Рішення № 63418115, 07.12.2016, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №522/16567/13

Провадження №2/521/105/16

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2016 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого судді - Плавича І.В.,

при секретарі - Дукіній Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк» про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними, третя особа - ПАТ «УкрСиббанк», -

ВСТАНОВИВ:

В провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк» про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними, третя особа - ПАТ «УкрСиббанк».

В обґрунтування позову та пояснюючи підстави звернення до суду представник банку вказував, що 11 квітня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» - з однієї сторони, та ОСОБА_1 - з іншої сторони, був укладений кредитний договір №11332212000, додаткова угода №1 від 20 лютого 2009 року до договору, відповідно до умов яких банк надає позичальникові кредит у розмірі 26000,00 доларів США з розрахунку 13,00% річних на споживчі цілі строком до 13 квітня 2017 року з погашенням кредиту та процентів за користування кредитом щомісячно згідно із відповідним графіком, а остання в свою чергу - зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, що встановлені кредитним договором.

Виконання основного зобов'язання було забезпечене зокрема порукою.

В подальшому ПАТ «УкрСиббанк» - правонаступник АКІБ «УкрСиббанк» - відступило на користь ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за низкою кредитних договорів та договорів забезпечення, в тому числі - договору з ОСОБА_1

Однак як зазначає представник банку, не зважаючи на взяті на себе зобов'язання, ОСОБА_1 в порушення умов укладеного договору суму кредиту не повертає та проценти не сплачує, у зв'язку з чим банк звернувся з даним позовом до суду, заявляючи вимоги про солідарне стягнення з боржника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_2 на користь банку суми заборгованості за кредитним договором в загальному розмірі 196424,06 гривень.

В процесі розгляду справи від відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2 надійшла зустрічна позовна заява, в якій заявники свідчили, що положення кредитного договору є дискримінаційними по відношенню до позичальника як споживача. При цьому, заявники вважають, що при видачі кредиту в іноземній валюті банком було порушено ряд положень нормативних актів, що регулюють обіг та використання іноземної валюти на території України. У зв'язку з цим ОСОБА_1, ОСОБА_2 в зустрічному позові просили визнати недійсними кредитний договір №11332212000 від 11 квітня 2008 року та відповідний договір поруки №196745 від 11 квітня 2008 року.

Представник банку у відкрите судове засідання з'явився, заявлені вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити, проти задоволення вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 заперечував, просив суд в задоволенні зустрічного позову відмовити.

Представник відповідача ОСОБА_1, відповідач ОСОБА_2 у відкрите судове засідання з'явились, заявлені вимоги підтримали, просили суд позов задовольнити, проти задоволення вимог ПАТ «Дельта Банк» заперечували, просили суд в задоволенні первісного позову відмовити.

Представник третьої особи ПАТ «УкрСиббанк» у відкрите судове засідання не з'явився, банк повідомлявся судом про розгляд даної цивільної справи, причини неявки суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, прийнявши до уваги пояснення сторін, дослідивши письмові докази, представлені суду, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами по справі, належну правову оцінку, проаналізувавши відповідні арифметичні розрахунки, суд приходить до висновку про часткове задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічного позову - виходячи з наступного.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що 11 квітня 2008 року між АКІБ «УкрСиббанк» - з однієї сторони, та ОСОБА_1 - з іншої сторони, був укладений кредитний договір №11332212000, додаткова угода №1 від 20 лютого 2009 року до договору, відповідно до умов яких банк надає позичальникові кредит у розмірі 26000,00 доларів США з розрахунку 13,00% річних на споживчі цілі строком до 13 квітня 2017 року з погашенням кредиту та процентів за користування кредитом щомісячно згідно із відповідним графіком, а остання в свою чергу - зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, що встановлені кредитним договором.

На забезпечення виконання основного зобов'язання, 11 квітня 2008 року між АКІБ «Укрсиббанк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір поруки №196745, згідно якого поручитель ОСОБА_2 бере на себе прямі зобов'язання відповідати перед кредитором по зобов'язанням боржника ОСОБА_1

08 грудня 2011 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «УкрСиббанк» - правонаступником АКІБ «УкрСиббанк» - був укладений договір купівлі-продажу прав вимог за кредитами, в силу якого ПАТ «УкрСиббанк» відступило право вимоги до боржників з повернення заборгованості за низкою кредитних договорів, в тому числі - кредитного договору з ОСОБА_1

Проте як свідчив представник банку, в порушення вимог кредитного договору, позичальник умови договору не виконує, кредит не повертає, проценти не сплачує.

Надаючи виниклим між сторонами по справі належну правову оцінку, судом зазначається, що згідно ст. 509 ч.ч.1,2 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. При цьому, зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно ст. 11 ч.1, ч.2 п.1 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Як встановлює ст. 626 ч.1 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Щодо ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

В силу ст. 1054 ч.ч.1,2 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Згідно ст. 1055 ч.ч.1,2 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі.

Відповідно до положень ст. 1054 ч.2 ЦК України, судом звернуто увагу на наступне. Згідно ст. 1046 ч.1 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики). Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

З урахуванням даних норм закону та на підставі встановлених фактів по справі суд прийшов до висновку, що між сторонами виникли кредитні правовідносини, що підтверджується змістом кредитного договору, договору забезпечення. Однак відповідач ОСОБА_1 не виконує відповідного грошового зобов'язання.

Перевіряючи обґрунтованість зустрічного позову, суд встановив, що факт укладення кредитного договору підтверджуються підписами сторін договору, а також діями, що свідчать про добровільне виконання покладених на сторін обов'язків. До даного висновку суд приходить виходячи, з одного боку - з факту надання банком грошових коштів ОСОБА_1 на умовах кредитного договору у визначений правочином строк та порядок, а з іншого боку - з факту звернення ОСОБА_1 до банку та безпосереднього отримання грошових коштів.

Позичальник не була позбавлена права відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, що встановлено ст. 1056 ч.2 ЦК України, але подібних дій з боку ОСОБА_1 здійснено не було.

Відтак, сторони вчинили дії, які, з одного боку, засвідчують їх бажання укласти відповідний кредитний договір, а з іншого - спрямовуються на виконання укладеного договору. Відповідними діями сторони підтвердили факт укладення договору та здійснили фактичні дії щодо його виконання.

Статтею 627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, який полягає у визначенні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договір або утримуватися від його укладання, а також визначати його зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом домовленості.

При укладанні договору в іноземній валюті та беручі на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, сторони за договором, перш за все позичальник, повинні були усвідомлювати, що курс національної валюти до долара США не є незмінним, та те, що можлива зміна цього курсу, а тому повинні були враховувати та передбачати валютний ризик за договором.

У зв'язку з цим, суд приходить до висновку про відсутність підстав для висновку про порушення банком вимог Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні кредитного договору.

Причиною виникнення спору у даній справі в тому числі є те, що, на думку сторони позивача, видача банками кредитів та сплата процентів за їх користування у валюті, відмінній від української гривні, без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства, що у свою чергу є підставою для визнання недійсними кредитних договорів, у яких зобов'язання між сторонами виражене в іноземній валюті та підлягає виконанню у валюті, відмінній від гривні України.

Ураховуючи правову позицію відповідача ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд зазначає наступне.

Як встановлює ст. 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України. Втім, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав, офіційного тлумачення цього положення Коституційним Судом України не надавалось.

В силу ст. 192 ч.1 ЦК України, законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Згідно ст. 533 ч.ч.1,2 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Але в той же час, ст. 192 ч.2 ЦК України встановлює, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. А ст. 533 ч.3 ЦК України регламентує, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.

Як прямо передбачає ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банківська діяльність - це залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми; банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність; кошти - гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Законодавцем в ст.ст. 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» чітко визначені банківські операції, здійснювати які банки мають право на підставі банківської ліцензії незалежно від валюти, яка використовується - національної або іноземної.

Згідно з ст. 55 ч.1 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

В силу ст. 5 ч.ч.1,2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Згідно ст. 5 ч.4 п.п.«в»,«г», індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Згідно ст. 44 ч.1, ч.2 п.1, Закону України «Про Національний банк України», Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема, видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій.

Як встановлено в п.8.12 Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених постановою Правління Національного банку України №200 від 30 травня 2007, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 18 червня 2007 року за №656/13923, фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв'язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій.

Відповідно до п.5.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України №275 від 17 липня 2001 року, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 21 серпня 2001 року за №730/5921, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Таким чином, ст. 5 ч.2 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», передбачено право банків на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) здійснювати валютні операції, в тому числі - надавати кредити у іноземній валюті фізичним особам та відповідно вимагати виконання зобов'язання в іноземній валюті.

Але, зокрема на момент укладення кредитного договору, законодавством України не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті, як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Даний факт, на переконання суду, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, суд не вбачає порушень законодавства при укладенні та виконанні кредитного договору, а посилання сторони позивача щодо невідповідності умов кредитного договору законодавству України з підстав, пов'язаних з тим, що валютою кредитування є долари США, є безпідставними.

Згідно ст. 203 ч.ч.1-5 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як встановлює ст. 626 ч.1 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як передбачає ст. 215 ч.ч.1,3 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вказані норми цивільного закону встановлюють право ініціювати розірвання чи оспорювати укладений правочин його сторонами або іншими заінтересованими особами. Як свідчить зміст оспорюваних кредитного договору та договору поруки, вони укладались між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого в теперішній час є ПАТ «УкрСиббанк».

Обґрунтовуючи заявлення вимог до ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_1, ОСОБА_2 виходять з того, що в силу укладення згаданого договору купівлі-продажу прав вимог за кредитами від 08 грудня 2011 року на користь ПАТ «Дельта Банк» відбулась заміна сторони в зобов'язанні, у зв'язку з чим відповідати за позовом має набувач сукупності майнових прав - ПАТ «Дельта Банк».

Однак ця позиція є хибною та не основаною на нормах закону, оскільки ПАТ «УкрСиббанк» за станом на теперішній час як юридична особа не припинено та є правонаступником АКІБ «УкрСиббанк», що підтверджується матеріалами справи, у зв'язку з чим немає підстав для висновку про те, що відповідати за позовом про визнання кредитного договору та договору поруки, укладених між ОСОБА_1, ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк» має ПАТ «Дельта Банк» як набувач сукупності прав вимог до боржників банку в рамках відчуженого на його користь кредитного портфелю.

Виходячи з сукупно викладеного, суд відмовляє ОСОБА_1, ОСОБА_2 в задоволенні зустрічного позову до ПАТ «Дельта Банк».

Згідно положень ст. 1049 ч.ч.1,3 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як вказує ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 530 ч.1 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Виходячи з положень кредитного договору та додаткової угоди №1 від 20 лютого 2009 року до договору, боржник ОСОБА_1 отримала визначену суму кредитних коштів в користування до 13 квітня 2017 року. Однак як погодили сторони, кредитор має право вимагати дострокового повернення кредитів, сплати процентів та інших пов'язаних із кредитами виплат, передбаченим договором, - у випадку зокрема неналежного виконання його умов позичальником, що відповідає вимогам ст. 1050 ч.2 ЦК України.

В силу ст. 536 ч.ч.1,2 ЦК України, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Згідно ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Як наводить ст. 612 ч.1 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. А відповідно до ст. 614 ч.1 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

На підставі викладеного, суд приходить до обґрунтованого висновку, що позичальник ОСОБА_1 прострочила виконання зобов'язання з повернення суми кредиту та процентів за правочином.

Згідно ст. 625 ч.ч.1,2 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як наводить ст. 534 ч.1 ЦК України, у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Відповідно до положень ст. 546 ч.ч.1,2 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Матеріали справи свідчать, що належне виконання грошового зобов'язання за кредитним договором було забезпечено зокрема порукою, заставою, неустойкою.

Тобто, зважаючи на таку регламентацію виниклих між сторонами по справі правовідносин і виходячи із умов кредитного договору, суд прийшов до наступного висновку.

Заявляючи та обґрунтовуючи позовні вимоги, сторона позивача виходить з розрахунку заборгованості по кредитному договору станом на 18 вересня 2013 року, за яким загальна сума боргу ОСОБА_1 становить 196424,06 гривень, з яких: 60993,22 гривень - сума заборгованості заборгованість за кредитом; 45507,03 - сума заборгованості за відсотками.

Суд звернув увагу на ті обставини, що згідно як випливає з договору поруки від 11 квітня 2008 року, сторони погодили, що договір вступає в дію з моменту його підписання і діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором.

В силу ст. 559 ч.4 ЦК України, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Як роз'яснено в п. 24 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу. Пред'явленням вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред'явлення до нього позову. При цьому в разі пред'явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов'язання перед кредитодавцем або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов'язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Виходячи з положень кредитного договору та враховуючи той факт, що банк скористався правом дострокової вимоги повернення кредиту, суд приходить до висновку в даному випадку строк основного зобов'язання слід розцінювати як такий, що встановлений моментом пред'явлення вимоги. У зв'язку з цим, кредитором пропущений встановлений законом річний строк звернення з вимогами до поручителя боржника, що обчислюється з моменту укладення договору поруки (ст. 559 ч.4 ЦК України).

Виходячи з викладеного, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні вимог, що заявлені до поручителя боржника - ОСОБА_2

Як зобов'язує процесуальний закон, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, виключно в межах заявлених вимог та не вправі на власний розсуд виходи за рамки цих вимог чи змінювати осіб, до яких такі вимоги заявлено (ст.ст. 11, 33 ЦПК України).

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Однак як чітко зобов'язує ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У зв'язку з цим, в процесі розгляду даної цивільної справи прийшов до висновку про часткове задоволення позову та стягнення з відповідача ОСОБА_1 суми боргу в загальному розмірі 196424,06 гривень.

Відповідно до ст. 88 ч.1 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Таким чином суд вважає обґрунтованим стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» суми оплаченого судового збору у розмірі 1964,24 гривень.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 15, 57, 60, 79, 88, 208, 209, 212, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» суму заборгованості за кредитним договором №11332212000 від 11 квітня 2008 року з урахуванням процентів - у загальному розмірі 196424,06 гривень.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Дельта Банк» суму оплаченого судового збору - у розмірі 1964,24 гривень.

В задоволенні вимог ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором - відмовити.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк» про визнання кредитного договору та договору поруки недійсними - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий: