Рішення № 63381141, 13.12.2016, Переяславський міськрайонний суд Київської області (до 25.04.2025 - Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області)

Справа № 373/642/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2016 року Переяслав-Хмельницький міськрайонний суд Київської області в складі:

головуючого - судді Опанасюка І.О.,

при секретарі Тітровій І.В.,

за участю: представника позивачів ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2,

представника Переяслав-Хмельницької РДА Демків Б.М.,

представника Стовп`язької сільської ради ОСОБА_10

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Переяслав-Хмельницький цивільну справу за позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_7 про визнання права власності,-

встановив:

Позивачі звернулись з позовом до суду і просять визнати спільне сумісне право власності на 2/3 частини будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 та ОСОБА_6; визнати нечинним, в зв`язку з незаконністю, в частині передачі у власність ОСОБА_7 2/3 трьохкімнатного будинку АДРЕСА_1: розпорядження Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області №341 від 10.12.1993 та рішення виконавчого комітету Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області №3/30 від 09.11.1993; визнати нечинним, в зв`язку з незаконністю, в частині 2/3 свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 22.02.1994, виданого Переяслав-Хмельницькою районною державною адміністрацією Київської області на ім`я ОСОБА_7. Вважати свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 22.02.1994 таким, що видане на 1/3 житлового будинку АДРЕСА_1 Переяслав-Хмельницького району; стягнути з відповідачів солідарно судові витрати на користь позивачів.

У судовому засіданні позивачі та їх представник підтримали позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_7 та представники відповідачів у судовому засіданні позов не визнали.

Так, представник Переяслав-Хмельницької РДА Київської області Демків Б.В. та представник Стовп`язької сільської ради ОСОБА_10 зазначили, що право власності відповідачем ОСОБА_7 набуте правомірно та оскаржуване позивачами рішення винесене відповідно до вимог Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської Катастрофи».

Свідок ОСОБА_10 пояснив, що на момент передання у власність ОСОБА_7 спірного майна він перебував на посаді Стовп`язького сільського голови. Відповідачем було подано заяву про передачу житлового будинку у власність, члени його сім`ї згоду надавали. Позивач ОСОБА_5 не зверталась з приводу приватизації майна на своє ім`я.

Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Відповідач ОСОБА_7 є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС 2 категорії, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2 від 15.12.1992.

Рішенням виконавчого комітету Стовп`язької сільської ради народних депутатів №3/30 від 09.11.1993 про передачу житлових будинків в особисту власність громадянам-переселенцям, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи заяву ОСОБА_7 задоволено.

Як вбачається з довідки Стовп`язької сільської ради №116 від 26.07.2016, по питанню приватизації житлового будинку по АДРЕСА_1 до сільської ради звертався гр.ОСОБА_7 Заяви про приватизацію вищевказаного будинку від ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до сільської ради не надходили. Крім того, виконкому сільської ради невідомо чи належить ОСОБА_5 та ОСОБА_6 до осіб, потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС.

Розпорядженням Переяслав-Хмельницької РДА №341 від 10.12.1993, згідно з розпорядженням представника Президента України в Київській області №166 від 28 квітня 1993 року «Про порядок надання житла громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, в будинках, збудованих чи придбаних за рахунок коштів, виділених на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС», ОСОБА_7 видано ордер НОМЕР_3 на трьохкімнатний будинок АДРЕСА_1 житловою площею 43,40 кв.м, склад сім`ї три особи.

Відповідно до договору передачі №155 від 10.12.1993 виконком Стовп`язької сільської ради народних депутатів передає безкоштовно в особисту власність житловий будинок садибного типу з надвірними господарськими будівлями в АДРЕСА_1 з земельною ділянкою площею 0,25 га громадянину ОСОБА_7 з сім`єю в складі: ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_9 - дочка.

10.12.1993 на ім`я ОСОБА_7 видане свідоцтво на право власності НОМЕР_1 на житловий будинок АДРЕСА_1

Шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 розірвано 13.10.2008, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4.

Оскаржуючи рішення виконкому Стовп'язької сільської ради № 3/30 від 09.11.1993 позивач зазначає, що дане рішення є організаційно-розпорядчим документом.

Проте, зазначене рішення є ненормативним актом індивідуальної дії, який вичерпав свою дію після реалізації.

Ст. 16 ЦК України закріплено способи захисту цивільних прав та інтересів особи, зокрема такий спосіб захисту, як визнання права.

Позивачі просять визнати спільне сумісне право власності на 2/3 частини будинку АДРЕСА_1.

Однак, ЦК України не містить поняття «спільне сумісне право власності». Натомість ст. 355 ЦК України містить поняття «право спільної власності».

Вказана стаття закону закріплює два види спільної власності: право спільної часткової та право спільної сумісної власності.

Отже, чинним законодавством України не передбачено такого способу захисту, як визнання спільного сумісного права власності.

У п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено такий спосіб захисту як визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб і службових осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Незважаючи на вищевказані норми ЦК України щодо визнання незаконними рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування, позивачі обрали інший спосіб захисту - визнання не чинним у зв'язку з незаконністю рішення виконавчого комітету, розпорядження РДА та Свідоцтво про право власності № 159 від 22.02.1994.

При цьому, у позовній заяві позивачі послалися на узагальнення Верховного Суду України від 24.11.2008 «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Однак вказане узагальнення не містить жодного положення про норму закону, яка закріплює обраний позивачами спосіб захисту «визнання не чинним у зв'язку з незаконністю рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування».

Разом з тим, в узагальненні серед іншого йдеться про те, що до нормативно-правових актів не можна застосовувати поняття недійсності, та що у цьому випадку може йтися про їх не чинність або неправомірність (незаконність, протиправність).

Крім того, позивачі не вказали на норму закону, яка встановлює обраний ними спосіб захисту.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Як вбачається зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Таким чином, об'єктом захисту у цивільному судочинстві є порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, інтереси держави.

З огляду на вищевикладене, обов'язковою умовою звернення до суду є факт порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи у справі.

Однак, позивачі не довели, яким чином відбулось порушення їхніх прав та чи взагалі таке порушення мало місце.

Так, позивачам було відомо про те, що відповідачу ОСОБА_7 надано будинок як особі, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи 2 категорії.

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» регулює питання забезпечення житлом громадян потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС

Статтею 4 цього Закону передбачено, що підставами на відселення громадян з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, є положення Концепції проживання населення на територіях України підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи. Етапи відселення визначаються Концепцією. Громадянам, які прийняли рішення про виїзд із зони гарантованого добровільного відселення, створюються умови для відселення. Порядок відселення та самостійного переселення визначається Кабінетом Міністрів України. Кожен громадянин, який проживає у зоні гарантованого добровільного відселення має право на підставі наданої йому об'єктивної інформації про радіаційну обстановку, дози опромінення і можливі їх наслідки для здоров'я, самостійно приймати рішення про подальше проживання на цій території чи відселення. Громадянам, які прийняли рішення про виїзд із зони гарантованого добровільного відселення, створюються умови для відселення.

Відповідно до статті 32 цього ж Закону громадяни, які евакуйовані або відселені (відселяються), безплатно забезпечуються жилими приміщеннями, як правило, у спеціально збудованих для цієї мети селищах, будинках і квартирах, які передаються їм в особисту власність.

Частиною другою цієї ж статті Закону встановлено, що громадяни, які самостійно переселяються або переселилися відповідно до статті 4 цього Закону за направленнями обласних державних адміністрацій, за новим місцем проживання (крім м. Києва та курортних місцевостей) включаються підприємствами, установами та організаціями, де вони працевлаштовані, або місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами рад до окремих від інших категорій списків для позачергового одержання житла без подання документів про здачу приміщення, яке вони займали.

Для отримання вказаного будинку відповідач ОСОБА_7 написав відповідну заяву, про що, як зазначає відповідач, було відомо позивачу ОСОБА_5, яка на той час перебувала у шлюбі із ним.

При цьому, як зазначає відповідач ОСОБА_7 позивач ОСОБА_5 була згодна на передачу будинку у особисту власність лише ОСОБА_7, про що надала письмову згоду та поставила свій підпис.

В свою чергу позивачі ОСОБА_5, ОСОБА_6 не звертались у Стовп'язьку сільську раду із відповідними заявами про передачу їм у власність спірного будинку та не були поставлені на відповідний облік сільської ради як особи, які постраждали внаслідок ЧАЕС та потребують поліпшення житлових умов.

Окрім того, позивачі ОСОБА_5, ОСОБА_6 не подавали до сільської ради документи про встановлення їм статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Дана обставина підтверджується листом Стовп'язької сільської ради від 26.07.2016 № 116, який міститься в матеріалах справи.

Отже, відповідач ОСОБА_7 правомірно набув у особисту власність спірний будинок.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки оскаржувані правовідносини виникли до 2003 року, до них застосовуються правила ЦК УРСР (в редакції 1963 року) щодо позовної давності.

Так, відповідно до положень ст. ст. 71, 75, 76 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов, позовна давність встановлюється в три роки. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Згідно із ст. 80 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Норма ч. 1 ст. 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд України в постанові від 16.11.16 (справа № 6-2469цс16) виклав наступну правову позицію:

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивачем не доведений той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень».

Натомість в судовому засіданні представником відповідача було надано суду для огляду договір передачі житлового будинку по АДРЕСА_1 №155 від 10.12.93 року, де в графі «прийняв» стоїть підпис ОСОБА_5. Позивач ОСОБА_5 даний факт підтвердила в судовому засіданні.

Отже, позивач ОСОБА_5 повинна була знати про можливе порушення її прав ще з 1993 року. Всупереч вимог ст. 60 ЦПК України ОСОБА_5 не надала до суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження тієї обставини, що вона не могла дізнатися про порушення свого цивільного права. А відтак, представником відповідача ОСОБА_7 було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності, виходячи з того, що строк позовної давності у позивача ОСОБА_5 сплинув в 1996 році.

Позивача ОСОБА_6, стверджує, що у силу малолітнього віку не могла вплинути на приватизацію житла та дізналася про такі обставини приватизації лише у листопаді 2015 року.

Однак, на момент приватизації у неї був законний представник - мати ОСОБА_5, та вона повинна була знати про можливе порушення прав дочки.

Крім того, ОСОБА_6 зареєстрована у будинку з 19.02.2008 року (тобто понад 8 років), що підтверджується паспортом останньої серії НОМЕР_5 від 15.02.2008, досягла повноліття у 2010 році. Отже, посилання ОСОБА_6 щодо поважності причин пропуску звернення до суду ґрунтується на припущеннях.

З огляду на все вищевикладене, керуючись ст. ст. 15, 16, 21, 261, 355 ЦК України, ст. ст. 71, 75, 76, 80 ЦК УРСР (в редакції 1963 року) , ст.ст. 10, 11, 57-62, 88, 212-215, 360-7 ЦПК України, -

вирішив:

В позові ОСОБА_5, ОСОБА_6 до Стовп`язької сільської ради Переяслав-Хмельницького району Київської області, Переяслав-Хмельницької районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_7 про визнання права власності відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів до апеляційного суду Київської області з дня його проголошення через міськрайонний суд.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому засіданні під час проголошення судового рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.

Повний текст рішення складений 13.12.16р.

Суддя І.О.Опанасюк