Рішення № 63422480, 06.12.2016, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/852/2016(м)

265/1925/16-ц

Головуючий у 1-й інстанції Копилова Л.В. Категорія 27

Суддя-доповідач ОСОБА_1

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

06 грудня 2016 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого судді - Сороки Г.П.,

суддів - Гаврилової Г.Л., Принцевської В.П.,

за участю секретаря - Брежнєва Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2016 року,

В С Т А Н О В И Л А :

01 квітня 2016 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, в якому просив стягнути з відповідачів в рівних частках суму боргу за договором позики в розмірі 900 000 грн., відсотки за користування грошовими коштами в сумі 292 763,02 грн., 3 % річних за прострочку грошового зобовязання в сумі 20 341,75 грн., суму інфляції в розмірі 21 150 грн. та пеню в сумі 2 475 000 грн., а всього 3 709 254,77 грн., а також судові витрати по сплаті судового збору.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 05 червня 2013 року між ним і відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав останньому позику в сумі 900 000 грн., а відповідач зобовязався повернути йому грошові кошти у цій же сумі в строк до 01 липня 2015 року зі щомісячною сплатою відсотків за користування грошовими коштами з розрахунку 6% річних в період з 01 липня 2013 року по 30 червня 2014 року та 12% річних в період з 01 липня 2014 року по 30 червня 2015 року від загальної суми боргу. Факт передачі грошових коштів підтвердив розпискою, написаною відповідачем власноручно, в якій він погодився у разі неповернення боргу у строк сплатити неустойку у розмірі 1% від суми боргу за кожний день затримки повернення боргу. Грошові кошти ним передавались відповідачеві у борг частинами в період з 2011 року до 05 червня 2013 року, однак договір на загальну суму боргу вони підписали 05 червня 2013 року.

Відповідач борг йому в повному обсязі в обумовлений в договорі строк не повернув, сплатив відсотки за користування грошовими коштами за період до січня 2014 року включно, а також за лютий 2014 року частково в сумі 1 500 грн.

Посилаючись на вимоги ч.3 ст.61, ч.3 ст.65 СК України, з урахуванням того, що ОСОБА_3 брав гроші в борг зі згоди своєї дружини ОСОБА_4 і в її присутності, вважає, що відповідати за договором позики повинні обидва відповідачі як подружжя та повинні сплатити йому суму боргу, відсотки за користування грошима, а також неустойку за прострочку повернення боргу і на підставі ст.625 ЦК України зобовязані сплатити 3% річних, суму інфляційних втрат.

26 травня 2016 року, заперечуючи проти первісного позову, ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним, вказуючи на те, що в дійсності ОСОБА_2 по укладеному між ними договору 05 червня 2013 року грошові кошти йому не передавав і взагалі договір по наданню позики фактично не укладався. Із цього договору не вбачається, що передача грошових коштів відбулася безпосередньо під час його підписання.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2016 року в задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, 3 % річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені відмовлено.

Також відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині вирішення основного позову, позивач ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, а в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 рішення залишити без змін. При цьому посилається на те, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, судом неправильно застосовано та порушено норми матеріального і процесуального права.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_5 доводи апеляційної скарги підтримали, просили рішення суду в частині вирішення позову ОСОБА_2 скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проти апеляційної скарги заперечували, просили рішення суду першої інстанції залишити без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_5, заперечення відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи в межах апеляційного оскарження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У відповідності зі ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з розясненнями, які містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновки щодо не оскаржуваної частини рішення ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення.

Як вбачається зі справи, позивач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині відмови у задоволенні його позову до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, 3 % річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені. Рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики неукладеним ніким не оскаржується. Тому відповідно до вимог ст.303 ЦПК України апеляційний суд перевіряє рішення суду першої інстанції в межах апеляційного оскарження в частині вирішення основного позову ОСОБА_2, а в частині вирішення зустрічного позову рішення суду не перевіряє.

Згідно вимог ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглянув справу.

Судом встановлено і це не оспорювалось сторонами, що 05 червня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики. За умовами даного договору ОСОБА_3 взяв в борг у ОСОБА_2 гроші в сумі 900 000 грн. строком до 01 липня 2015 року, зі щомісячною сплатою відсотків з розрахунку 6 % річних в період з 01 липня 2013 року по 30 червня 2014 року; 12 % річних в період з 01 липня 2014 року по 30 червня 2015 року від загальної суми боргу (а.с.7). За п.5 вказаного договору він вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошей.

Договір укладено в присутності свідків ОСОБА_4, ОСОБА_6 і ОСОБА_7 та підписаний ними.

На підтвердження факту передачі грошових коштів за договором позивач ОСОБА_2 надав суду розписку, написану відповідачем ОСОБА_3 власноручно, про отримання грошових коштів за умовами, зазначеними у договорі позики. В тексті розписки також зазначено, що у разі неповернення суми боргу в розмірі 900000грн. в строк до 01.05.2015 року, він сплачує неустойку в розмірі 1% від суми боргу за кожен день затримки по день фактичного розрахунку (а.с.8).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між сторонами 05.06.2013 року письмовий договір позики та боргова розписка відповідача ОСОБА_3 від 05.06.2013 року є неналежними доказами, оскільки за цим договором грошові кошти не передавалися, боргова розписка є безгрошовою. При цьому, доводи позивача про те, що грошові кошти передавались раніше, але не були повернуті, у звязку з чим 05.06.2013 року був складений договір позики на загальну суму неповернутих коштів в суму 900000грн., суд першої інстанції визнав необґрунтованими, посилаючись на те, що договір позики не містить посилань на первісні зобовязання, внаслідок невиконання яких виник борг, наміру сторін припинити ці зобовязання та замінити їх новим борговим зобовязанням, тому не свідчить про новацію боргу.

З таким висновками суду колегія суддів погодитись не може.

Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобовязується повернути позикодавцеві таку ж саму суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з вимогами ст.1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою ст.1048 ЦК України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.1049 ЦК України позичальник зобовязаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти) у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду такої самої якості, що були передані йому) у строк та в порядку, що встановлюється договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахуванням грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Згідно із ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Відповідно до вимог ст.ст.525,526,629 ЦК України зобовязання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно звичаїв ділового обороту та інших вимог, що ставляться. Одностороння відмова від зобовязання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підтвердження виконання зобов'язання має відбуватись у спосіб, встановлений ст.545 ЦК України, у тому числі видачею кредитором на вимогу боржника розписки про одержання виконання частково або в повному обсязі, повернення кредитором боржнику боргового документу, а у разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Згідно ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За положеннями ст.1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням.

Заміна боргу позиковим зобов'язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).

Зі справи вбачається, що згідно письмового договору, укладеного 05.06.2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, останній отримав в борг у ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 900000грн. строком до 01.07.2015 року зі щомісячною сплатою процентів з розрахунку 6 % річних з 01.07.2013 року по 30.06.2014 року і 12% річних з 01.07.2014 року по 30.06.2015 року від суми боргу. Факт отримання коштів підтверджується розпискою, складеною і підписаною ОСОБА_3 власноручно в момент передачі грошей.

Борг повертається одним платежем у вказаний строк. Проценти сплачуються щомісячно не пізніше 5 числа наступного місяця.

Договір вважається укладеним з моменту фактичної передачу коштів (а.с.7).

Договір підписаний сторонами та свідками ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7, у присутності яких був укладений.

Згідно розписки, складеної та підписаної власноручно ОСОБА_3 05.06.2013 року, він отримав в борг грошові кошти в сумі 900000грн. які зобовязався повернути до 01.07.2015 року та сплатити проценти за користування грошима відповідно до умов договору. Також під текстом розписки власноручно ОСОБА_3 зазначено, що в разі неповернення суми боргу в розмірі 900000 грн. у строк до 01.07.2015 року він сплачує неустойку в розмірі 1% від суми боргу за кожен день затримки по день фактичного розрахунку (а.с.8).

Оригінали договору позики від 05.06.2013 року та боргової розписки ОСОБА_3 від 05.06.2013 року апеляційним судом досліджені та долучені до справи (а.с.173,174).

Звертаючись до суду з позовом до відповідачів про стягнення боргу за договором позики, позивач посилався на те, що боргові зобовязання у відповідача ОСОБА_3 перед ним на загальну суму 900000грн. виникли за невиконаними борговими зобовязаннями (борговими розписками) в період з 2011 по 05.06.2013 року, тому вони за усною домовленістю з відповідачем, узагальнивши суму боргу, склали новий договір позики та на цю суму відповідач йому видав боргову розписку.

Заперечуючи проти позову та апеляційної скарги, відповідач ОСОБА_3 посилався на те, що за договором позики від 05.06.2013 року грошові кошти в день укладання договору він не отримував, надану позивачем суду боргову розпису від 05.06.2013 року ОСОБА_2 не видавав, а видавав іншій особі ОСОБА_8, у якого в цей день позичив таку ж саму суму коштів за цих же умов, за яких був складений та підписаний договір позики з позивачем. Яким чином дана розписка порпала до позивача йому не відомо, допускає, що той її викрав у нього після цього як ОСОБА_8 йому повернув розписку влітку 2014 року, а восени 2014 року він виявив, що розписка пропала.

Разом з тим відповідач ОСОБА_3 визнав, що у нього перед позивачем були боргові зобовязання, він неодноразово з 2010 року позичав кошти у позивача за борговими розписками, які повертав частинами. Визнав, що на момент укладання спірного договору позики у нього перед позивачем були невиконанні боргові зобовязання на суму 360000грн., в тому числі і за борговою розпискою від 01.11.2010 року, що знаходиться на а.с.73, за якою він повинен був сплачувати проценти за користування грошима, що раніше видані боргові розписки позивач йому повернув після складання спірного договору позики. Також стверджував, що цей борг він повернув позивачу 10.06.2013 року, а також в цей день сплатив позивачу 50000грн. як частку позивача у статутному фонді ТОВ «ВІННЕРС», але бухгалтерський документ про сплату цих коштів не складався.

В апеляційному суді відповідач ОСОБА_4, заперечуючи проти апеляційної скарги, також визнала, що між її чоловіком ОСОБА_3 та позивачем з 2010 року існували позикові правовідносини, за якими боргові зобовязання не були виконані на момент укладання договору позики від 05.06.2013 року на суму 160000грн. та за розпискою на 3000 доларів США.

З огляду на наведене, виходячи з того, що за формою та змістом договір позики відповідає вимогам ст.ст.1046,1047 ЦК України, цей договір разом з борговою розпискою відповідача ОСОБА_3 від 05.06.2013 року є належними доказами на підтвердження факту виникнення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 позикових правовідносин і зобовязань у ОСОБА_3 по поверненню суми боргу в розмірі 900000грн., та, враховуючи те, що між сторонами на момент укладання спірного договору існували позикові правовідносини, за якими відповідачем ОСОБА_3 зобовязання не були виконанні, і це визнано сторонами, а також те, що законом не заборонено складання нового договору позики в узагальненій сумі боргу в заміну боргових зобовязань, що виникли раніше, що відповідачами не спростовано розмір загальної суми боргу, зазначеної у спірному договорі позики та в борговій розписці від 05.06.2013 року, колегія суддів доходить до переконання про обґрунтованість вимог позивача до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 05.06.2013 року, оскільки наявність оригіналів договору позики та боргової розписки відповідача ОСОБА_3 від 05.06.2013 року у позивача підтверджує факт невиконання боргових зобовязань, а передача грошових коштів може не співпадати з датою складання договору позики та передує йому.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику. Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).

Будь-яких належних, допустимих та переконливих доказів на спростування суми боргу у розмірі 900000грн., зазначеної у договорі позики та в борговій розписці від 05.06.2013 року, ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду відповідачами не надано.

Крім того, зі справи вбачається, що відповідач ОСОБА_3 тривалий час не оспорював договір позики від 05.06.2013 року, виконував цей договір та сплачував за ним позивачу проценти включно по січень 2014 року, також частково сплатив проценти в лютому 2014 року в сумі 1500грн., що визнав позивач та не спростовано відповідачами.

Та обставина, що в договорі позики від 05.06.2013 року не міститься посилань на те, що цей договір укладено в замін боргових зобовязань, що виникли раніше між позивачем та відповідачем ОСОБА_3, та не зазначено в заміну саме яких боргових зобовязань складено новий договір позики та видано нову боргову розписку 05.06.2013 року, як і те, що в борговій розписці від 05.06.2013 року не вказано кому вона видана, на думку колегії суддів, правового значення для вирішення справи не має.

Також не має значення для справи і та обставина, що в п.1 договору позики від 05.06.2013 року зазначено, що ОСОБА_3 взяв позику у ОСОБА_9, оскільки це свідчить про технічну описку в написані ініціалу позивача по батькові. В суді першої інстанції та в апеляційному суді сторони визнали, що цей договір укладався між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і його зміст стосується саме позивача, а не іншої особи.

Посилання відповідача ОСОБА_3 на те, що він не видавав боргову розписку ОСОБА_2, а останній її у нього викрав, є неспроможними, оскільки жодними доказами не підтверджені.

Таким чином, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, договір позики від 05.06.2013 року та боргова розписка ОСОБА_3 від 05.06.2013 року є належними та допустимими доказом виникнення боргового зобов'язання у ОСОБА_3 перед позивачем. Цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України. Наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положеннями ч.3 ст. 545 ЦК України свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором у розмірі 900000грн., оскільки відповідач суму позики у встановлений в договорі строк до 01.07.2015 року не повернув.

Однак, вирішуючи справу, суд першої інстанції на наведене належної уваги не звернув, не врахував правових позицій Верховного Суду України, наведених в постанові від 02.09.2015 року у справі №6-369цс15 та в постанові від 24.02.2016 року у справі №6-50цс16, та помилково дійшов до висновку про необґрунтованість позову. Тому таке рішення в частині вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Згідно із ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

В договорі позики від 05.06.2013 року сторони домовились, що за користування грошовими коштами ОСОБА_3 сплачує позивачу щомісячно проценти в розмірі 6% від суми позики з 01.07.2013 року по 30.06.2014 року та 12% річних від суми позики щомісячно з 01.07.2014 року по 30.06.2015 року.

За період з 01.07.2013 року по січень 2014 року проценти були сплачені повністю. В лютому 2014 року відповідач сплатив позивачу проценти у розмірі 1500грн. Тому за період з 01.02.2014 року по 30.06.2014 року, що становить 150 днів, відповідач повинен сплатити позивачу проценти за користування грошима в сумі 20691грн. (900000грн.:100%Х6%:365дн.Х150дн.-1500грн.).

З 01.07.2014 року по 30.06.2015 року, що становить 365 днів, відповідач повинен сплатити позивачу проценти за користування грошима в сумі 107999,85грн. (900000грн.:100%Х12%).

За період після закінчення строку дії договору розмір процентів договором не встановлено. Тому відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України відповідач повинен сплатити проценти за користування грошовими коштами у розмірі облікової ставки НБУ, яка в 2015 році встановлена в наступних відсотках: з 01 липня по 27 серпня (58 днів) - 30%; з 28 серпня по 24 вересня (28 днів) - 27%; з 25 вересня по 31 березня (189 днів) - 22%. З урахуванням облікової ставки НБУ 30% річних від суми позики становить 739,73 грн. за один день (900000 х 30: 100: 365), відповідно за 58 днів відсотки складають 42 904,34 грн. (739,73х58); 27% річних від суми позики становить 665,75 грн. за один день (900000 х 27: 100: 365), відповідно за 28 днів відсотки склали 18 641 грн. (665,75х28); 22% річних від суми позики становить 542,47 грн. за один день (900000 х 22: 100: 365), відповідно за 189 днів відсотки склали 102 526,83 грн. (542,47х189).

Всього загальна сума заборгованості по процентам за період з лютого 2014 року по 31 березня 2016 року (в межах заявлених вимог) складає 292 763,02 грн. (20691+107999,85+42 904,34+18 641+102 526,83).

Згідно із ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно умов договору відповідач ОСОБА_3 зобовязався повернути суму боргу до 01.07.2015 року, але у встановлений строк борг не повернув, тому він на вимогу позивача зобовязаний сплатити 3% річних за прострочку грошового зобовязання та суму індексу інфляції .

Три проценти річних від суми боргу за період з 01.07.2015 року по 31.03.2016 року (в межах заявлених вимог), тобто, за 275 днів, складає 20 341,75грн. (900000:100х3:365Х275).

Показники індексу інфляції склали: в липні 2015 года-99,0%; в серпні 2015 року - 99,2%; у вересні 2015 року - 102,3%; в жовтні 2015 року - 98,7%; в листопаді 2015 року - 201%; в грудні 2015 року -100,7%; в січні 2016 року - 100,9%; в лютому 2016 року - 99,6%. Таким чином, індекс інфляції за 8 місяців прострочення склав 102,3 5%. (99,0х 99,2х102,3х98,7х201). Тому сума інфляційних втрат станом на 01 березня 2016 року склала 21150грн. (900000грн.x102,35%:100%-900000грн.).

Таким чином, з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_2 підлягає стягненню сума боргу за договором позики у розмірі 900 000грн., проценти за користування позикою у розмірі 292 763,02грн., три процента річних за прострочення виконання грошового зобовязання у розмірі 20 341,75грн., сума інфляційних втрат у розмірі 21 150грн., а всього 1 234 254,77грн.

Відповідно до умов договору позики, викладеними під текстом розписки і підписаних ОСОБА_3, в разі неповернення суми боргу в розмірі 900 000 грн. в термін до 01 липня 2015 року він сплачує неустойку в розмірі 1% від суми боргу за кожний день затримки по день фактичного розрахунку.

Оскільки борг у встановлений строк не був повернутий, то за період з 01.07.2015 року по 31.03.2016 року сума пені становить 2 475 000грн. (900000грн.:100%Х275дн) і цю суму позивач просив стягнути.

Однак, дані позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.

Так, відповідно до ст.2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» на час проведення антитерористичної операції забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, а також юридичним особам та фізичним особам - підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку де проводилась антитерористична операція. Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов'язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов'язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення антитерористичної операції.

На виконання цього Закону 30 жовтня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження №1053-р, яким було затверджено Перелік населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Згідно з п. 20 ч. 1 цього Розпорядження м. Маріуполь Донецької області входить до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція. Проте, 05 листопада 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження №1079-р про зупинення дії Розпорядження від 30 жовтня 2014 року № 1053-р.

Відповідно до Переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року №1275-р, яким визнано такими, що втратили чинність розпорядження №1053-р від 30.10.2014 року та №1079-р від 05.11.2014 року, м.Маріуполь Донецької області відноситься до населеного пункту, на території якого здійснювалася антитерористична операція.

Як вбачається зі справи відповідач ОСОБА_3 є громадянином України, зареєстрований та постійно проживає в Лівобережному районі м.Маріуполя Донецької області по вул.Февральська, будинок 86 та є особою, на яку поширюється дія ст.2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції».

З урахуванням наведеного, виходячи з того, що пеня в сумі 2 475 000грн. нарахована відповідачу за порушення грошових зобовязань на основну суму боргу за договором позики в період з 01.07.2015 року по 31.03.2016 року, та, враховуючи те, що відповідач є громадянином України, зареєстрований і постійно проживає в населеному пункті, де проводилась антитерористична операція, на підставі ст. 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», неустойку (пеню) за укладеним ним договором позики нараховувати заборонено, тому позов ОСОБА_2 в частині стягнення пені в сумі 2 475 000грн. є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.

Також не підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені, оскільки є необґрунтованими.

Так, відповідно до змісту ст.65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

Обгрунтовуючи свої вимоги до ОСОБА_4, позивач посилався на те, що договір позики був укладений у присутності ОСОБА_4 та за її згодою в інтересах сімї, що отримані грошові кошти використані в інтересах сімї.

Разом з тим, згідно пояснень відповідачів позичені кошти не використовувались в інтересах сімї, боргові зобовязання ОСОБА_3 були повязанні з його бізнесом.

Сам позивач в апеляційному суді не заперечував, що ОСОБА_3 гроші позичав у нього для бізнесу та пояснив, що за раніше виданими борговими розписками ОСОБА_4 борг був повернутий та не увійшов в узагальнену суму боргу за договором позики від 05.06.2013 року.

Ні суду першої інстанції, ні апеляційному суду не надано жодних доказів на підтвердження того, що отримані відповідачем ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 900000грн. позичалися та були використані в інтересах сім'ї, такі докази у справі відсутні. Крім того, не підтверджено відповідними доказами і те, що ОСОБА_4 у письмовій формі надавала згоду на укладення спірного договору позики.

Тому позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

З урахуванням наведеного апеляційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.

У звязку із скасування рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову до ОСОБА_3, відповідно до ст.88 ЦПК України, пропорційно задоволеним вимогам за рахунок відповідача ОСОБА_3 підлягають відшкодуванню ОСОБА_2, понесені ним та документально підтверджені, витрати по оплаті судового збору за подання позову та за подання апеляційної скарги.

Як вбачається зі справи позивач сплатив в дохід держави при подачі позову до суду судовий збір у розмірі 6890,00грн. (а.с.1), при подачі апеляційної скарги судовий збір у розмірі 7579грн. (а.с.125). Всього поніс витрати на оплату судового збору у розмірі 14469грн. (6890+7579). Позов предявлено до суду на суму 3709254,77грн. Апеляційним судом задоволено позов на суму 1234254,77грн., що становить 33,28% від заявлених вимог (1234254,77х100: 3709254,77). Пропорційно задоволеним вимогам з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача у відшкодування витрат по оплаті судового збору підлягає стягненню 4815,28грн. (14469х33,28:100).

Керуючись ст.ст.307,309,313,314 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 06 вересня 2016 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені скасувати.

Позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2) суму боргу за договором позики у розмірі 900 000 (девятсот тисяч) гривень 00 копійок, проценти за користування позикою у розмірі 292 763 (двісті девяносто дві тисячі сімсот шістдесят три) гривні 02 копійки, три процента річних за прострочення виконання грошового зобовязання у розмірі 20 341 (двадцять тисяч триста сорок одну (гривню) 75 копійок, суму інфляційних втрат у розмірі 21 150 (двадцять одна тисяча сто пятдесят) гривень 00 копійок, а всього 1 234 254 (один мільйон двісті тридцять чотири тисячі двісті пятдесят чотири) гривень 77 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 та в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики, відсотків за користування грошовими коштами, трьох процентів річних за прострочку грошового зобовязання, суми індексу інфляції та пені відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1) на користь ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2) у відшкодування судових витрат по оплаті судового збору 4 815 (чотири тисячі вісімсот п'ятнадцять) гривень 28 копійок.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий : Сорока Г.П.

Судді : Гаврилова Г.Л.

ОСОБА_10