головуючий в 1 інстанції: Попов В.Ф. Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого: судді Домусчі С.Д.

суддів: Коваля М.П., Кравця О.О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2016 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Миколаївського окружного адміністративного суду, третя особа Державна судова адміністрація України про зобовязання здійснити перерахунок заробітної плати та виплатити її в повному обсязі, з урахуванням всіх доплат, надбавок, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржену постанову та ухвалити нову, якою задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.

Постановою від 31 серпня 2016 року, ухваленою в порядку письмового провадження, Херсонський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Миколаївського окружного адміністративного суду, третя особа Державна судова адміністрація України про зобов'язання відповідача здійснити перерахунок заробітної плати та виплатити її в повному обсязі з урахуванням премій, встановлених щомісячно відповідними наказами Миколаївського окружного адміністративного суду, та усіх надбавок, що нараховуються залежно від розміру посадового окладу:

- за період з 26.10.2014 р. по 28.03.2015 р. включно відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону України «Про прокуратуру»);

- за період з 29.03.2015 р. по 08.09.2015 р. включно відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»);

- за період 09.09.2015 р. по 31.12.2015 р. виходячи з посадового окладу - 0,4 від місячного посадового окладу судді місцевого суду без 50-відсоткового зменшення, з врахуванням фактично виплаченої заробітної плати.

Вимоги апеляційної скарги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції допустив порушення норм матеріального і процесуального права.

Так апелянт зазначає, що він погоджується із встановленими судом першої інстанції фактичними обставинами стосовно того, що:

- апелянт є державним службовцем, працює в Миколаївському окружному адміністративному суді, з 01.06.2010 р. обіймала посаду секретаря суду відділу документального забезпечення (канцелярії), з 23.05.2011 рік по теперішній час обіймає посаду головного спеціаліста відділу забезпечення судового процесу та аналітично-статистичної роботи, та має право на посадовий оклад у нових (підвищених) розмірах з 26 жовтня 2014 року;

- сума посадового окладу апелянта складала з 01.10.2014р. - 1218грн., з 01.09.2015р. - 1378 грн., з 09.09.2015р. - 2756 грн.;

- Кабінет Міністрів України, у тримісячний строк не виконав свого обов'язку щодо приведення нормативно-правових актів у відповідність із Законами України від 141.10.2014 р. № 1697-VII «Про прокуратуру» та від 12.02.2015 р. № 192- VIIІ «Про забезпечення права на справедливий суд».

Проте апелянт не погоджується із висновками суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин норм матеріального права.

Апелянт зазначає, що надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд першої інстанції посилався на рішення Верховного Суду України від 12.07.2016 р. у справі № 21-1726а16 (820/4648/15) та від 13.07.2016 р. у справах №№ 21-1488а16 (820/4653/15) та 21-1888а16, зазначивши при цьому, що:

- з 26.10.2014 р. по 09.09.2015 р. Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 09.03.2006 р. № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесені, а Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015р. № 644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», яка набрала чинності 09.09.2015р., визначено, що у 2015 році місячний посадовий оклад застосовується з урахуванням 50-відсоткового зменшення;

- інші виплати працівникам апарату суду, передбачені Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015р. № 644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», здійснюються виключно в межах фонду оплати праці суду;

- Законами України від 16.01.2014 р. № 719-VІІ «Про Державний бюджет України на 2014 рік» та від 28.12.2014р. № 80-VІІІ «Про Державний бюджет України на 2015 рік» не передбачені видатки на реалізацію положень абзацу 2 ч. 1 ст. 144 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 147, ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції з 28.03.2015 р.).

Оскільки саме за таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, повністю погодившись з висновками Верховного суду України, апелянт вважає неправильними висновки суду першої інстанції щодо відсутності у Миколаївського окружного адміністративного суду підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено КМУ.

При цьому апелянт зазначає, що з урахуванням завдання адміністративного судочинства (ч. 1 ст. 2 КАС України), принципу верховенства права (ч. 1 ст. 8 КАС України), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 8 КАС України) та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», суд першої інстанції мав відступити від правової позиції, викладеної ОСОБА_2 Судом України щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, використавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини, як джерело права.

Так апелянта вказує, що Європейський Суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 р. у справі «Броньовський проти Польщі» зазначив, що принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя.

Крім того, апелянт зазначає, що згідно з ч. 6 ст. 9 КАС України, якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_2 України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

За таких обставин апелянт вважає, що при вирішенні спірних відносин суд першої інстанції в першу чергу мав би врахувати положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною, та правові висновки Європейського Суду з прав людини, викладені у численних рішеннях щодо застосування ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а вже потім положення чинного законодавства та правові висновки Верховного Суду України.

В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що суд першої інстанції не врахував той факт, що спір у даній справі стосується права апелянта на отримання заробітної плати у розмірі, визначеному абзацом 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про прокуратуру» (в період з 26.10.2014 р. по 28.03.2015 р.) та абзацом 2 ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» (в період з 29.03.2015 р. по 08.09.2015 р. та з 09.09.2015 р. по 31.12.2015 р.). При цьому апелянт зазначає, що аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 05.02.2016р. «Про Довідку щодо результатів вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами положень закону України від 07.07.2010р. № 2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у спорах щодо визначення розміру заробітної плати працівників апарату судів».

Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно того, що однією з підстав для не проведення нарахування та виплати апелянту заробітної плати з розрахунку посадового окладу, визначеного вищевказаними законами, є відсутність відповідних бюджетних асигнувань, тобто не передбачені видатки на реалізацію зазначених положень законів, оскільки внісши зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець не передбачив відповідного збільшення бюджетних призначень, а лише вказав на необхідність Кабінету Міністрів України внести на розгляд до Верховної ОСОБА_2 України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Водночас апелянт зазначає, що Європейський Суд з прав людини у рішенні від 24.04.2015 р. у справі «Будченко проти України» наголосив, що відсутність механізму реалізації законодавчого положення становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 39). А в рішенні від 10.03.2011 р. у справі «Сук проти України» Європейський Суд з прав людини вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (п. 23).

Також апелянт зазначає, що аналогічне твердження наведено у п. 23 рішення Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Кечко проти України», у п. 26 якого що вказано, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Апелянт зазначає на безпідставність не врахування судом першої інстанції посилання апелянта у позовній заяві на рішення Європейського Суду з прав людини у справі YVONNE VAN DUYN V. HOME OFFICE (Саsе 41/74 VAN DUYN V. HOME OFFICE), в якому зазначено щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, у даному випадку це забезпечення речовим утриманням безкоштовно, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки, а в даному випадку виконання Закону.

Також апелянт зазначає, що ОСОБА_2 Суд України у своїх рішенням неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення посадових окладів, доплат, надбавок до них, зокрема постанови від 22.06.2010 р. у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 р. у справі № 21-977во10, від 03.12.2010 р. у справі № 21-44а10.

Вказує апелянт і на те, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету, зокрема рішення від 20.03.2002 р. № 5-рп/2002, від 17.03.2004 р. № 7-рп/2004, від 01.12.2004 р. № 20-рп/2004, від 09.07.2007 р. № 6-рп/2007.

Апелянт зазначає, що у рішенні від 09.07.2007 р. № 6-рп/2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави (п.п. 3.2).

За таких обставин апелянт вважає, що змінивши законодавчо визначений розмір посадового окладу працівника апарату суду шляхом внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець гарантував забезпечення нарахування та проведення відповідних виплат у визначеному розмірі протягом дії вказаної норми, а тому, відсутність відповідного фінансування або не передбачення відповідних видатків з Державного бюджету не може бути підставою для не проведення нарахування та виплати апелянту посадового окладу у розмірі, визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Інша, необґрунтованою на думку апелянта, підставою для відмови в задоволенні позову, є посилання суду першої інстанції на бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невнесення змін до постанови від 09.03.2006 р. № 268 щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, та визначення Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015р. № 644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», посадового окладу з 50-відсотковим зменшенням.

Апелянт зазначає, що така бездіяльність Кабінету Міністрів України визнана протиправною постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.07.2015 р. у справі № 826/4982/15, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24.09.2015 р. (номери судових рішень в СДРСР 47843201 та 51091040), а тому постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.07.2015 р. у справі № 826/4982/15 є обов'язковою до виконання в силу приписів ст. 124 ОСОБА_3 України. До того ж апелянт зазначає, що, відповідно до ч. 1 ст. 255 КАС України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Не погоджується апелянт і з 50-відсотковим зменшенням розміру посадового окладу, встановленим Постановою КМУ від 02.09.2015 р. № 644 «Про внесення змін до деяких актів КМУ», якою внесено зміни до Постанови КМУ від 09.03.2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», зокрема, до додатку № 47 Постанови КМУ від 09.03.2006 р. № 268, за якими визначено розмір посадового окладу начальника відділу в розмірі 0,4 місячного посадового окладу судді місцевого суду, але із застосуванням примітки щодо 50-відсоткового зменшення посадового окладу здійснення інших виплат працівникам апарату судів, передбачених цією постановою, виключно в межах фонду оплати праці суду.

При цьому апелянт зазначає, що ні п.п. 2 п. 13 Перехідних положень Закону України «Про прокуратуру», ні п.п. 2 п. 13 Перехідних положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», Кабінету Міністрів України не надано права на визначення чи корегування розміру посадового окладу працівників апаратів судів, а лише вказано на необхідність приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із зазначеними законами.

Оскільки ч, 2 ст. 19 ОСОБА_3 України встановлено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_3 та законами України, апелянт вважає, що зменшивши розмір посадового окладу працівників апаратів місцевих судів Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, адже розмір посадового окладу працівника апарату суду визначено безпосередньо у Законі.

В апеляційній скарзі апелянт посилається на приписи ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Зазначає апелянт і про те, що у своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»). «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 р. у справі «Ганс-Адам II проти Німеччини»). «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копецький проти Словаччини»).

Таким чином, апелянт вважає, що невиплата заробітної плати у розмірі, гарантованому Законом, у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та за практикою Європейського Суду з прав людини є втручанням у її право на мирне володіння майном.

Також апелянт зауважує, що виходячи з правової позиції, наведеної в постанові Верховного Суду України від 22.05.2013 р. (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 31701325), та висловленої Європейським судом з прав людини в рішенні від 08.11.2005 р. у справі «Кечко проти України», право позивача на визначену Законом заробітну плату підлягає реалізації і захисту незважаючи на те, що законами про Державний бюджет України видатків на ці потреби не було передбачено.

Вказує апелянт і на те, що положення Бюджетного кодексу України та Закону України «Про державну службу» і «Про оплату праці», на які посилається суд першої інстанції, не мають вищої юридичної сили при визначенні розміру оплати праці працівників апарату місцевих судів, оскільки означене питання врегульовано Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що є спеціальним нормативно-правовим актом з питань оплати праці працівників апарату місцевих судів.

Посилається апелянт і на те, що Конституційний Суд України у справі про соціальні гарантії громадян рішенням від 09.07.2007 р. № 6-рп/2007 звернув увагу Верховної ОСОБА_2 України, Президента України, Кабінету Міністрів України на необхідність додержання положень статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 95, 96 ОСОБА_3 України, статей 4, 27, частини другої статті 38 Бюджетного кодексу України при підготовці, прийнятті та введенні в дію закону про Держбюджет. Зокрема, Конституційний Суд України зазначив, що «зупинення законом про Державний бюджет України дії інших законів України щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, внесення змін до інших законів України, встановлення іншого (додаткового) правового регулювання відносин, ніж передбачено законами України, не відповідає статтям 1, 3, частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19, статтям 21, 22, пункту 1 частини другої статті 92, частинам першій, другій, третій статті 95 ОСОБА_3 України» (абзац 1 п. 5 мотивувальної частини). У рішенні від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) Конституційний Суд України вказав, що ОСОБА_3 України не надає закону про Держбюджет вищої юридичної сили стосовно інших законів. Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.

З посиланням на приписи статті 75 та 85 ОСОБА_3 України, якими визначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна ОСОБА_2 України, до повноважень якої, окрім іншого, належить прийняття законів, апелянт зазначив, що у разі відсутності у держави, в особі її уповноважених органів, механізму реалізації певного положення закону, таке положення може бути скасоване, змінене або відтерміноване щодо часу набрання ним чинності, однак, лише шляхом прийняття відповідного закону Верховною ОСОБА_2 України, натомість у спірних відносинах положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» залишались чинними з моменту введення їх в дію, жодні підстави для відтермінування їх реалізації не можуть бути визнані судом прийнятними.

В апеляційній скарзі апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що під час судового розгляду адміністративної справи №820/4653/15, ухвалою Верховного Суду України від 07.04.2016 р., доручено членам Науково-консультативної ради при ОСОБА_2 Суді України за адміністративно-правовою спеціалізацією підготувати науковий висновок щодо норм матеріального права, які, на думку заявника, неоднаково застосовано судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах у зазначеній справі (номер судового рішення в ЄДРСР 57134726).

На виконання даної ухвали суду Науково-консультативною радою надано науковий висновок, у якому за результатами дослідження спірних питань вказано на правомірність та обґрунтованість постанови Вищого адміністративного суду України від 25.02.2016 у справі №820/4653/15 (номер судового рішення в ЄДРСР 56189023), якою позовні вимоги працівника суду задоволено.

Апелянт просить прийняти до уваги зазначений висновок Науково-консультативної ради у ході розгляду адміністративної справи №820/4653/15.

Також апелянт посилається на судову практику з вирішення аналогічних спорів на користь працівників апарату суду, навіть після прийняття ОСОБА_2 Судом України постанов від 12.07.2016 р. у справі № 21-1726а16 (820/4648/15) та від 13.07.2016 р. у справах №№ 21-1488а16 (820/4653/15) та 21-1888а16.

Миколаївський окружний адміністративний суд, Державна судова адміністрація України письмових заперечень на апеляційну скаргу не надали.

Ухвалюючи постанову про відмову у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 з 1 червня 2010 року працює в Миколаївському окружному адміністративному суді, зокрема, з 01.06.2010 р. обіймала посаду секретаря суду відділу документального забезпечення (канцелярії), з 23.05.2011 р. посаду головного спеціалісту відділу забезпечення судового процесу та аналітично-статистичної роботи.

Суд першої інстанції встановив, що згідно з довідкою від 26.05.2016 № 16/05-16, виданою Миколаївським окружним адміністративним судом, заробітна плата позивачу нараховувалась виходячи з посадового окладу, встановленого штатним розписом та сума посадового окладу складала:

- з 01.10.2014 р. 1218,00 грн.;

- з 01.09.2015 р. 1378,00 грн.;

- з 09.09.2015 р. 2756,00 грн.

Надаючи оцінку діям Миколаївського окружного адміністративного суду щодо правомірності нарахування та, як наслідок, виплати заробітної плати, суд першої інстанції звернув увагу на наступні приписи законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 ОСОБА_3 України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені ОСОБА_3 та законами України.

Закон України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» набрав чинності 26 жовтня 2014 року, та ним внесено зміни до статті 144 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», зокрема щодо визначення розміру посадового окладу працівника апарату суду.

Абзацом другим підпункту 1 і абзацом третім підпункту 2 пункту 13 розділу XIII Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та у двомісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, внести на розгляд Верховної ОСОБА_2 України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

З 28 березня 2015 року Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» затверджено нову редакцію Закону України «Про судоустрій і статус суддів», стаття 147 якого регулює відносини, пов'язані із матеріальним, побутовим забезпеченням та соціальним захистом працівників судової системи, в тому числі встановлює критерії визначення розміру посадового окладу працівника апарату суду.

Підпунктом 2 пункту 13 перехідних положень Закону № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» Кабінет Міністрів України зобов'язано у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що наведене узгоджується із положеннями частин сьомої, восьмої статті 33 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII «Про державну службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), згідно з якими умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України. Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є Державний бюджет України та інші джерела, визначені для цієї мети положеннями про органи державної виконавчої влади, затвердженими указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів України.

Також суд першої інстанції зазначив, що аналогічні положення закріплені також частиною другою статті 8 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), яка передбачає, що умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці»).

За правилами статті 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції до 28 березня 2015 року) фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює, зокрема, Державна Судова адміністрація України. Суди загальної юрисдикції фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (стаття 143 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»). Аналогічні правила закріплені і у статтях 145, 146 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів»у редакції з 28 березня 2015 року.

З 1 січня 2015 року пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28 грудня 2014 року № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік», визначено, що норми і положення, зокрема частини першої статті 144 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного та місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, а з 13 березня 2015 року установлено, що норми і положення Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Суд першої інстанції зазначив, що на час виникнення спірних відносин схема посадових окладів працівників апарату суду була закріплена Постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», зокрема додатком 47, який залишався незмінним до 9 вересня 2015 року. Отже, Кабінет Міністрів України покладені на нього абзацом другим підпункту 1 пункту 13 розділу XIII Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII та підпунктом 2 пункту 13 Перехідних положень Закону України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» обов'язки щодо приведення його нормативно-правових актів у відповідність із цими законами у тримісячний строк не виконав.

Також суд першої інстанції зазначив, що згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Враховуючи наведене, оскільки з 26 жовтня 2014 року до 9 вересня 2015 року Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 9 березня 2006 року № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» щодо умов оплати праці, зокрема розмірів окладів працівників апарату суду, не внесено, а Постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2015 № 644 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України» (набрала чинності 09.09.2015 р.) визначено, що у 2015 році місячний посадовий оклад застосовується з урахуванням 50-відсоткового зменшення; інші виплати працівникам апарату судів, передбачені цією постановою, здійснюються виключно в межах фонду оплати праці суду», законами України від 16 січня 2014 року № 719-VII «Про Державний бюджет України на 2014 рік» та від 28 грудня 2014 № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» видатки на реалізацію положень абзацу другого частини першої статті 144 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», частини першої статті 147 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції з 28 березня 2015 року) не передбачено, суд першої інстанції дійшов висновків, що Миколаївський окружний адміністративний суд не мав правових підстав для перерахунку та виплати заробітної плати працівників апарату суду поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України.

Оскільки такі висновки суду першої інстанції відповідають висновкам Верховного Суду України, викладеним у постановах від 12 липня 2016 року у справі № 21-1726а16, від 13 липня 2016 року у справах № 21-1488а16 та № 21-1888а16, суд першої інстанції не встановив правових підстав для задоволення адміністративного позову.

Справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 197 КАС України.

Заслухавши суддю доповідача, розглянувши та обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не може бути задоволена.

Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив та оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив правову природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

Предметом спору по цій справі є зобовязання Миколаївського окружного адміністративного суду здійснити ОСОБА_1 перерахунок заробітної плати та виплатити її в повному обсязі з урахуванням премій, встановлених щомісячно відповідними наказами Миколаївського окружного адміністративного суду, та усіх надбавок, що нараховуються залежно від розміру посадового окладу, а саме:

- за період з 26.10.2014 р. по 28.03.2015 р. включно відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону України «Про прокуратуру»);

- за період з 29.03.2015 р. по 08.09.2015 р. включно відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»);

- за період 09.09.2015 р. по 31.12.2015 р. виходячи з посадового окладу - 0,4 від місячного посадового окладу судді місцевого суду без 50-відсоткового зменшення, з врахуванням фактично виплаченої заробітної плати.

Матеріалами справи підтверджено та сторонами у справі не оспорюються те що:

- ОСОБА_1 з 1 червня 2010 року працює в Миколаївському окружному адміністративному суді, з 01.06.2010 р. обіймала посаду секретаря суду відділу документального забезпечення (канцелярії), з 23.05.2011 р. посаду головного спеціалісту відділу забезпечення судового процесу та аналітично-статистичної роботи;

- згідно з довідкою від 26.05.2016 № 16/05-16, виданою Миколаївським окружним адміністративним судом, заробітна плата ОСОБА_1 нараховувалась виходячи з посадового окладу, встановленого штатним розписом та сума посадового окладу складала з 01.10.2014 р. 1218,00 грн.; з 01.09.2015 р. 1378,00 грн.; з 09.09.2015 р. 2756,00 грн.

Апеляційний суд зазначає, що схеми посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих загальних судів встановлений Постановою КМУ № 268 від 09.03.2006 р. «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», зокрема в Додатку № 47.

26 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» 1697-VII від 14.10.2014 р., підпунктом 59 пункту 5 розділу ХІІ Прикінцеві положення, якого частина перша статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, доповнена другим абзацом такого змісту: «При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців».

Підпунктом 1 та 2 пункту 13 розділу ХІІІ Закону України «Про прокуратуру» 1697-VII від 14.10.2014 р. Кабінет Міністрів України зобовязаний у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону, привести свої нормативно-правові акти у відповідність з цим Законом, та відповідно у двомісячний строку з дня, наступного за днем опублікування цього Закону внести на розгляд Верховної ОСОБА_2 України пропозиції щодо приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом, у тому числі з метою, забезпечення збільшення видатків Державного бюджету України на оплату праці працівників апаратів судів та встановлення їм посадових окладів у розмірі, не меншому за передбачені Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 28 грудня 2014 року № 80-VIII, пунктом 9 розділу Прикінцеві положення, якого встановлено, що, окрім іншого, норми положень частини третьої статті 69, статті 129, частини першої статті 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної ОСОБА_2 України, 2010 р., № 41-42, ст. 529; 2010 р., № 43, ст. 529; 2010 р., № 44-45) застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообовязкового державного соціального страхування.

13 березня 2015 року набрав чинності Закон України «Про винесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» від 02.03.2015 р. № 217-VIII, підпунктом 12 пункту 1 якого, внесені зміни до пунктом 9 розділу Прикінцеві положення Закон України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», відповідно до яких встановлено, що норми положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної ОСОБА_2 України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529 із наступними змінами), застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообовязкового державного соціального страхування.

28 березня 2015 року набрав чинності Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. № 192-VIII, пунктом 9 розділу І якого, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної ОСОБА_2 України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529 із наступними змінами) викладений у новій редакції, частиною першої статті 147 якого встановлено, що:

«Розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади.

При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.»

При цьому підпунктом 2 пункту 13 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. № 192-VIII Кабінет Міністрів України зобовязаний у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити в межах своїх повноважень перегляд та скасування нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

09 вересня 2015 року набрала чинності Постанова КМУ «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України» № 644 від 02.09.2016 року, пунктом 6 якої внесені зміни до Постанови КМУ від 09.03.2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», зокрема Додаток № 47 викладений у новій редакції «Схема посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих (загальних, спеціалізованих) судів», розмір місячного посадового окладу в якому визначений у коефіцієнтному розмірі від місячного посадового окладу судді місцевого суду. Проте у Примітці до Додатку № 47 у новій редакції, зазначено, що у 2015 році місячний посадовий оклад застосовується з урахуванням 50-відсоткового зменшення; інші виплати працівникам апарату судів, передбачені цією постановою, здійснюються виключно в межах фонду оплати праці суду.

01 травня 2016 року набрав чинності Закон України «Про державну службу» № 889-VIII від 10.12.2015 р., підпунктом 18 пункту 2 розділу ХІ Прикінцеві та перехідні положення, якого виключений абзац другий частини першої статті 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI.

Таким чином, з 26 жовтня 2014 року до 8 вересня 2015 року Миколаївський окружний адміністративний суд здійснював нарахування та виплату заробітної плати апелянту відповідно до Постанови КМУ від 09.03.2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів», без врахування розміру посадового окладу, встановленого Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (абз. 2 ч. 1 ст. 144 - з 26.10.2014 р., абз. 2 ч. 1 ст. 147 - з 28.03.2015 р.).

Оскільки на час виникнення спірних правовідносин (з 26.10.2014 р. по 31.12.2015 р.) апелянт, як працівник апарату суду, мав статус державного службовця, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності у Миколаївського окружного адміністративного суду правових підстав здійснювати нарахування та виплату, у спірний період, заробітної плати виходячи з посадового окладу встановленого з 26.10.2014 р. по 27.03.2015 р. абзацом 2 ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI, з 28.03.2015 по 31.12.2015 р. абзацом 2 ч. 1 ст. 147 Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI.

Дії Миколаївського окружного адміністративного суду щодо виплати заробітної плати апелянту, державному службовцю працівнику апарату суду, у спірний період, з урахуванням розміру посадового окладу, встановленого постановами КМУ, узгоджуються з приписами ст. 19 ОСОБА_3 України, ч. 7 та ч. 8 ст. 33 закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 р. № 3723-ХІІ, ч. 2 ст. 8, ст. 13 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР, ч. 1 та с. 2 ст. 23 Бюджетного кодексу України, ст. 142 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (в редакції до 28.03.2015 р.) та ст. ст. 145, 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (в редакції з 28.03.2015 р.)

Таким чином, апеляційний суд встановив відсутність протиправних дій Миколаївського окружного адміністративного суду при нарахуванні та виплаті апелянту заробітної плати з урахуванням посадового окладу з 01.10.2014 р. 1218,00 грн.; з 01.09.2015 р. 1378,00 грн.; з 09.09.2015 р. по 31.12.2015 р. 2756,00 грн.

Водночас апеляційний суд констатує факт порушення права апелянта мирно володіти своїм майном, яке встановлено ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовуючи при цьому як джерело права практику Європейського суду з прав людини відповідно до ч. 1 ст. 17 закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»). «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 р. у справі «Ганс-Адам II проти Німеччини»). «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копецький проти Словаччини»).

Таким чином, невиплата заробітної плати у розмірі, гарантованому Законом, у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та за практикою Європейського Суду з прав людини є втручанням у право апелянта на мирне володіння майном.

При цьому апеляційний суд зазначає, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 10.03.2011 р. (справа «Сук проти України», заява № 10972/05), перевіряючи доводи щодо порушення ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дійшов висновку що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (п. 23). Аналогічне твердженні зазначено і у рішенні Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00) пункт 23 рішення.

У справі «Будченко проти України» (заява № 3877/06, рішення від 24.04.2014 р.) Європейський Суд з прав людини наголосив, що відсутність механізму реалізації законодавчого положення становить втручання у право заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (п. 39).

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00), Європейський Суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» ( 980_045 ), N 59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III).

Також апеляційний суд, враховує судову практику Європейського Суду з прав людини (на яку посилається і апелянт), та зазначає позицію Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, в даному випадку це забезпечення речовим утриманням безкоштовно, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки, а в даному випадку виконання Закону.

Апеляційний суд зазначає, що у справі «Броньовський проти Польщі» (рішення від 22.04.2004 р., заява № 3144/96) Європейський Суд з прав людини зазначив, що принцип верховенства права, на якому будується Конвенція, та принцип законності, про який ідеться в статті 1 Першого протоколу, вимагає від держав не лише поважати і застосовувати, у передбачуваний і узгоджуваний спосіб, запроваджені ними закони, а ще й - що безпосередньо випливає з цього обов'язку - забезпечувати правові та практичні умови для втілення їх в життя (п. 184).

За таких обставин, апеляційний суд вважає обґрунтованими доводи апелянта, що змінивши законодавчо визначений розмір посадового окладу працівника апарату суду шляхом внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», законодавець гарантував забезпечення нарахування та проведення відповідних виплат у визначеному розмірі протягом дії вказаної норми, а відсутність відповідного фінансування або не передбачення відповідних видатків з Державного бюджету не може бути підставою для не проведення нарахування та виплати апелянту посадового окладу у розмірі, визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI.

Також апеляційний суд зазначає, що 28 червня 1996 року Верховна ОСОБА_2 України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, зокрема, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, прийняла ОСОБА_3 України, статтею 8 якою встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. ОСОБА_3 України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі ОСОБА_3 України і повинні відповідати їй. ОСОБА_3 України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі ОСОБА_3 України гарантується.

Статтею 3 ОСОБА_3 України встановлено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ст. 6 ОСОБА_3 України Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією ОСОБА_3 межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 75, ст. 85 ОСОБА_3 України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна ОСОБА_2 України, до повноважень, якої, окрім іншого, належить прийняття законів, здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї ОСОБА_3 та закону.

Також, відповідно до приписів ст. 92 ОСОБА_3 України виключно законами України визначаються, окрім іншого, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод (ч. 1 п. 1), засади регулювання праці (ч. 1 п. 6), організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби (ч. 1 п. 12), судоустрій, судочинство (ч. п. 14), та виключно законами України встановлюються, зокрема державний бюджет України (ч. 2 п. 1)

Відповідно до ст. 93 ОСОБА_3 України право законодавчої ініціативи у ОСОБА_2 України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 113 ОСОБА_3 України, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який відповідальний, підконтрольний і підзвітний ОСОБА_2 України у межах, передбачених цією ОСОБА_3, та який у своїй діяльності керується цією ОСОБА_3 та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної ОСОБА_2 України, прийнятими відповідно до ОСОБА_3 та законів України.

Відповідно до ст. 116 ОСОБА_3 України, Кабінет Міністрів України, окрім іншого, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п. 2).

Також Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (ст. 117 ОСОБА_3 України).

Правовий аналіз зазначених положень ОСОБА_3 України дає підстави апеляційному суду стверджувати, що саме бездіяльність Кабінету Міністрів України, спричинила порушення прав апелянта, передбачених ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки, за відсутності приведених у відповідність до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів», нормативно-правових актів, та у звязку з невиконанням Кабінетом Міністрів України приписів підпункту 1 та 2 пункту 13 розділу ХІІІ Закону України «Про прокуратуру» 1697-VII від 14.10.2014 р., підпункту 2 пункту 13 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. № 192-VIII, та внесення Кабінетом Міністрів України змін до Постанови КМУ від 09.03.2006 р. № 268, які в повній мірі не відповідають вимогам Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в частині щодо 50-відсоткового зменшення посадового окладу), Миколаївський окружний адміністративний суд був позбавлений правової можливості для реалізації норм закону щодо нарахування та виплати апелянту заробітної плати, виходячи з посадового окладу, встановленого нормами закону.

При цьому апеляційний суд зазначає, що постановою від 31.07.2015 р. у справі № 826/4982/15 (ЄДРСР № 47843201), окружний адміністративний суд м. Києва:

- визнав протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо не приведення постанови № 268 від 09.03.2006 р. «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» у відповідність до ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 01.01.2015р., та у відповідність до ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 28.03.2015р.;

- зобов'язав Кабінет Міністрів України привести постанову № 268 від 09.03.2006 р. «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів у відповідність до ч. 1 ст. 144 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 01.01.2015р., та у відповідність до ч. 1 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», у редакції станом на 28.03.2015р.

Постанова окружного адміністративного суду м. Києва від 31.07.2015 р. залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2015 року (ЄДРСР № 51091040)

Таким чином, апеляційний суд зазначає, що виплата Миколаївським окружним адміністративним судом апелянту заробітної плати, з урахуванням посадового окладу у розмірі меншому ніж встановлено законом, у спірний період (з26.10.2014 р. по 31.12.2015 р.) відбувалась у межах чинного законодавства, а порушення прав апелянта, передбачених ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, про яке зазначалось як в адміністративному позові так і в апеляційній скарзі, відбулось внаслідок протиправної бездіяльності Кабінету Міністрів України.

Враховуючи встановлені при апеляційному перегляді справи обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що апелянт обрав неналежний спосіб захисту свого порушеного права.

При цьому апеляційний суд зазначає, що Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 р. № 794-VII, який набрав чинності 02.03.2014 р., встановлена відповідальність членів Кабінету Міністрів України за результати діяльності Кабінету Міністрів України як колегіального органу виконавчої влади (ст. 45).

За правилами статті 52 КАС України суд першої інстанції може здійснити заміну первинного відповідача на належного або залучати належного відповідача як другого відповідача.

Відповідно до ч. 1 ст. 196 КАС України апеляційний розгляд здійснюється за правилами розгляду справи судом першої інстанції з урахуванням особливостей встановлених главою 1 розділу IV КАС України.

Головною особливістю є те, що апеляційна інстанція не розглядає справу з початку, а переглядає рішення суду першої інстанції, тобто публічно-правовий спір вже вирішено.

Оскільки ст. 52 КАС України, як наслідок заміни неналежного відповідача чи залучення належного відповідача у якості другого відповідача, передбачає розгляд справи спочатку, апеляційний суд позбавлений такої процесуальної можливості як заміна неналежної сторони.

Таким чином, апеляційному перегляду підлягає справа, відповідачем по якій є неналежний відповідач, та публічно-правовий спір вже вирішено.

Доводи апеляційної скарги, не спростовують висновку суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для зобовязання саме Миколаївського окружного адміністративного суду здійснити перерахунок заробітної плати та виплатити її в повному обсязі з урахуванням премій, встановлених щомісячно відповідними наказами Миколаївського окружного адміністративного суду, та усіх надбавок, що нараховуються залежно від розміру посадового окладу, за спірний період. Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відновлення порушеного права апелянта має відбуватись шляхом зобовязання Кабінету Міністрів України перерахувати суму недоотриманої заробітної плати за спірний період до Миколаївського окружного адміністративного суду для подальшої її виплати апелянту з відрахуванням всіх належних до сплати податків та зборів. При цьому сума недоотриманої заробітної плати має розраховуватись Миколаївським окружним адміністративним судом як різниця між нарахованою та отриманою заробітної платою та заробітної платою, на отримання якої апелянт мав «легітимні сподівання», виходячи з посадового окладу, встановленого Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 № 2453-VI (абз. 2 ч. 1 ст. 144 - з 26.10.2014 р., абз. 2 ч. 1 ст. 147 - з 28.03.2015 р.) та при стовідсотковому фінансуванні з державного бюджету України. Апеляційний суд наголошує, що відновлення порушеного права апелянта має відбуватись саме Кабінетом Міністрів України, чия бездіяльність призвела до порушення права апелянта, визначеного ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у звязку з чим, відповідно до ст. 200 КАС України, апеляційна скарга має бути залишена без задоволення, а оскаржене судове рішення без змін.

Керуючись ст. 2, 11, 195, п. 1 ч. 1 ст. 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. ст. 200, 206, 211, 212, ч. 5 ст. 254 КАС України, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 31 серпня 2016 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через пять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.

Головуючий: суддя С.Д.Домусчі

суддя М.П.Коваль

суддя О.О.Кравець