Рішення № 63409625, 01.12.2016, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/7339/16-ц

Провадження № 2/369/3325/16

РІШЕННЯ

Іменем України

01.12.2016 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

при секретарі Дуплій Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», третя особа інспекція з питань захисту прав споживачів в Київській області, Центр надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про визнання договорів недійсними, визнання поруки припиненою, -

в с т а н о в и в :

У серпні 2016 року до Києво-Святошинського районного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про захист прав споживача, визнання договорів недійсними.

Свої вимоги обґрунтували тим, що 06 листопада 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Родовід Банк» укладений кредитний договір. Вважає, що при його підписанні банком були порушені її законні права. Кредитний договір не відповідає законодавству України, її інтересам та волі. При укладанні договору порушено вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки йому надано кредит в іноземній валюті (долари США), що унеможливлювало використання коштів за призначенням, оскільки в Україні єдиним платіжним засобом є національна валюта - гривня. Оспорюваний договір містить істотний дисбаланс прав та обов'язків, є несправедливими. Укладений договір іпотеки має акцесорний характер. Банк до укладення кредитного договору мав повідомити її як споживача про всі відомості, ризики, тощо, що відповідає законам «Про фінансові послуги», «Про захист прав споживачів», «Про банки та банківські послуги». Вказали, що в кредитному договорі не визначено, що валютні ризики, пов'язані з підвищенням вартості валюти зобов'язання, покладені тільки на позичальника. Тому банком не попереджено позичальника про валютні ризики, а позивач в свою чергу не міг передбачити таких змін курсу національної валюти, оскільки вона не є фахівцем в галузі фінансів. Кредитодавець не надав застережень щодо можливих та/або очікуваних змін курсу національної валюти по відношенню до валюти договору, не попередив споживача про всі валютні ризики, тобто банк не надав інформації щодо предмету договору, яка необхідна була для здійснення нею свідомого вибору щодо валюти кредиту. Через ненадання всією інформації, він був поставлений в нерівні, дискримінаційні, несправедливі умови з банком, що також призвело до подорожчання продукції за кредитним договором. З огляду на наведене кредитний договір є недійсним з моменту укладення. Оскільки недійсним є основний договір, тому недійсними є і забезпечувальні договори, в тому числі іпотечний договір.

Тому просили суд визнати недійсними кредитний договір, укладений між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1, договір поруки, укладений між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2, договір застави транспортного засобу; зняти заборону відчуження транспортного засобу; судові витрати покласти на відповідача.

При розгляді справи позивачі позовні вимоги уточнили. Додатково вказали, що між банком та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до кредитного договору, яким істотно змінювались умови договору. З поручителем дані умови не були погоджені, тому порука є припиненою з моменту укладення даного договору.

Остаточно просили суд визнати недійсними кредитний договір, укладений між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1, договір застави транспортного засобу; зняти заборону відчуження транспортного засобу; визнати припиненою поруку за договором поруки, укладеним між ПАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2; судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 листопада 2016 року позовні вимоги про визнання договору поруки недійсним залишено без розгляду.

У судовому засіданні представник позивачів позовні вимоги підтримав. Просив задоволити позов.

У судовому засіданні представник відповідачів проти позову заперечував. Просив відмовити в задоволенні позову як з підстав необґрунтованості, так з підстав пропуску строку позовної давності.

У судове засідання представники третіх осіб не з'явились. Про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Причини неявки суду не повідомив. Клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

При розгляді справи судом встановлено, що відкрите акціонерне товариство «Родовід Банк» було перейменовано в Публічне акціонерне товариство «Родовід Банк», яке є правонаступником ВАТ «Родовід Банк».

06 листопада 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №46/АА-125.07.2, за яким ОСОБА_1 відкрито відновлювальну кредитну лінію на споживчі цілі в розмірі 10 913 дол. США терміном по 06 листопада 2014 року включно.

06 листопада 2007 року ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено договір застави транспортного засобу.

17 жовтня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору. Даним договором була змінена відсоткова ставка за кредитним договором.

За ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором чи законом.

За ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит (грошові кошти) та сплатити проценти.

За ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки

Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Встановлено, що 06 листопада 2007 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки.

П.1.1 договору поруки передбачено, що поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати за невиконання ОСОБА_1 усіх зобов'язань перед кредитором, що виникли з кредитного договору №46/АА-125.07.2 від 06 листопада 2007 року в повному обсязі.

17 жовтня 2008 року між ВАТ «Родовід Банк» та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до кредитного договору. Даним договором була змінена відсоткова ставка за кредитним договором.

За ст. 543 ЦК України у разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

У п. 22 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» вказано, що відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов'язується зі зміною забезпеченого зобов'язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов'язання поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а, отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов'язання.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред'явлення позову про визнання договору поруки припиненим.

Крім того, листом Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справи № 10-1393/0/4-12 від 27 вересня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» передбачено, що за положеннями частини першої статті 559 ЦК України припинення поруки в разі зміни основного зобов'язання без згоди поручителя, унаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, презюмується. У цьому разі звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.

Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов'язків сторін (статті 3, 12-15, 20 ЦК України, статті 3-5, 11, 15, 31 ЦПК України) можна зробити висновок про те, що у разі невизнання кредитором права поручителя на припинення зобов'язання за договором поруки, передбаченого частиною першою статті 559 ЦК України, таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України (про визнання договору поруки припиненим, про визнання поруки такою, що припинена).

Крім того, законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правовою захисту, не заборонений законом.

Оскільки додатковою угодою до кредитного договору були змінені умови погашення кредиту, а саме розмір погашення відсотків за його користування, ОСОБА_2 не погоджував таку зміну умов кредитного договору, додаткову угоду до договору поруки не підписував, банк не надав суду доказів погодження та інформування поручителя про зміну умов кредитування, тому суд приходить до висновку, що договір порука припинила свою дію, що є в свою чергу підставою для задоволення позовних вимог в цій частині.

При цьому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні решти позовних вимог з наступних підстав.

Стаття 99 Конституції України закріплюючи за гривнею правовий статус грошової одиниці України, не визначає сферу її обігу і не встановлює будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Згідно з приписами ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадку і порядку, встановленому законом.

Частиною 1 ст. 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до приписів цієї статті, кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Таким чином, законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань, а спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які забороняють банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.

Згідно ст.. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно П.1 Ч.2 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (редакція якого діяла на час укладення Кредитного договору) на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції та угоди з валютними цінностями.

Пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» встановлюється, що Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Пункт «в» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії Національного Банку України на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

В той же час, на сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті, згідно з вимогами ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, що отримана у встановленому порядку.

Додатково слід зазначити, що відповідно до п. 1.5 Положення "Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу" (затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004 р. № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 р. за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, якому у встановленому порядку видано ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями.

Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодної з сторін договору.

Таким чином, відповідно до норм ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст.ст. 32, 44 Закону України "Про Національний банк України", ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1, 4, 34 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст.ст. 1, 3, 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" банки та інші установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.

Згідно Дозволу № 21-2 від 23.08.2002 р, до банківської ліцензії № 21 Національного банку України, ВАТ «Родовід Банк» було надано право на здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та четвертої ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

З матеріалів справи встановлено, що кредит був виданий на строк до 06 листопада 2014 року.

Відповідно до ст.627 ЦК України, відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Ч.1 ст.628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

На підставі вищезазначеного вбачається, що правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Крім того, відповідні обставини наявності умислу, істотність значення обставин, щодо яких введено в оману, і сам факт обману, повинна довести сторона, яка введено в оману.

Однією з підстав, що стало причиною введення позивача в оману при укладанні кредитного договору стало порушення банком вимог ст. ст. 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів». Оскільки позивач був позбавлений можливості ознайомитись з умовами кредитування та не міг передбачити можливі ризики при укладанні даного правочину.

Однак, як вбачається з матеріалів ОСОБА_1 добровільно виявив бажання скористатися послугами банку та укласти кредитний договір.

Суд вважає, що при укладенні умов договору про надання кредиту від 06 листопада 2007 року ОСОБА_3 діяв вільно, виходячи з власних інтересів, прийняв рішення про вибір контрагента та про вступ з ним в договірні відносини, на власний розсуд з контрагентом визначив характер договору, який вони уклали, його умови (зміст), в тому числі розмір штрафних санкцій.

Суд приходить до висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки позивач, ставлячи вимогу про визнання недійсним кредитного договору, посилаються перш за все на ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Згідно Рішення Конституційного суду України №15-рп/2011 від 10.11.2011р. дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчного кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Однак, позивачем не доведено порушення її прав з боку позивача саме як споживача.

Відповідно до частин 1, 3-5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою, та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у п.14 постанови від 30 березня 2012 року №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

Так, відповідно до ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Тому з урахуванням того, що сторонами на власний розсуд шляхом вільного волевиявлення визначено умови договору, зокрема щодо валюти кредиту, у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання такої умов договору дискримінаційною або ж несправедливою. Тобто, позивач не довів, що зміст кредитного договору суперечить ст.ст.18,19 Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак відсутні підстави для визнання такої умови недійсною з підстав, передбачених ч.1 ст.203 ЦК України.

На час укладення кредитного договору позивач був ознайомлений з інформацією про умови кредитування відповідно до ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Доказів того, що права позивача на отримання повної та достовірної інформації щодо умов договору та порядку сплати кредиту були порушені суду не було подано. Дана обставина підтверджена умовами договору, підписаного сторонами.

Згідно Рішення Конституційного суду України №15-рп/2011 від 10.11.2011р. дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Однак, відповідачкою не доведено порушення її прав з боку позивача саме як споживача. Умови договору були погоджені сторонами, на час укладення відповідали вимогам законодавства.

У кредитного договору погоджено сторонами правочину розмір кредиту, строки виконання договору, відсотки за користування кредитними коштами, а також валюту кредиту - швейцарські франки, тощо.

Крім того, суд вважає, що істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч.1 ст.638 та ст.1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.

Як вбачається з тексту укладеного сторонами кредитного договору такі умови договору передбачено.

Отже, враховуючи вимоги закону та встановлені обставини справи, суд приходить до висновку, що позивач у судовому засіданні не довів, що оспорюваний кредитний договір не відповідає вимогам ст. 203 ЦК України і підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 215 ЦК України, оскільки умови договору та необхідні платежі були погоджені сторонами при їх укладенні та визнані такими, що не є несправедливими.

Частиною 1 статті 215 ЦК України передбачені підстави недійсності правочину, а саме: недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частиною першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, п'ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 ЦК України.

Відповідно до роз'яснень п. п. 2, 4-7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги

Стаття 18 Закону України "Про захист прав споживачів" містить інші самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону). Поняття "Несправедливі умови договору" закріплено в ч.2 ст.18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Положення ст.18 Закону України "Про захист прав споживачів", встановлює, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Відповідно до ч.1 ст.60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зважаючи на викладені положення чинного законодавства та встановлені судом обставини, суд приходить до висновку що при підписанні договору, передбачені чинним законодавством вимоги для укладення договору були дотримані, умова договору відповідає вимогам, в т.ч. Закону України "Про захист прав споживачів", чинного на час його укладення, а тому відсутні підстави стверджувати про невідповідність умови вимогам законодавства, на що позивач посилається у позовній заяві.

Керуючись ст.ст.88, 208, 213-215 ЦПК України, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Родовід Банк», третя особа інспекція з питань захисту прав споживачів в Київській області, Центр надання адміністративних послуг Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області про визнання договорів недійсними, визнання поруки припиненою - задоволити частково.

Визнати припиненою поруку за договором поруки від 06 листопада 2007 року, укладеним між ОСОБА_2 та відкритим акціонерним товариством «Родовід Банк».

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя Н.С.Пінкевич